Посестри. Часопис №170 / Світ не з цього світу
Поетичний світ Ярослава Марка Римкевича – глибоко індивідуальний і водночас спільний. Невидимий вузол, що зв’язує особисте з загальним, є тим, що єднає різних людей, часи, місця, живі й неживі істоти в одному світі: в світі уявному, поетичному. Персонажами в ньому стають реальні люди з минулого, поети, композитори, історичні постаті. Поезія Ярослава Марка Римкевича надзвичайно лагідна у ставленні до митців, у повазі до їхньої унікальності, неповторності, крихкості й трагічності їхньої долі.
Гості цих текстів – особистості, що перебувають у постійному діалозі з самим поетом, із читачами його віршів та самі з собою, тому поетичні образи померлих, що прийшли до Римкевича, оживають уже не в поезії, а в реальному житті, у світі природи, у шелесті й запахові опалого й прогнилого листя в садку, в характерній пташиній поведінці чи сюрчанні коників. Це справжня, жива, дуже уявлювана, дуже відчутна дотиком і серцем картина того, чого вже немає, але воно було колись і мусить залишитися, щоб продовжитися, щоб і ми самі продовжилися із цим досвідом.
Ярослав Марек Римкевич показує поетичні образи великим планом, у сповільненому кадрі, ретроспективно, з огляданням назад, як той, хто знає більше: більше, ніж самі учасники його поетичної історії. Саме тому перед нами от-от відходить корабель на річці Вістула, рушає в далеку мандрівку Вітгенштейн, саме тому оживає і діє Міцкевич, співає хвалу життю і тужить за ним Лесьмян, грають свої мелодії Шуман, Шуберт і Шопен, шукає своєї долі Словацький – на тих давніх теренах спогадів, міфів, легенд і переказів, у тій площині персоналізованого знання про цих людей, яка й робить їх живими, бо вони стали частиною того, хто про них мислить. Це твоє життя, зібране з тих інших життів, зіткане з їхніх почуттів, світоглядів і образів. Ось воно свічкою засвітилося посеред ночі в якомусь випадковому вікні і згасло. Це воно є їхнім нематеріальним продовженням. Нематеріальним, бо матерія десь зникає – куди? – питає із нав’язливою мукою Римкевич у своїх віршах, оспівуючи захололих у нехитрих зимових прихистках незліченних їжаків, птахів, комах й усіх інших, персоналізованих, із людським обличчям, своїх померлих. Весняне відродження природи, відновлення руїн, тривання життя усупереч війнам, катаклізмам і людській жорстокості свідчить про відродження матерії, а духовність живе в тому дивовижному психічному утворенні, що зветься пам’яттю.
У його поетичні тексти Лесьмян приходить невипадково, адже Римкевич досліджував творчість цього цікавого співця живої природи й живого людського прагнення до життя. Автор енциклопедії про Лесьмяна, Ярослав Марек Римкевич, писав: «…непевність існування є існуванням. Людина, говорячи про себе – про своє тутешнє існування – дивиться, на думку Лесьмяна, «у власні сни», а дивлячись у сни, й саму себе розуміє як щось сонне, прояву, позбавлену реального існування; бачачи саму себе, не бачить нічого: «іще мить – і людина зникає у нас з-перед очей, як той сон, яким не знати хто снить».
Поетів ліричний герой справді дивиться на світ, як крізь сон. Зауважує це авторка книги про Римкевича «Тутешнє й нетутешнє»[1]: «Із початку й до кінця своєї творчості Римкевич як поет, письменник та історик літератури, здається, мислить за допомогою топосів, тобто розрізняє і вказує такі рівні мови, які викривають їх функціонування й нагадують, що у віках стерлися знання про їхні джерела». Тут з’являються топоси сну, тотожного зі смертю, саду та життя як мандрівки. Поет повертає до нас Гомера з його давнім первинним епосом.
Як початок і кінець сходяться в одному давньому мовному корені, так і початкова й кінцева точки відліку людського життя, чи будь-якого іншого буття, будь-якої справи, будь-якої діяльності, річки, думки, мовлення, будь-якого сприймання-відчування, будь-якого сну, будь-якої людської присутності – сходяться в одній-єдиній точці свого тимчасового існування.
Цей перехід із одного стану в інший безпосередньо пов’язаний із життям саду, зі змінами, які відбуваються в ньому, із тим, як перетікає в ньому енергія з однієї форми існування в іншу. Тому садок у Мілянувку в поезії Римкевича впускає нас до себе навесні, влітку, восени, він передбачає, що буде взимку… Ліричний герой спостерігає ці зміни, сам порядкує в тому садку, помічає його безсловесних мешканців, істот, що живуть у ньому, як у власному домі, але теж лишень до якогось часу…
Садок стає тим космічним центром, до якого стікається енергія, він має життєдайні соки, якими живиться все – від квітки-зелини до людини. Саме сюди приходять і образи-тіні, своєрідне втілення межового існування. Топос саду, відомий із давньої літератури, реалізує всі форми і стадії буття – від народження-прокидання через розквіт, буяння й цвітіння – аж до вмирання-сну. Сад стає символом сили, праці, надії, сподівання врожаю, рухом по життєвому колу. Разом із усім своїм одвічним нескінченним циклом переходу він древніший за саму людину.
