Посестри. Часопис №17 / Бруно Шульц: нотатки біографіста на маргінесах визвольної війни

Текст виступу на Х Шульцфесті в Дрогобичі

Власний індивідуальний і сукупний екзистенційний досвід творять своєрідну призму, крізь яку ми сприймаємо не лише сучасне й майбутнє, але й події давно минулих часів і твори літератури й мистецтва, які виникли, здавалося б, за цілком інших обставин і з метою, аж ніяк не скерованою в наше сьогодення. Ставши свідками, учасниками, жертвами, дзеркалом кривавої війни фашистської росії путіна і його росіян проти української держави, ми вмикаємо могутній механізм емпатії щодо тих, кого ще вчора розуміли не до кінця, сприймали як холодні абстракції. Українці та українки, ставши метою геноциду (з боку росіян), так само, як колись на нашій землі німецькі нацисти фізично винищували і  системно ліквідовували євреїв, – сьогодні геть інакше, крізь найглибші поклади емоцій бачать долі мільйонів жертв Шоа. Ми радикально змінюємо наше бачення комеморативних практик, частиною яких сьогодні стала наша доля.

За попередні вісім років війни з росією ми сяк-так адаптувалися до обстрілів мирних міст, загибелі цивільних і військових, безугавних похоронів друзів, які виконали свій найвищий обов’язок, склавши голови на війні. Ми звикли до транспортів із пораненими й інвалідів на вулицях міст. Проте на тлі усього цього одним із найпотужніших моїх шокових вражень у перші місяці широкомасштабного вторгнення стали мільйони біженців, які перекотилися через Львів. Втомлені, перелякані, видерті з усього попереднього життя жінки, діти, старі прибували звідусюди до вузького горлечка львівського вокзалу, щоб перебратися за тонку червону лінію, де немає килимових бомбардувань, тисячокілограмових бомб, гіперзвукових ракет від білорусів і «кримчан», здичавілих орд негідників, грабіжників, ґвалтівників, мерзенних спадкоємців найогидніших традицій російської армії зразка 1914–1915, 1920, 1939–1941 і 1944–1945 років, які путінські орки прийшли сюди «повторить». Я сподіваюся, що вже не побачу 50–70-тисячних черг до потяга на Перемишль, хоча цей моторошний образ закарбувався у моїй свідомості, і його звідти не стерти уже довіку.

На цьому тлі я зовсім інакше внутрішньо переживаю сухі рядки біографії Бруно Шульца, котрий восени 1914 року мусив тікати з Галичини від російських загарбників, товарними вагонами добиратися до Відня, де в двохмільйонному місті осіли близько 150 тисяч євреїв і близько 50 тисяч поляків і українців, втікачів із Галичини. Три місяці йому довелося чекати нагоди на подальшу мандрівку в карпатському містечку Серельмеш (тепер Любіша у Словаччині), бо тут пролягала єдина залізнична колія, переважно орієнтована на потреби армії та фронту. Біженське життя Шульца у Відні було порівняно кращим, ніж у тисяч інших втікачів, адже йому допомагав брат-офіцер Ізидор Шульц і віденець-дядько Йонаш Кумеркер. Проте безмір горя і страждань, котрі, гадаю, серйозно вплинули на психічну формацію майбутнього письменника й художника, він побачив і пропустив крізь душу й серце у будинку віденської Політехніки, перетвореному на гігантський шпиталь, де Бруно служив санітаром як волонтер студентського Легіону Допомоги.

Тимчасом його важко хворий батько з матір’ю залишилися в окупованій Галичині, охопленій погромами, пограбуваннями, цинічним нищенням усього довкола. Яка моторошна історична паралель із тими нещасними, які мусили залишитися – і потрапили під рашистську окупацію в Бучі, Ірпені, Херсоні чи Маріуполі! Банди знавіснілих козаків спалили в 1915 році дім дитинства Бруно Шульца на Ринку, знищили чималу частину самого Ринку й ратушу, тож коли він повернувся до рідного міста, почалися «довгі тижні депресії, тяжкі часи без неділь і свят, під закритим небом і в зубожілому краєвиді». І цілком по-іншому тепер читатимуться нашими співвітчизниками й співвітчизницями історії про безповоротно втрачений світ дитинства, легендарну крамницю тканин зі стінами, обшитими червоним деревом, від якої не залишилося жодного сліду, окрім метафізичного. Історії про земляків і рідних, поглинутих молохом імперського насильства, збожеволілих від посттравматичного синдрому, поламаних і позбавлених потенціалу самореалізації, так само, як у всій гігантській тогочасній мегапровінційній Європі. Подзвінне за цим світом остаточно пролунає вже в часи сталінської, гітлерівської і, врешті, совєтської окупацій, коли пекло прийшло на нашу землю, а нам залишилися тільки крихти давнього багатства, які тепер треба довго, важко і терпляче культивувати.

Крах Австро-Угорщини, барвисто описаний у Антона Крушельницького, Йозефа Рота чи Казімежа Вежинського, став каталізатором для «нової реальності», розбуялої в оповіданнях Бруно Шульца, хоча фігурує там лише опосередковано. Жвавий, по-шпенґлеріанськи безсмертний у низці трансформацій світ уяви геніального дрогобичанина пропрацьовував і контейнерував травму, витісняючи її барвами та буянням форм. І можна лише спекулювати, яким чином Шульц відрефлексував би у художній прозі втрату міжвоєнного світу, хижість тоталітарних режимів, цілковите стирання з лиця землі людей і культурного простору ашкеназійських євреїв.

Будучи біографістом з вибору і працюючи над опублікованою минулого року україномовною біографією Бруно Шульца, я неминуче був приречений на системні порівняння. Цивілізаційний час рухається у різному темпі, розумом це усвідомлюєш, але все одно дивуєшся тому, як в різних контекстах реалізувалися такі однолітки Шульца, як Акутаґава Рюноске, Владислав Андерс, Іво Андрич, Ахмед Закі Абу Шаді, Перл Бак, Стефан Банах, Вальтер Беньямін, Людвіґ Берґер, Болеслав Берут, Шантьєндранат Бозе, Ілько Борщак, Луї Марія Бостон (це особливо вражаючий випадок: жінка почала писати прозу щойно після шістдесяти, тимчасом як Шульц прожив усього п’ятдесят років!), Луї де Бройль, Сесар Вальєхо, Мельхіор Ванькович, Мей Вест, Джек Леонард Ворнер, Йосип Гермайзе, Пол Ґетті, Роман Дашкевич, Мар’ян Зиндрам-Косцялковський, Казимира Іллакович, Іммакулата Австрійська, Іп Ман, Оскар Калліс, Джузеппе Кампарі, Леон Козловський, Артур Комптон, Микола Куліш, Марія Литвиненко-Вольгемут, Ірене Лішбоа, Артур Лур’є, Жан Люрса, Станіслав Мачек (однокласник Шульца в Дрогобицькій гімназії!), Гнат Михайличенко, Даріус Мійо, Йожеф Міндсенті, Мохаммадалі Джамальзаде, Мартін Німеллер, Річард Олдінґтон, Станіслав Островський, Ервін Панофскі, Ярослав Пастернак, Костянтин Паустовський, Мері Пікфорд, Гельмут Плеснер, Мілена Рудницька, Митрополит Йосиф Сліпий, Олена Степанів, Броніслав Тарашкевич, Йосип Броз Тіто, Джон Роналд Руел Толкін, Степан Тудор, Франсіско Франко, Хайле Селассіє I, Марина Цвєтаєва, Вір Ґордон Чайлд, Іван Чмола, Генрик Юзевський, Марія Юнак тощо.

Їхні життя, окрім таланту чи творчої енергетики, детермінували національна приналежність, суспільний статус від народження, наявність власної державності чи лише боротьба за неї, можливості для самореалізації тощо. Натомість усе значно зрозуміліше й незмірно трагічніше, коли йдеться про жертв тоталітарних режимів, котрі наклали головами у жахітному 1942 році. Ми знаємо про скорботні події 19 листопада 1942 року в Дрогобичі, які урвали лінію життя Бруно Шульца. Проте цього ж року відійшли чимало людей «паралельної» з ним долі та за схожих, попри позірну відмінність, обставин. Я підготував для Українського ПЕНу меморіальні списки, частину з яких зацитую тут, щоб і ви відчули той потужний резонанс, який вчувався мені, коли я думав про все ще мале наше знання і недосит пам’яті про тих, хто відійшли 1942 року.

Агатангел Кримський (народився 1872 у Володимирі-Волинському), геніальний орієнталіст, один із творців АН України, прозаїк і поет, учасник процесу творення УАПЦ, засланий совєтами до Казахстану, помер від голоду 25 січня в Кустанаї. Орест Чемеринський (народився 1910 у Золочеві), український націоналістичний публіцист, співредактор «Українського Слова» в Києві в 1941-му, заарештований гестапо 7 січня 1942 і розстріляний того ж місяця разом з дружиною Дарією Гузар у Бабиному Яру. Данило Хармс (літературний псевдонім Данила Ювачова, народився 1905 в Санкт-Петербурзі), футурист, один із засновників авангардної поетичної та художньої групи «Об’єднання реального мистецтва» (ОБЭРИУ), розігнаної в 1932-му, у грудні 1931-го заарештований, засуджений до трьох років виправних таборів за «антирадянську діяльність», замінених висилкою до Курська; у серпні 1941-го знову заарештований за «поразницькі висловлювання», щоб уникнути розстрілу, симулював божевілля, помер 2 лютогопід час блокади Ленінграда від голоду у відділенні психіатрії тюремної лікарні. Іван Рогач (народився 1914-го у Великому Березному на Закарпатті), член командування «Карпатської Січі», який після поразки закарпатців мешкав у Львові, у 1941-му головний редактор київської газети «Українське слово», заарештований ґестапо в лютому 1942-го, після тортур у в’язниці на Володимирській розстріляний 18 лютогов Бабиному Яру. Олена Теліга (народилася 1906-го в Ільїнському в росії), видатна українська поетеса і публіцистка, голова Спілки українських письменників у Києві в 1941-му, у лютому 1942-го заарештована з групою членів Спілки, зокрема чоловіком Михайлом Телігою, подружжя найімовірніше розстріляли в Бабиному яру 21 лютого. Стефан Цвайґ (народився 1881-го у Відні), видатний австрійський письменник, біограф, есеїст, змушений тікати від нацистського режиму, мешкав у еміграції в Бразилії, де наклав на себе руки у Птерополісі від ностальгії та відчуття безнадії 23 лютого. Володимир Старосольський (народився 1878-го в Ярославі); український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії у 1937–1939 в. о. міністра закордонних справ УНР у 1919–1920 соціолог, правник, адвокат, професор, дійсний член НТШ, автор фундаментальної праці «Теорія нації»; засуджений 1940-го у Києві до 8 років ув’язнення, помер 25 лютого у концтаборі в Маріїнську (росія). Михайло Кравчук (народився 1892-го на Волині), великий математик, член АН України, професор київської Політехніки, учитель Архипа Люльки, Сергія Корольова і Володимира Челомея, репресований у 1938 році, помер 9 березня в концтаборі на Колимі. Яков Перельман (народився 1882-го у Білостоку), видатний популяризатор точних і природничих наук, один із засновників жанру науково-популярної книжки та цікавої науки, автор поняття «науково-фантастична література» (1914); його книжки «Захоплива фізика», «Захоплива математика», «Захоплива алгебра», «Захоплива астрономія» тощо (47 науково-популярних, 40 науково-пізнавальних, 18 шкільних підручників і навчальних посібників) оприлюднені накладом понад 13 мільйонів примірників; помер 16 березня від загального виснаження, викликаного голодом, у блокадному Ленінграді. Антон Луцкевич (народився 1874-го у Шауляї, Литва), білоруський політик, історик, публіцист і літературознавець; один із лідерів Білоруської національної революції, ініціатор проголошення незалежності Білорусі в 1918-му, до 1920-го голова ради міністрів БНР; у вересні 1939-го викрадений у Вільнюсі бандою чекістів, вивезений до Мінська і засуджений до тюремного ув’язнення, за однією з версій помер 23 березня на пересильному пункті Аткарськ Саратовської області. Григорій Левитський (народився 1878-го на Київщині), український ботанік, генетик, цитолог, каріолог; вперше у світі описав мітохондрії в рослинній клітині, виявив, що відмінності у кількості й структурі хромосом менші у близьких видів, увів у науковий вжиток термін «каріотип»; 1932-го обраний членом-кореспондентом АН СРСР, але вже в лютому 1933-го заарештований і перебував на засланні у місті Ачинськ Красноярського краю, звідки повернувся завдяки Вавилову та викладав у Ленінграді; 1937-го знову заарештований, але невдовзі звільнений, 28 червня 1941-го заарештований втретє, помер у тюрмі в Златоусті на Челябінщині 20 травня. Остап Ортвін (літературний псевдонім Оскара Каценеленбоґена, народився 1876-го у Тлумачі); польський літературний критик, літературознавець, театрознавець, журналіст, голова відділення Спілки польських письменників у Львові; діяльність якої провадив і після совєтської окупації 1939-го; розстріляний гітлерівцями під час ліквідації гета у Львовінавесні. Галина Ґурська (народилася 1898-го у Варшаві), видатна письменниця, громадська діячка, правозахисниця, була ув’язнена пів року у тюрмі на Лонцького, а відтак розстріляна гітлерівцями у Львові 4 червня. Янка Купала (Іван Луцевич, народився 1882-го), класик білоруської літератури, поет, видатний діяч білоруського Відродження, член Національної АН України і АН Білоруської РСР; 28 червня трагічно загинув, впавши зі сходів у готелі «Москва», вважають, що його вбили чекісти. Йоахим Вейнґардт (народився 1895-го у Дрогобичі), у 1923-му навчався в Берліні в Архипенка, від 1925-го мешкав у Парижі, маляр, аквареліст, графік, депортований 17 липня в Аушвіц, де невдовзі загинув. Олександр Рімер (народився 1899-го у Львові), маляр, графік, сюрреаліст, член групи «Артес», загинув після 19 липня в Аушвіці. Ґеорґ Пік (народився 1859-го у Відні), видатний австрійський математик, професор німецького університету в Празі; 67 його робіт присвячені лінійній алгебрі, теорії інваріантів, інтегральному численню, теорії потенціалу, функціональному аналізові та геометрії, функціям комплексної змінної, диференціальним рівнянням і диференціальній геометрії; найбільше уславився теоремою Піка, оприлюдненою 1899-го; після окупації Чехії у 1939-му виключений з Чеської академії наук і мистецтв, у липні 1942-го відправлений до концтабору для євреїв похилого віку Терезієнштадт, де помер 26 липня. Януш Корчак (народився 1878-го або 1879-го у Варшаві), лікар, педагог, автор казкових романів, реалістичних повістей для дітей, педагогічних трактатів, зокрема, «Як любити дітей», написаного в Києві; убитий у таборі смерті Треблінка 6 серпня разом зі своїми вихованцями-сиротами. Маврицій Алерганд (народився 1868-го в Ряшеві), професор юридичного факультету Львівського університету, автор численних підручників; після приходу нацистів відмовився очолити юденрат і перебрався до гетто; 10 серпня депортований із дружиною до Янівського табору, де незабаром розстріляний. Альберт Корнблют (народився 1876-го у Більшівцях на Станіславівщині), львівський архітектор і будівельник, творець низки синагог, зокрема, «Цорі Гілод», житлових будинків і промислових споруд, загинув 13 серпня у таборі смерті Белжець. Ірен Немировськи (народилася 1903-го в Києві), видатна французька письменниця; виросла в Києві та Петербурзі, після революції мусила тікати до Фінляндії, відтак Швеції та Франції; у 1939-му перейшла разом із чоловіком і доньками з юдаїзму в католицтво; 17 липня 1942-го французи забрали Ірен Немировськи в транзитний фільтраційний табір, а через тиждень передали гітлерівцям у Аушвіц, котрі 17 серпня стратили її в газовій камері табору смерті Біркенау. Герман Авербах (народився 1901-го в Тернополі), професор математики Львівського університету, наклав на себе руки у серпніу Львові або загинув у Белжеці. Юзеф Авін (народився 1883-го), видатний архітектор і будівничий, автор десятків будинків у стилі ар-деко у Львові, графік, рисувальник, аквареліст, загинув у серпні (в Львівському гетто) або вересні (в Янівському концтаборі). Професор Адольф Бек (народився у 1863-му у Кракові), творець львівської школи фізіології, ректор Львівського університету, винахідник електроенцефалографа, наклав на себе руки в серпні перед відправкою до концтабору. Дебора (Двойра) Фоґель (народилася 1900-го у Бурштині); видатна єврейська письменниця, мистецвознавиця та літературна критичка, котра писала їдишем і польською мовою, загинула у львівському гетто в серпні з матір'ю, чоловіком (архітектором Шулімом Баренблютом) і сином Ашером під час операції масового знищення євреїв. Свята Едіт Штайн (св. Тереза Венедикта Хреста, народилася 1891-го в Бреслау/Вроцлаві), католицькасвята, одна з покровительок Європи, мучениця, філософиня; виросла в юдейській родині, вихованка Єдмунда Гуссерля, під час Першої світової війни служила сестрою милосердя на фронті; 1922-го навернулася в католицтво, викладала в домініканській школі, вивчала філософію св. Томи Аквінського; 1933-го стала черницею-кармеліткою, 1938-го сестру Терезу перевели до Нідерландів, у монастир Ехта; у відповідь на осуд конференцією єпископів Голландії расизму нацистів 26 липня 1942 райхскомісар Артур Зейс-Інкварт наказав арештувати хрещених євреїв, у серпні св. Терезу відправили в Аушвіц, де вона загинула в газовій камері. Іван Равлик (псевдо в ОУН «Марчак», народився 1909-го на Любачівщині), відмовився брати участь в арештах польських і єврейських інтелектуалів, арештований у грудні 1941-го, ув’язнений на Лонцького, помер від тортур 1 або 25 вересня. Самуїл Лібеверт (народився 1906-го у Дрогобичі), навчався в малярства в Німеччині, творив у Франції; 7 вересня 1942-го заарештований гестапо, загинув у концтаборі Ле-Мілль неподалік Марселю. Яків Оренштайн (народився 1875-го в Коломиї), один із найвідоміших книговидавців України першої половини ХХ ст.; від 1903-го до 1919-го «Галицька накладня Якова Оренштайна» у Коломиї та Відні надрукувала понад 350 ошатних, невеликого формату, дешевих і доступних для простолюду українських книжок, залучивши до співпраці найвідоміших українських письменників і вчених; після поразки революції мешкав у Берліні та Варшаві; загинув під час каральної акції у варшавському гетто 12 вересня. Отто Ган (народився 1903 у Станіславі), маляр, графік, плакатист, член групи «Артес», помер після втечі з транспорту до Белжеця від ран 15 вересня у Львові. Дмитро Левицький (народився 1877-го у Добрячині на Сокальщині), 1918-го підписав прелімінарну угоду про створення єдиної держави УНР і ЗУНР, редактор газети «Діло», багатолітній голова УНДО та української фракції в польському парламенті, помер 31 жовтня у Бухарі, засланий чекістським окупаційним режимом до Узбекистану. Рут Маєр (народилася 1920-го у Відні), наприкінці 1930-х емігрувала до Норвегії, залишила велику епістолярну та діаристичну спадщину, опубліковану щойно 2007-го, депортована квіслінгівцями в Аушвіц, убита в таборі смерті 1 грудня; одна з символічних постатей Шоа. Юлія Аккер (народилася 1898-го у Львові), малярка-експресіоністка, портретистка, наклала на себе руки 8 грудня у Львові. Маєр Балабан (народився 20 лютого 1877-го у Львові), геніальний історик Львова і Галичини (понад 1000 праць), рабин, загинув у варшавському гетто 26 грудня. Доктор філософії Микола Бабин (народився 1886-го на Гусятинщині), історик, географ, член делегації УНР у Бресті в 1918, учителював у гімназії у Львові, розстріляний гестапо у Львові за співпрацю з ОУН. Херш Бад (народився 1869-го), дослідник Шопенгауера і Канта, учень Твардовського, убитий нацистами у Львові. Якуб Ґляснер (Лібідовський, народився 1879-го у Рдзавці біля Нового Таргу), маляр, графік, загинув у Янівському концтаборі у Львові. Артур Кляр (народився 1895-го у Львові), маляр-пейзажист, загинув у таборі смерті Белжець. Андрій Ніковський (народився 1885-го на Одещині); редактор газет «Рада» та «Нова Рада» і «Літературно-наукового вістника», громадсько-політичний діяч; заступник голови Центральної Ради, емігрував разом з урядом УНР до Польщі, де 1922-го заснував серед українських емігрантів, що співчували радянській владі, групу тих, хто бажав повернутися в Україну; після прибуття 1923-го в Українську СРР зосередився на науковій роботі як мовознавець і літературний критик; 1929-го разом із Єфремовим ув'язнений, засуджений 1930-го як один із імовірних керівників Спілки визволення України; смертний вирок, оголошений на процесі, замінено на вісім років ув'язнення на Соловках; звільнений 1940-го, жив у Ленінграді, де помер від голоду під час блокади. Степан Савченко (народився 1889-го на Чернігівщині), український літературознавець, професор романської філології Київського університету, перекладач із французької, помер на примусовій евакуації у Ташкенті. Мойсей Шейнфінкель (народився 1889-го у Катеринославі/Дніпрі), логік і математик, відомий як винахідник комбінаторної логіки, концепцією якої оприлюднив 1920-го під час стажування в Геттінгенському університеті; у 1924-му Шейнфінкель повернувся в Москву, 1927-го був визнаний психічно хворим і поміщений в психіатричну лікарню; його подальше життя минуло в злиднях, помер він у Москві.

Наша війна змінила нас, змінила нашу оптику. Попереду нові студії.