Посестри. Часопис №8 / Паралельнокультурність | Юрій Андрухович про Бруно Шульца

Наша розмова це, перш за все, спроба з’ясувати «феномен топосу» через розмову про Бруно Шульца. Бруно Шульц поєднував у собі нашарування образів. Він був польським євреєм, який мешкав на Галичині: він був художником і письменником, учителем. То хто ж він, Шульц, насправді і де його місце в національній та професійній картографії?

Таку відповідь я нещодавно знайшов стосовно Франца Кафки. Мені дуже часто доводилось бути свідком літературознавчих чи історико-культурологічних дискусій або навіть баталій про те, куди віднести Кафку, що таке його ідентичність. Німецький письменник? Німецькомовний письменник? Австрійський чи чеський, але німецькомовний письменник? І так далі. Якось я відвідав у Празі єврейський цвинтар, де, власне, похований Кафка, не так далеко від входу, тобто вистачило кількох хвилин, щоб дійти до його могили і прочитати, що на ній написано. А на ній написано: доктор Франц Кафка. Мене здивувало це «доктор», бо я ніколи не чув про захист дисертації в його виконанні. Але він і справді був доктором права. Нижче — напис єврейськими літерами. А в самому низу — пізніша табличка чеською мовою, присвячена пам’яті його сестер, замордованих у Голокості. Й на цій табличці його означено як «празького єврейського письменника». Я думаю, це єдина можлива дефініція про те, хто такий Франц Кафка — празький єврейський письменник. Можна сказати, що Бруно Шульц — це галицько-єврейський письменник. А в цьому «галицько» вже закладено те, що він, наприклад, польськомовний. Поляки, мабуть, будуть зі мною сперечатися і скажуть, що це все-таки великий польський письменник. Я не буду цьому особливо противитись, ямав змогу над його «польщизною» напрацюватись як перекладач. Безумовно, так, це польський письменник із галицько-єврейським корінням. Ось так. «Галицько», що включає в себе, безумовно, перспективу. Перспектива полягає в тому, що це невіддільний від України культурний феномен — Галичина. І це робить Бруно Шульца до певної міри українцем. Виходить, що із сучасного розуміння українства як певного політично-культурного феномена, який має вимір не лише ретроспективний, але й перспективний, можна казати, що він теж до певної міри належить українській культурі.

Ім’я Бруно Шульца важливе для сьогоднішнього літературного простору: його переосмислюють, шукають нові підходи до його творчості. Очевидно, ставлення до Шульца постійно змінюється. Ким був Бруно Шульц у роки свого життя і ким став сьогодні — для світу, Польщі, України, єврейської громади?

За життя статус Шульца був доволі різним, змінним. На мій погляд, тут важить, що він все-таки був суттєво недооціненим, при тому, що мав величезне везіння з книжкою «Цинамонові крамниці». Для автора-провінціала це був неочікуваний, неймовірний, фантастичний успіх. Книжка отримала страшенно багато позитивних відгуків, хоча це зам’яко сказано, відгуки були справді захопливі. Лідери тодішньої літературної і мистецької сцени відразу прийняли його як свого: Налковська, Віткацій, Ґомбрович. Але це 1934 рік, і Шульцові ще довелося після цього жити і жити. А надалі був лише регрес, у жодному разі не його особистий, творчий, а регрес прихильності. Мистецька спільнота начебто поступово звиклася з думкою, що є такий дивний, особливий письменник, і почала дедалі прохолодніше на нього реагувати. Отже, «Санаторій під Клепсидрою» вже не мав такого успіху, як «Цинамонові крамниці», ба більше, почали частіше лунати нотки, що Шульц не більше ніж такий собі по-сьогоднішньому фрік.

Але я думаю, що його трагічна і знакова для історії Голокосту смерть 1942 року, а також пізніший суспільно-політичний розвиток Польщі після Другої світової війни значною мірою приготували ситуацію, коли в другій половині 50-х діло дійшло до своєрідної «реновації» Шульца.  У 1956 році в Польщі раз і назавжди відмовилися від сталінізму в літературі, через що вже з другої половини 50-х ця країна стає значно вільнішою у видавничій та письменницькій свободі, ніж багато інших комуністичних країн. Звичайно, цензура там зберігалася до останніх днів комуністичної системи, але постулати й догми соцреалізму було поступово відхилено. Саме на цьому тлі змогла розвинутися доволі якісна нова літературна критика і літературознавство. Власне, тоді відбулося «нове відкриття Шульца», тобто після «польської відлиги» йшло наростання шульцоманії, шульцофілії. Завдяки цій тенденції Шульц також вийшов за межі своєї мови і країни, завдяки перекладам його поступово відкривали в інших країнах, і вже не лише польські літературознавці почали систематично включати його в контекст високого модернізму ХХ сторіччя, почали ставити його поруч із тими, без кого ХХ сторіччя в літературі не мислять: Кафкою, Прустом, Ґомбровичем. З того часу, ім’я Шульца входить у нову фазу. Якщо говорити про канон поза англосаксонським світом, чи, скажімо, поза світом великих імперських мов, то Шульц, напевно, перший з письменників, кого варто додати до канону, і всі погодяться, що це справедливо. Мені, наприклад, не відомі позиції літературознавців, які б взагалі заперечували Шульца, тобто щодо нього існує однозначна апробація, схвалення. Я думаю, він також дуже знадобився у дискусіях про постмодернізм через колажність і фрагментарність у творчості, через забаву з міфами і пародійність — місцями це дуже непогано лягає у постмодерні практики, і Шульца можна вважати одним із їхніх предтеч.

Шульц писав лише про одне місто, і цього вистачило, щоб описати Центральну Європу. Як так сталося, що камерний автор Бруно Шульц став голосом, який розказав про мультикультурну Європу початку ХХ сторіччя?

Я думаю, не тільки він, а взагалі письменники, які в той самий час мали приблизно однакові сентименти чи ресентименти. Ці письменники були свідками того, як Центральна Європа, а вся вона переважно помістилася в старій Австро-Угорщині, жила за Франца-Йосифа, і бачили, що їй принесла Перша світова війна. А Перша світова принесла закриття цього мультикультурного Австро-Угорського проєкту, і це зрозуміло, бо виникли молоді держави, з дуже серйозними апетитами, претензіями на домінантні ролі в цьому регіоні, і ці письменники, які провели дитинство ще там, у тій ідилії, були кинуті в ситуацію, скажімо так, нетолерантності, в ситуацію, коли конфлікти, які було зачаєно в габсбурзькі часи, вийшли назовні, вихлюпнулися. Тому це головна риса творчості і Вітольда Ґомбровича, й австрійця Йозефа Рота, і багатьох інших, бо вони переступили в інший світ, де мультикультурність переставала бути нормою, де була одна державна, панівна нація, яка в ім’я власного виживання починала відігравати й утверджувати свою державність через утиски, прямувати від мультикультурності до монокультурності (треба сказати — з потреби, бо, природно, молода державність почувалася нестабільно). Напевно, через те ці письменники, які вже у зрілому віці в міжвоєнні роки стали свідками розпаду великої імперії, не могли не відчувати ресентименту, і це так чи інакше просякає їхні твори, тому в центрі «Цинамонових крамниць» все-таки ще той світ, описаний від імені підлітка-юнака з екскурсами в дитинство, тобто можемо припускати, це останнє п’ятиріччя перед Першою світовою війною, нульові роки ХХ сторіччя, і життя там ще ніби на повну, це розлито в повітрі. Звичайно, там, у цьому світі, присутні дуже міцні юдейські акценти, але ми щонайменше бачимо тріо: поляки, українці, євреї, хоча Шульц, звичайно, прострілює далі, у нього з’являється світ угорських сусідів або ж німецькомовні персонажі. Зрештою, тут відгукується його закоханість у німецькомовну поезію, адже понад усіх поетів він ставив Рільке. Мабуть, Шульц міг так само успішно писати німецькою. Відома історія, що він збирався, мріяв, можливо, мав велику надію на кар’єру німецькомовного письменника і навіть написав одне оповідання і вислав його не кому-небудь, а Томасові Манну, хоч ніколи не отримав відповіді. І це також сліди тієї мультикультурності, та спадкоємність. З другого боку, в оповіданні «Весна» Шульц виступив саркастичним, нещадним критиком Франца-Йосифа. У світовій літературі негативніше про цього цісаря, мабуть, ніхто не написав, адже Шульц його не лише принизив, він зробив з нього манекена, тобто образив його гротеском. З одного боку, йому був нецікавий і дуже неприємний Франц-Йосиф, а з другого, як здається, той світ, на вершині якого стояв Франц-Йосиф, був для нього найорганічнішим. Він мав мрію, що добре, якби цісарем був Максиміліан, брат Франца-Йосифа, якого розстріляли в Мексиці, мрійник, візіонер, романтик, а не зарегульований нуднючий Франц-Йосиф.

У випадку Шульца можна також говорити про певну понаднаціональність, яка випливає з того, що його родина — це секуляризовані євреї. Я думаю, його батьки належали до реформованих, а між реформованими й ортодоксальними велика відмінність. А Шульц, то й узагалі відмовився від юдейства заради одруження, хоч потім так і не одружився. Безумовно, в нього повсюдно присутній біблійний світ, проте він ним грається так вільно, що на одному рівні будує його з античними міфологіями, що, звичайно, з монотеїстичного погляду є блюзнірством. Я думаю, це також дуже важливий момент: на остаточній лінії, на якій йому треба було зробити життєвий вибір, виявилося, що йому не залежить на цій спільноті, на відвідуванні синагоги і на тому, чи свої вважають його юдеєм, бо чужі (не юдеї — християни) незалежно, чи ходить він до синагоги, чи ні, вважатимуть його жидом. Важливіше в цьому його випадку те, що для своїх, для юдеїв, він перестає бути своїм. Але в цьому випадку залежить на тому, що для своїх він перестає бути. Але навіть це його не зупинило, і він все ж вийшов з юдейства, як із певної універсальної спільноти.

Дуже цікавий момент з мультикультурністю: я як українець намагаюсь знайти в Шульцові більше чогось, пов’язаного з українством: от чому він так мало зауважував його? Лише якісь василіани промайнуть або селяни з’являться у батьковій крамниці і все. Але що ж, ми за нього не допишемо. Напевно, він інтуїтивно відчував, що це йому щось найменш знайоме.

Хочу також торкнутися теми спільних імен як можливості для порозуміння, як точок дотику. Наскільки імена Бруно Шульца, Зиґмунта Гаупта, Станіслава Вінценза і багатьох інших сьогодні є мостом між Східною і Центральною Європами? Чи доцільно використовувати ці імена сьогодні, щоб говорити про спільний центральноєвропейський культурний код і спільну культурну парадигму?

У цьому сенсі,мабуть, важливо не обмежувати цей центральноєвропейський канон лише польськими іменами, бо тоді може виникнути відчуття загрози, що це культурна експансія, диктат, встановлений польською культурою. Тому я б нарощував цей пантеон чи іконостас завдяки українським, словацьким, угорським іменам, хто знає, чи не білоруським і литовським. Тоді в остаточному підсумку ми можемо говорити про окрему бібліотеку високих модерністів, зокрема міжвоєнного двадцятиріччя, які створювали певний ґрунт, щоб ми нині могли працювати над такою особливою центральноєвропейською чутливістю і центральноєвропейською свідомістю. Хоча на заваді цьому часто стоять доволі серйозні політичні чинники, адже ми ніколи не можемо передбачити поворотів, пов’язаних із такими банальними речами, як результати виборів чи гуманітарна політика урядів. Зрозуміло, що в Польщі вже, мабуть, ніколи не буде уряду, який заперечить Бруно Шульца, скине його. Але насправді весь час треба рахуватися з тим, що одна річ – встановити modus vivendi у своєму колі — людей перекладу, слова, ідеї, серед яких усі давно погодилися, що важливо й потрібно вилаштувати ці імена як певний канон. Але треба ще пам’ятати, що існує інша сфера, яка весь час проходитиме випробування політичною кон’юнктурою. Стосунки Україна–Польща сьогодні не такі добрі, як були ще 10 років тому, і хтозна, чи будуть вони йти до поліпшення, але summa summarum — принцип має бути таким, що від цього не повинен постраждати Шульц та інші автори з цього пантеону.

Україна — найбільша територія Європи, яка мала великі польські, єврейські, вірменські, німецькі громади. Що в цій країні залишилося на сьогодні від мультикультурності, яка існувала в часи Шульца?

Я думаю, дещо все ж залишилося, думаю, залишилися деякі історичні цвинтарі: скажімо, на Личаківському у Львові можна переконатися в цій мультикультурності, ідучи від гробу до гробу, за переліком імен потрапляєш у дуже мультикультурне місто. От тільки біда, що це місто мертвих. Натомість у живому обігу (зрештою, це теж пов’язано з цвинтарями) залишилися, звичайно, міфи, один із яких, доволі безхмарний, про те, що всі всіх любили, заходили одне до одного, спілкувалися. Хоча насправді, як я припускаю, це могла бути мультикультурність іншого плану, схожа до того, коли тварини кількох біологічних видів ходять в одному і тому ж просторі, і вони вже настільки толерують одне одного, що ніби не зауважують, не створюють конфліктів. Думаю, десь так це було, тобто не було якимось розквітом взаємних симпатій, коли єврейські родини запрошували українські і польські до себе на святкування. Це були доволі ізольовані одна від одної спільноти, хоч, можливо, українська і польська не так, між ними все ж виникала дифузія, адже українці й поляки одружувалися між собою. Але в основі це була радше паралельнокультурність. І поки всіх це влаштовувало, бо була ця франц-йосифівська стабільність, було зовсім безконфліктно, принаймні так виглядало. Натомість листопад 1918 року відразу показав, що з цього може бути, коли вмить три етноси стали акторами війни.

Загалом обидві світові війни перекроїли цю частину світу особливо нещадно. Після них дуже серйозно змінилася людність, і тепер можемо говорити, що всі ми в одній перехідній, пострадянській культурі, адже вона все ще пострадянська, хоч і з тенденціями до ставання модерною, сучаснішою, але її все одно тягне туди, в цей радянський клімат. Тобто в реальності теперішньої культури цього мульти- я не бачу. Можливо, в майбутньому ми станемо свідками зародження якогось іншого мультикультурного суспільства. А поки що ми між цвинтарями і нашими уявленнями, нашими міфами про те, як тоді все виглядало, як всі всіх добре розуміли і як всі говорили багатьма мовами, а в коломийській кав’ярні було 80 свіжих ранкових газет з усього світу. В цих історіях багато вигаданого і бажаного або такого, коли бажане видають за дійсне. Але хто сказав, що наші фантазії не такі важливі, як реальні факти?

Скільки часу ти працював над перекладом оповідань? Чи дуже переклад трансформувався з часу першого, чорнового варіанта? Як узагалі працювалось над Шульцом?

Працювати над перекладом Шульца було цікаво, хоча іноді надзвичайно складно, але й іноді напрочуд легко. Це був великий забіг на довгу дистанцію, у якому траплялись різні злети, падіння і труднощі. В будь-якому разі я почав роботу над перекладом у Швейцарії у вересні 2011-го, і до завершення моєї тримісячної стипендії я завершив першу, меншу частину, себто «Цинамонові крамниці». Йшлося про те, що в цій українській книжці буде і друга Шульцова книжка, «Санаторій під Клепсидрою», а також чотири його оповідання, свого часу опубліковані поза збірками. Я продовжував роботу вдома, на що мені пішла фактично вся зима 2011–2012 року. Книжка мала побачити світ у вересні 2012-го, вона була прив’язана до подвійних дат: ювілею від дня народження і ювілею з дня смерті. Обидва ці роки закінчуються двійкою, тому було обрано такий орієнтир. Відповідно у вересні 2012-го відбувався черговий фестиваль у Дрогобичі, до програми якого й потрапила прем’єра книжки. Якщо мені не зраджує пам’ять, то після всіх наскрізних вичитувань, поправок, виправлень я завершив переклад не пізніше травня 2012 року, тож маємо сім-вісім місяців не зовсім щоденної праці: були перерви, але можу сказати, що вони цілком і повністю минали в мене під знаком Шульца. Якщо я навіть не підходив до комп’ютера з тим, щоб перекласти чергові кілька сторінок, то все одно думав над якимись нюансами, розв’язанням проблем у перекладах тих чи інших фрагментів і так далі.

Ти неодноразово казав, що художній текст повинен якось розвивати мову, робити в ній поступ. Чи стосується те саме перекладу? Чи експериментував ти, перекладаючи Шульца, щоб, інтерпретуючи його, запропонувати нові можливості для української мови?

Письменник Бруно Шульц — це один з тих випадків, коли авторська індивідуальна мова і його стиль такі своєрідні, що перекладач мусить скористатися цим шансом задля своєї власної мови, для певного очуднення і відповідно для видобутку з неї такої вартості. За свідченнями читачів, для яких польська мова рідна, в Шульца досить вишукана, по-своєму незвичайна мова. На рівні синтаксису це, щоправда, переважно нагромадження складносурядності або підрядності, дуже часто трапляються довгі періоди. Але що важливіше — це його лексичний склад. Польську мову прийнято називати слов’янською латиною. Дуже серйозну роль в історії польської культури відіграв католицизм та суміжні з ним культурні явища, як-от європейський ренесанс і європейське бароко. Польська мова просякнута латинізмами. Нормою у ній вважається достатньо густе вживання не слов’янських коренів, а саме латинських, але у випадку Шульца це ще інтенсивніше, тобто Шульцове вживання латинізмів є вже дещо аномальним навіть для звичної до цього польської. Я не міг дозволити собі аж такий радикальний підхід в українській мові, щоб зберегти всі Шульцові латинізми. Це, зрештою, робили деякі перекладачі до мене, не завжди вдало, як мені здається. Відповідно я як перекладач намагався дотримуватись золотої середини, тобто кількість латинізмів мала бути нетипово вищою, ніж у пересічному українському тексті, але й не мала зашкалювати, не мала бути аж такою інтенсивною, як в оригіналі. Це приклад одного з моїх підходів. Він дозволив мені потрохи стилізувати мову цього містечкового оповідача, який прийшов до нас зі своїми історіями, тобто мені здається, що мені вдалося зберегти авторську індивідуальність Шульца завдяки кільком таким прийомам.

Шульц належить до того невеликого кола авторів, які мають численні варіанти перекладу українською. Його переосмислюють, перекладають наново, про нього говорять. До нього апелюють. Наскільки закономірні ці процеси? Як ти думаєш, у чому це постійне бажання повертатися до його творчості?

Щодо мого перекладу, то я виконував замовлення ззовні. У 2010 році, під час Форуму у Львові, у приватній розмові Олександра Коваль раптом сказала: «Чи узявся б ти за повний переклад Шульца? Тому що є сенс видати його наново у зв’язку з ювілеєм 2012-го». Я, здається, думав не довше кількох хвилин і відповів: «Так». Моя мотивація була кількарівневою. Перш за все я розумів, що так мені виявлено особливу честь (ще й тому, що це не абияке, а дуже амбітне видання), що на мене покладають надію, що я зроблю це добре. А другий мотив був у тому, що я мав певний особистий недосит, пов’язаний із попередніми перекладами. Пізніше я знайшов підтвердження, з чим він пов’язаний, коли поспілкувався на цю тему з Ольгою Токарчук і ще кількома польськими друзями-письменниками. Я запитав, чи в них, носіїв польської, теж є враження, що Шульц важкий для читання і розуміння? Найпереконливіше сказала Ольга, що в жодному разі не важкий, він прочитується для кожного легко, на що я сказав: ну добре, ти письменниця, а пересічний польський читач? Ні, він його знає зі школи, і для нього це не важкий письменник, це, безумовно, автор, який пише дивною і дуже вишуканою красивою польською мовою, але він не важкий, і не надто герметичний. Він не такий, якого треба відкривати з відмичками. І для мене це стало ідейним камертоном, бо я виходив з того, що попередні українські переклади добрі, а читати їх важко, бо це такий оригінал, що перекладачі поставили перед читачем максимально багато перешкод, ніби такі перешкоди ставив сам автор і спрощувати було неможливо. А тут виявилося трохи по-іншому: перешкоди виникали через Шульців екзотизм, його дивність, якоюсь мірою аж абсолютизовану, поставлену понад все інше. Я взявся перекладати, виходячи з того, що мені хотілося дуже читабельного українського, але водночас не спрощеного Шульца. Не хочу сказати нічого поганого про перекладачів, які переді мною перекладали Шульца, навпаки, це нагода підкреслити свою повагу до них і того, що вони зробили, кожен з них робив це у свій спосіб цікаво і кваліфіковано. Я вважаю, що без їхньої праці не було б мого перекладу. Я спирався на них, намагаючись робити інакше, щоб не повторювати, щоб зробити інакше, запропонувати трохи інакше звучання. Але в той самий час я весь час дивився в ці переклади (одна з причини — для того, щоб не повторювати якихось їхніх рішень).

Чи змінився для тебе Дрогобич після перекладу Шульцових текстів?

Шульц, безумовно, надзвичайно поглиблює підсвідомі відчуття, спричинені цим містом і цим топосом, тож я почав ставитися до Дрогобича, чесно кажучи, якось містичніше. Я не люблю цього окреслення, але поборсавшись у Шульцовій прозі, я почав вловлювати імпульси, які від неї надходять, почав їх фіксувати і відчувати безпосередньо у своїх зіткненнях із Дрогобичем, із фізичним містом Дрогобичем.

Хочу торкнутись теми універсальності міста. Наскільки Шульців Дрогобич є універсальним галицьким містом першої половини ХХ сторіччя? Наскільки він схожий з іншими містами Галичини і Західної України, які насправді мали подібне планування, побут, культурні нашарування? Чи можна говорити, що Шульців Дрогобич є своєрідною моделлю галицького міста?

І так, і ні, бо вже на той час Дрогобич був таким собі містом-невдахою. У період дорослості Шульца, у міжвоєнні роки, з триміста Дрогобич–Борислав–Трускавець саме Дрогобич був найобділеніший успіхом, оскільки Борислав усе ще тримався на нафті і був найдинамічнішим, Трускавець — це курорт, джерела, багата публіка зі столиці. А Дрогобич ні в сих ні в тих, місто, для якого дуже показова доля Шульцового брата Ізидора, який, живучи в Дрогобичі, був єдиний з їхньої родини, хто повів свої бізнесові, нафтові і банківські справи успішно. Але це було до пори до часу, потім почалися невдачі за невдачами, крім того, йому довелося забагато на собі тягнути: і родину, і маму, і брата, якому він профінансував вихід «Цинамонових крамниць», книжки, яка назад грошей не принесла. І так він помер від серцевого удару в не надто старому віці. Це типова дрогобицька доля: наче десь щось заповідається, щось непогане, може, навіть успішне, а потім нізвідки приходять невдачі одна за одною. І ніби ти все робиш правильно, але вони все одно приходять, і раптом на 40-котромусь році апоплексія — і все. До речі, наслідки цього звалилися страшним тягарем на Шульца, який тепер став відповідальним за Ізидорових дітей, і він, зі своєю не надто високою вчительською платнею, метався, не знаючи, як йому порадити з життям. Я думаю, що це було місто з відчутною тенденцією до занепаду. Якщо це схарактеризувати загалом як питому рису Галичини, що тут все завжди йде до занепаду, тоді Дрогобич — це типово галицьке місто. Хоча перед Шульцом постійно виникали запрошення, що, будь ласка, переїдь хоча б до Львова (хоча б до Львова!). Юзефіна, його наречена, не витримувала в Дрогобичі, і якийсь час він таки вирвався до Варшави, отримавши оплачувану відпустку на пів року, що стало його найвищою оцінкою ззовні. Але виглядає, що він насправді не хотів покидати це місто-невдаху, якось він знаходив для себе в ньому гармонію. Або справді боявся великого світу, як це йому приписують, і йому було затишніше залишатися в цій дірі, бо не був упевнений, чи залишиться собою, коли переїде, чи знайде себе, навіть у тому ж Львові. Зате, як видається, це давало йому колосальний ресурс фантазії для писання. Можливо, це місто універсальне, але коли я перекладав, коли заглибився в текст, спостеріг, що там не так багато дрогобицьких топонімів, прямих вказівок, що це саме Дрогобич. І попри те, що певні прототипи впізнаються, Шульц виводить його на рівень метаміста. Якщо прибрати кілька тих ознак, які вказують на Дрогобич, то вже може здатися, що йдеш якимось іншим галицьким містом, наприклад, Коломиєю, звичайно, навряд чи Станіславом, а Коломиєю — так, тим більше, що Коломия теж має подібну історію з нафтою, і ще в передвоєнні роки англійською там говорили більше, ніж у Львові. Або Надвірна чи Самбір. От і Дрогобич мав цей ривок, претендував на більше, що, може, навіть відбилося у тому, що при совєтах, відразу після війни, він ще певний час залишався обласним центром. Але знову ж: оцей нетривалий розквіт, як і в Шульцовій біографії, а потім знову поступовий, але дуже відчутний занепад, прямування в якесь неіснування.

Мабуть, знайдеться багато людей, які скажуть, що в часи Польщі Дрогобич виглядав краще, ніж сьогодні. Але дуже складно порівнювати, бо треба пам’ятати про радикально інший людський зріз, це вже інші люди, тому будь-яке порівняння неможливе. Чи сьогодні він кращий, чи тоді — всі аргументи будуть слушні, але ми все одно не знайдемо в них жодної істини. А передусім мені недавно подумалось, що насправді галичан не стало, це категорія, якої сьогодні не існує. Вона існує хіба що в сенсі, що треба себе таким вважати і в такий спосіб проєктувати свою ментальність і вчинки, свої поведінкові і смакові атрибути. Тобто галичанство — це щось таке, що треба плекати, натомість галичанином більше нікому не вийде народитися.