Посестри. Часопис №34 / Бруно, син Якуба
12 липня 1892 року в купецькій родині Шульців народився наймолодший син, третя за чергою і остання дитина, найтендітніша з-поміж них. Назвали його Бруно, що визначив день народження хлопчика: в календарі під цією датою фігурує ім’я Бруно (Bruno/Brunon).
***
Рідне місто Шульца, Дрогобич, тло й місце мало не всієї біографії письменника, його колиска й могила, було одним із провінційних міст Східної Малопольщі. Уже у XVIII столітті внаслідок розподілів Польщі воно разом із її південними землями опинилося під владою Австрії. Щойно через несповна сто років від падіння Речі Посполитої ці її землі – їх тоді звали Галичиною – дочекалися автономних прав, також і у сфері освіти та шкільництва. Бруно Шульц народився через чверть століття після запровадження автономії, отож від початку здобуття освіти міг навчатися у школі, яка, щоправда, носила ім’я цісаря Франца Йосифа, але з польською мовою навчання. На період його раннього дитинства припали початки розвитку тамтешньої промисловості, яка формувала нові економічні та соціальні стосунки. На межі XIX і XX століть почалася розбудова й експлуатація нафтових родовищ, а сусідній Борислав разом із Дрогобичем, який уже невдовзі налічував кільканадцять тисяч мешканців, став центром видобутку нафти. В тіні цих великих змін, побіч гігантських інвестицій, у своїх старих, засиджених кутках животіло дрібне купецтво та підупале ремісництво, часто на межі бідності й банкрутства. З такого-то, власне, роду дрібних єврейських купців і походить великий єресіарх – Бруно Шульц.
Він народився вночі, і, довідавшись пізніше від матері, що липнева темрява привітала перші миті його самостійного існування, включив Липневу Ніч як важливий елемент до топографії своєї індивідуальної міфології, котру пізніше – як письменник – створить, міфології, що відкидала поточну удаваність зв’язків між речами, а водночас шанувала факти та місця біографії автора.
Батьки Бруно – Якуб і Генрієта – мешкали з родиною на другому поверсі невеликої кам’яниці вісімнадцятого століття на дрогобицькому Ринку, за десятим номером, на північно-західному боці майдану, на розі вулиці Самбірської (пізніше Міцкевича). Внизу містилася крамниця мануфактури, яку тримав із вивіскою «Henriette Schulz» пан Якуб. Наймолодший син народився, коли Якубові Шульцові було уже сорок шість літ, а в Дрогобичі той мешкав упродовж кільканадцяти років. Шульців батько народився у неспокійному для Галичини 1846 році, був сином Шимона і Гінди. За фахом бухгалтер, він перебрався сюди зі своєї рідної Судової Вишні в пошуках заробітку й дружини, а знайшовши і перше, і друге, осів у Дрогобичі вже до кінця життя. Панна Гендель-Генрієта Кумеркер внесла посаг, завдяки якому вдалося заснувати скромну крамницю і поступово розширити справу.
Бруно ніколи не знав батька молодим, яким його імлисто міг іще пам’ятати старший за Бруно на понад десять років брат Ізидор, котрого кликали Люлю, і найстарша сестра, первородна Ганя. Від найдавніших збережених у пам’яті образів батько явився йому сутулою постаттю, аскетично худою, з посивілою бородою, що біліла в глибині тьмяної крамниці. Таким він його пізніше представлятиме на своїх рисунках і в оповіданнях, обдарувавши атрибутами мага, чинячи з нього головну постать своєї міфології.
З турботливою, пестливою матір’ю Бруно мав справу на щодень, вона була для нього повсякчасною любов’ю, уособленням практичності, гарантією безпеки. Батько, відданий купецьким обрядам, перебував у родині на інших правах, його бачили рідше, а візити малого Бруня (так його називали) на склад краму дозволяли хлопцеві відчути вищість крамничних ритуалів батька над домашньою метушнею матері. Допіру через багато років після смерті Якуба відбудеться його міфологічна сакралізація. Давно вже не було крамниці, коли Бруно Шульц перетворив її на сцену багатьох міфічних перипетій в обох циклах своїх оповідань.
Польська мова була єдиною (окрім німецької), яку вживали в цьому домі. Його мешканці, щоправда, належали до юдейської віросповідної громади, втім, далекі від консервативних тенденцій – їм були ближчі світські, аніж юдаїстичні книжки, вони радше пов’язували себе із крамничною рахівницею, аніж із синагогальною менорою, хоча й відвідували дрогобицький дім молитви. Вони навіть не передали Бруно мови своїх предків, якої він так ніколи й не навчився, розуміючи її слова лише тією мірою, якою вони близькі до німецьких. Проте Бруно небайдужі були жодні міфи, жодні святі обряди. Спілкуючись із ними, він поринав у ауру міфічних початків, у магію ритуалу, повертався у «маточник поезії», всупереч проминанню часу, наче брав участь у творенні космогонії.
Тому він також любив бути пасивно присутнім на урочистих релігійних обрядах навіть тоді, коли сам уже був зрілим письменником-міфологом. Дивуючи приятелів, Шульц, далебі байдужий до релігійних практик, у день юдейського свята Йом-Кіпур любив змішатися з урочисто гамірною юрмою і – мовчки – переживати своє повернення до міфічного часу, щоб наситити ним власний міфологічний родовід. Також, будучи учителем гімназії та асистуючи учням під час проказування молитви перед уроками, він мав звичку перехреститися, як це чинили тільки професори-католики; він проводжав клас на великодню сповідь до римо-католицького храму; розповідав, що його захоплює постать Христа. Дехто робив із цих фактів квапливий висновок, наче Шульц перейшов у католицтво, чого він насправді ніколи не вчинив.
Окрім польської, він вільно володів німецькою мовою, загально знаною та обов’язковою в ті часи в Галичині. Його перші лектури – навіть іще не самостійні, а прочитані матір’ю уривки з книжок, які вона просто ковтала, лунали польською і німецькою мовами.
Бруно, який втішався особливою ніжністю матері, був об’єктом її посиленої турботи не лише з уваги на хворобливість і фізичну слабкість. Її непокоїли й інші прояви – надмірна вразливість хлопчика, що боявся вийти без неї на балкон, полохливість перед однолітками, від яких він бокував і тікав у самотність, чи незрозуміла для усіх навколо чулість, яку він міг виявляти, годуючи цукром осінніх мух, що билися у скло.
Психічна непристосованість Бруно до співіснування з ровесниками ще відчутніше далася взнаки, коли він пішов у 1902 році до школи. Йому було вкрай нелегко пристосуватися до учнівської громади. Він був товариським, але недовірливим: не умів поділяти з колегами їхнього стилю десятилітніх, не здужав зрівнятися з ними у фізичній вправності. Цей здібний учень – бо навчався він дуже добре – поряд із найвищими оцінками приносив іноді у шкільних табелях невисоку оцінку з гімнастики. Шкільні колеги іноді зневажливо називали його «розтелепою», але вчительський колектив уже незабаром переконався в його непересічних здібностях; вони принесли йому з часом і визнання колег.
Мови, історія, математика та природничі науки – то предмети, з яких він завжди мав відмінні оцінки. Проте від першого класу Бруно виявляв особливу любов до рисунку та польської мови. Досягненнями з цих предметів він дивував професорів уже від самого початку. Ті уподобання та схильності не проявилися щойно в стінах реальної гімназії імені цісаря Франца Йосифа, вони далися взнаки ще у ранньому дитинстві Бруно. Через багато років він писав до Станіслава Іґнація Віткевича: «Початки мого малювання тонуть у міфологічній імлі. Я ще не вмів говорити, коли вкривав уже всі папери й береги газет карлючками, які приваблювали увагу оточення. [...] Близько шостого-сьомого року життя у мої малюнки знову й знову повертався образ фіакра з піднятим верхом, запаленими ліхтарями, який виїжджав із нічного лісу». Захоплення образом коня і фіакра не полишило Шульца ніколи, воно знайшло вираз у численних рисунках і багатьох оповіданнях уже в період зрілої мистецької творчості, об’явленої в пізньому книжковому дебюті.
Проте вже від дитячих літ Шульц чинив несміливі спроби виразити ці найбільш ранні, проте такі тривкі захоплення. Його перший учитель рисунку Адольф Арендт (прізвище якого він пізніше згадає у своїх «Цинамонових крамницях»), а відтак наступник Арендта Францішек Хшонстовський, захоплювалися його роботами, які часто, коли тема була довільною, поверталися до візницьких шкап і екіпажів – мотиву, ґенезу якого і силу, з якою він на нього діяв, сам Шульц ніколи не міг собі уповні пояснити. Можна би сказати, що візницький кінь був пегасом, який мандрує шляхами Шульцівської міфології. Адже тільки звичайність містила для нього приховану символіку, метафізичний зміст, який спокушував до міфологічних досліджень і відкриттів.
В одному з перших класів (другому чи третьому), коли загадали домашнє завдання, залишивши учням вибір теми, Шульц заповнив цілий зошит якоюсь казковою історією про коня. Учитель польської мови, здивований незвичайним твором, передав зошит Бруно директорові гімназії Юзефові Старомейському, а той, оцінивши принади цієї роботи, зберіг її собі, позичаючи колегам почитати, що широко коментували в школі, а авторові забезпечило визнання класу. Зрештою, він і так зумів прихилити до себе навіть тих, хто раніше був схильний його легковажити, позаяк допомагав слабшим у навчанні, не раз виконуючи для них рисунки та відробляючи за них шкільні завдання.
Незвичайна особистість Шульца, його виразна духовна індивідуальність, наче не в стані вміститися у вутлому тілі, випромінювала навколо енергію, збільшуючи дистанцію між юним самітником і мрійником та його оточенням, а водночас наповнювала колег якоюсь забобонною повагою, що тамувала приятельське панібратство. Сам він цурався колективу, але аж ніяк не керуючись почуттям власної вищості чи зневагою до усіх навколо, навпаки: він відчував себе гіршим, неповноцінним друзякою, заздрив колегам за їхні вітальні сили, соромився своїх недуг і хвороб, на які часто слабував. Глибокий комплекс нижчості супроводжував його упродовж усього життя, і щойно творчість була йому частковою протиотрутою, хоча далеко не визволенням.
Зовнішність Бруно, попри непоказність, суголосна з його духовним умістом, ще більше посилювала магічність, невдавану демонічність, яку відчували усі, хто мав із ним справу. У способі мовлення, голосі, зазвичай стишеному, іноді мало не близькому до шепотіння, було багато м’якості, поєднаної з нездоланною, хоча й ненав'язливою і наче сором’язливою силою переконання. Боязливість чи безугавно притаманне йому почуття заклопотаності не усували цієї сповненої поваги дистанції, не схиляли співрозмовників до панібратства. Звідси ще сильніше відчуття відчуженості, яке мучило Шульца з дитинства, звідси ще герметичніша самотність. Усі ці риси з роками яскравішали, хоча іноді їх вдавалося тамувати. Він завше був фізично вутлим, дещо згорбленим і дуже худим, із характерними, наче надто довгими, руками – вже в дитинстві він дуже відрізнявся своїм зовнішнім виглядом від усіх однолітків.
Сповнений страхів, комплексів і образ, він не приховував від близьких до себе осіб власних знань та інтелігентності, утаюючи водночас усе, що було плодом його власної заплутаності й духовних складнощів. Уже в шкільні роки він був щирим у своїх рисунках, не маскувавсь у сфері навіть найсоромніших сюжетів. Тут найбільш потаємні справи розкривалися відверто, у всій гостроті. Уже в той ранній період тематика його рисунків набуває недвозначно мазохістського виразу. На них з’являються постаті владних жінок, іноді з бичем у руках, оточені перетвореними на карликів, плазуючими біля їхніх ніг чоловіками. Інколи, зокрема у початковий період рисування, сцени бували ще дуже конвенційними, а постаті – костюмованими. Один із чоловіків-карликів уже майже завше матиме фізіономію самого Шульца.
Він неохоче погоджувався на розмову про зміст цих рисунків. Коли близькі приятелі чіплялися до нього із запитанням, чому він такий однобічний, він відповідав, що саме це йому найбільше подобається, що не він обрав тему, а тема його обрала, що навіть коли йдеться про начебто довільну тему, людина залишається невольником самої себе, а коли ти є таким, яким ти є, нічого не вдієш.
Отож, Шульц був причиною великих турбот і суперечок домашніх, занепокоєних його фізичним і психічним станом. Мати, сердечно віддана синові, схоже, не найкраще його розуміла, будучи повною його протилежністю, маючи погідну вдачу та практичні уподобання. Значно ближчим був йому любий до ідолопоклонства батько, відомий у містечку як купець-мрійник, як людина, що відрізнялася дотепністю й інтелігентністю. Так само, як і Бруно, він був хворобливим і худим. Постійно нездужав, слабував на сухоти, і з часом дім Шульців дедалі більше повнився неспокоєм про його чергове видужання.
Доки батько мав доволі сил, крамниця процвітала і вдома панував добробут. Мірою прогресування хвороби справа підупадала, що, врешті, призвело до ліквідації крамниці, а в домі оселилися злидні, які уже до кінця життя переслідували Бруно. Багаторічна хвороба батька та пов’язане з нею занепокоєння кинули тінь на дитинство та ранню юність Бруно, а смерть Якуба 23 червня 1915 року стала найболючішим ударом у житті несповна двадцятитрилітнього сина, ударом, який назавжди замкнув «щасливу епоху» його життя. Старий Якуб помер разом зі своєю крамницею, зі своїм домом на Ринку. Щоправда, крамниця була ліквідована вже раніше, та незабаром війна затерла будь-які її сліди. Під час пожежі згоріли будинок Шульців і приміщення їхньої колишньої крамниці. Старий Якуб помер не тільки як позбавлений престолу володар крамниці мануфактури, але й той, чия справа життя перетворилася на попіл. Перш ніж – через роки – на місці старого дому Шульців постала нова кам’яниця, Бруно Шульц почав його відбудову – у міфології.
Однією з перших письменницьких спроб, до якої потай вдався пізніше син, пишучи тільки для себе, було міфічне воскресіння батька, покровителя дитинства. У мало не біблійних вимірах, у масштабі новоствореної міфології постать батька з «Цинамонових крамниць» і «Санаторію під Клепсидрою» безперервно повертається життю – завдяки втіленню в світ оточуючих речей, як-от: опудало птаха, хутро, яке пульсує його диханням, зварений, та все ще здатний до успішної втечі краб… Дух батька міняє маски, зазнає різних реінкарнацій, завдяки яким існує й далі, попри свою позірну відсутність. Форми, що з ним зжилися, приховують його в собі, він стає їхньою есенцією. За допомогою усіляких процедур поетичної магії Шульц повертає існуванню свого покійного батька, анулює в міфі те, що трапилося в дійсності. Посмертно він ніби чинить його своїм духовним alter ego, виразником своїх поглядів, головним міфологом свого дитинства, з найкращими часами якого нерозривно зрослася аскетична батьківська постать, занурена в таємничі крамничні ритуали. Тож він наказує затримати, чи радше повернути назад час у «Санаторії під Клепсидрою», – до моменту, коли батько ще жив, – разом із усіма атрибутами повернутого подібним чином часу, а отже, і з можливістю видужати. І от, десь у міфічному часі, на маргінесі часу, який минає в одному напрямку, він забезпечує батькові цю половинчасту, умовну екзистенцію – в мистецтві.
Мати Генрієта, дебела й пухка, не лише огрядністю відрізнялася від павукоподібного чоловіка Якуба. Вона одна своєю психічною погідністю та врівноваженістю лагодила в сім’ї пануючу тут збентеженість і надмір нервової вразливості. Присутність матері була для Бруно запорукою безпеки, гарантією стабільності родинного дому, який хилився до занепаду внаслідок хвороби батька. Багато років вона присвятила доглядові за хворим чоловіком і наймолодшим сином, слабке здоров’я якого вимагало постійного піклування й опіки, адже він усе життя страждав на серце, в якому крилася вроджена вада.
Вона ніколи гостро не картала його, знаючи про чутливість Бруня і не бажаючи його уразити. Він запам’ятав її назавжди як ту, від кого йому ніколи не загрожувала небезпека докорів на підвищених тонах, як стража домашнього затишку. В цій ролі опікуна вона пізніше кілька разів з’явилася у літературних творах Шульца, але завжди на маргінесі, на дальшому плані. Мати не посіла у Шульцовій міфології такого ж почесного місця, як батько, вона була духовно дальшою, а її завбачлива життєва тверезість зумовила те, що її оминуло міфологічне підвищення. «Це було дуже давно, – пише Шульц. – Тоді ще не було матері». І далі: «Потім прийшла мати, і та колишня світла ідилія скінчилася. Заморочений материнськими пестощами, я забув про батька, а моє життя поточилося новою, інакшою колією, без див і свят» [«Книга»; 150, 15116].
Мати його жаліла й ніколи не підносила на нього руки, натомість нянька карала Бруно, коли батьків не було удома. Він ніколи на це не скаржився, і лише через багато років зізнався близькій йому особі, що, мабуть, ті давні й на позір дрібні інциденти стали причиною його мазохістських схильностей, які з часом розвинулися й зафіксувалися.
1902–1910 роки – то період навчання Шульца в дрогобицькій гімназії. Від класу I b аж до VIII b, до атестату зрілості, він був одним із найкращих учнів. Закінчивши V клас, він здобув загальну оцінку відмінно, в чому з ним зрівнялися лише двоє колег. Після закінчення VII класу він опинивсь у четвірці учнів, оцінених як «надзвичайно обдаровані», і це було повторено на його адресу наступного, останнього року шкільної науки. Екзамен на атестат зрілості (матуру) він здав дуже добре, а екзаменаційна комісія вписала до свідоцтва рекомендацію: «дозрів із відзнакою для навчання в Університеті».
На передостанньому році його навчання у школі Шульци мусили покинути дім на Ринку, де проминули всі попередні роки Бруно. Вони перебралися до будинку по вулиці Беднарській, 17, де мешкала найстарша дочка Якуба та Генрієти – Ганя – разом із чоловіком Гофманом, нафтовим підприємцем, і синочком Людвіком. Невдовзі, у рік випускних екзаменів Бруно, народився другий син Гофманів, Зиґмунт. Ця подія, як і чимало інших моментів біографії письменника, була пізніше занотована в «Липневій ночі» Шульца: «Літні ночі я вперше пізнав у рік закінчення гімназії, під час канікул. У нашому домі, що ним через відчинені вікна весь час перевіювалися подихи, шуми і зблиски гарячих літніх днів, об’явився новий пожилець — маленьке, примхливе і квилюче створіння, синочок моєї сестри» [«Липнева ніч»; 277].
Пригніченість хворобою батька, яка знесилювала того дедалі більше, смуток, який народився після полишення старого дому, де зросли усі спогади Бруно часів раннього дитинства, – все це невдовзі застували нові трагічні події. Шваґер Бруно, Гофман, який страждав на невиліковну хворобу, наклав на себе руки, перетнувши горло бритвою.
Одразу після канікул 1910 року Бруно вперше в житті покинув Дрогобич надовго (зрештою, часто й тоді буваючи удома), виїхавши навчатися архітектури до близького Львова. Позбавлений знайомих місць і людей, він погано почувався в чужому місті, а студії не давали йому повного задоволення, позаяк їхній вибір став наслідком компромісу між поважними пластичними схильностями і практичними міркуваннями старшого брата, який порадив йому архітектуру, краще оплачувану, аніж малярство.
Бруно приїжджав до Дрогобича, як тільки міг, у перервах між семестрами й частіше, стурбований тяжкою хворобою батька. Сам він також занеміг. Здавши екзамени за перший рік навчання, він повертається влітку 1911 року до Дрогобича, де упродовж шести місяців лежить, прикутий до ліжка запаленням легенів і серцевою астенією, а потім лікується в сусідньому Трускавці. Допіру на початку 1913–1914 академічного року, тобто після дворічної перерви, він повертається до Львова, щоб продовжити навчання у Політехніці.
Через рік, коли закінчилися канікули, виявилося, що продовження навчання неможливе, хоча, попри поганий стан здоров’я, погіршення матеріальної ситуації, попри стурбованість про здоров’я батька і тугу за Дрогобичем, а також попри бажання змінити напрямок студій, які його мучили, – він, мабуть, не покинув би навчання на факультеті суходільного будівництва, як офіційно називалися його архітектурні студії. Але під час тих канікул почалася I Світова війна.
Коли вона спалахнула, частина родини, боячись наближення фронту, виїхала до Відня. Погіршення стану здоров’я батька змусило їх невдовзі повернутися, тим більше, що й Бруно нездужав. Невтомна мати заходилася доглядати уже в Дрогобичі двох своїх хворих – чоловіка й сина. Дім перетворився на шпиталь, як кілька років тому, і був то, либонь, найдовший період безперервного спілкування Бруно з Якубом. Схудла батькова голова, яка знесилено спочивала на подушках, буде пізніше з’являтися на багатьох рисунках Шульца. Уже на етапі реконвалесценції він допомагав доглядати за згасаючим батьком. Коли в 1915 році батько помер, це стало для Бруно трагічним і остаточним кінцем щасливої епохи життя, яка безповоротно загинула на тому боці Першої світової війни, епохи, воскресити й міфологічно реконструювати яку він намагатиметься у своїй творчості. У своєму письменстві він повертатиметься до того, що в дійсності сталося безповоротно, в міфі він документуватиме непроминущість того, що минулося.
Після смерті батька, а пізніше шваґера, родину спіткали важкі роки. Мати, завше турботлива і завше відповідальна за долю сім’ї, взяла на свої плечі опіку над дочкою-вдовою та двома її синами. Бруно гірко медитував над своїм сирітством: без батька, без дому свого дитинства, без результатів своїх недавніх прагнень, із якими він мусив розпрощатися, покинувши навчання. Він іще намагався повернути їх знову, відновивши навчання архітектурі у віденській вищій школі наприкінці війни, в 1917–1918 роках, але наближення падіння монархії, революційні заворушення у Відні, сум’яття війни і перспективи здобуття незалежності Польщі призвели до того, що студії він знову покинув – тим разом назавжди – і повернувся додому. Віденські галереї малярства, де Шульц міг оглядати твори європейського мистецтва в оригіналі, а ще тамтешня Академія красних мистецтв, яку він відвідував, зміцнили його переконання, що малярство є єдиною цариною, якій він прагнув би себе присвятити. Втім, треба було попрощатися із мріями та повертатися до Дрогобича. «Настала нова ера, пуста, твереза, безрадісна — і біла, мов папір» [«Остання батькова втеча»; 413], – писав він пізніше про цей важкий і переломний момент своєї біографії. Щойно пізніше настане період творчої реалізації, період повернення через мистецтво до «втраченого раю».
Через багато років, прогулюючись із приятелями зміненим дрогобицьким Ринком, показуючи їм місце, де стояв дім його дитинства – за номером десятим, – і розповідаючи про нього, він сягав у минуле, навіть давніше, ніж власне дитинство, наче в тій стародавній епосі віднаходив власну праісторію, коріння власного міфічного родоводу. Отож, усі перипетії героїв його оповідань ніколи не переступили межі теперішнього часу, його дорослої сучасності, але, діючись – міфологічно – всюди і завжди, чи теж будь-де і будь-коли, – діються водночас у Дрогобичі та в дитинстві автора-оповідача.
