Посестри. Часопис №114 / Вітольд Ґомбрович із української перспективи: рефлексії давні й сьогочасні. Частина п'ята

Продовження. Початок у номерах 100, 101, 104, 107

Письменник і талант: народження духу

Особливо запамʼятовуються доста провокативні слова В. Ґомбровича: «Дух народжується з імітації духу. Письменник мусить удавати з себе письменника, щоб нарешті справді ним стати»Т. 1. С. 23[1]. Здається, годі сказати краще й сміливіше про «народження» письменника, ніж це сказав він, великий бунтівник і творець «форми», що дорівнює слову яке вміщає нерідко парадоксальну, але завжди продуктивну думку. Бо й справді, хто ще міг так реабілітувати імітацію (в суті якій завжди закладено негатив) і надати їй зовсім іншого сенсу, як це зробив В. Ґомбрович?

І тільки збагнувши це як процес, розумієш і «шлях» народження – і духу, і письменника. Але і це ще не все. «Митець […] обовʼязково має розташуватися на тій межі, на якій мистецтво зіштовхується із життям»Т. 1. С. 98[2], –  проголошував Ґомбрович. Очевидно, маючи на увазі те, що талант полягає в тому, щоб якраз на тій «межі зіштовхування» видобути якомога більше яскравих образів, нових сенсів, несподіваних художніх аргументацій, зчаста ціною демонізації середовища й гіперболізації спостережень. Тож можемо беззастережно погодитися зі спостереженням, що для нього «місцем народження чудовиськ було соціальне та міжособистісне»Болєцький С. 24[3]. В. Болєцький вказує також на те, що концепції Ґомбровича і Шульца «надали статус художнього шедевра» прозі; при цьому в поетиках цих трьох авторів «всюди натрапляємо на цілковиті протилежності: стиль і композиція, метафора та мова оповіді, побудова сюжету, діалоги, час, простір або персонажі – все випливає з інших джерел і служить іншим цілям»Болєцький 25[4].

Звісно, було би дивно, якби письменник у своїх щоденникових записах не міркував над природою письменницького таланту. Не є винятком і Ґомбрович: сторінки його тритомника насичені міркуваннями на цю тему: від лапідарних, де письменницьке перо звіряється в хитросплетіннях своєї творчої душі, до гостро критичних, ба навіть знущальних. А між тим, підкреслює Войцех Карпінський, в умовах, коли польська література, на відміну від французької, англійської чи російської, не мала сильної прози, вона була просто слабо сформованою «на тлі такого послаблення стилю або відсутності сильної прозової течії». «Щоденник» «революціонізує польську літературу: нарешті з’явився класичний прозовий твір, який виробив голос правди». (підкр. моє – Л.Т.)Т. 3. С. 325[5].

Шукаючи сенсу мистецтва, Ґомбрович завжди бачить висхідною точкою міру людської особистості.Для нього мистецтво –це насамперед«культивування особистості, оригінальності,індивідуальності». Сповідуючи вищість, елітарність мистецтва, він обстоює право митця на власну суверенність, на ори­гінальність свого мислення й побутування – як у художньому світі, так і в житті. І водночас намагається віднайти ту часто хистку й тонку межу між автором (тобто його внутрішнім світом) і самим твором, яка й робить цей твір талановитим: «Хто ж має сумнів щодо того, що Гамлет – не тільки мрія Шекспіра, що Гамлет – це майже вигадана постать, але така правдива, що здається, наче вона ще живіша, ніж сам Шекспір...» І водночас він нищівний там, де йдеться про несправжність, підміну, намагання «вивищити банальність та ускладнити труїзм»Т. 2. С. 187[6], бо так буває тоді, коли немає чого сказати.

У цьому контексті  досить важливою є позиція самого Ґомбровича в польській повоєнній літературі. Знову ж таки, складно не погодитися з В. Болєцьким, що «маточним контекстом» творчості В. Ґомбровича (як і Віткація, й Шульца) був «європейський модернізм і його фундаментальні питання про взаємовідносини індивіда та суспільства, про сакрум і профанум, про владу, субʼєкт і субʼєктність, про міф, свідомість і підсвідомість, і про багато інших проблем, які сформували той напрям»Болєцький С. 33[7]. Попри те – що всі вони мали різний пієтет до традиції і різну міру заангажованості в традицію.

Звісно, будь-чия творчість краще пізнається у порівнянні з творчістю інших авторів. Саме до такої опитики порівняльного аналізу звертається В. Болєцький. Зокрема він пише: якщо розглядати твори В. Ґомбровича в контексті постмодернізму, то можна сказати, що вони (як і твори Віткевича і Шульца) «повні сенсу, ідеї та явних і прихованих ієрархій». «Їхнім спільним – іноді явним, а іноді прихованим – детермінантом є відкидання ницості і нігілізму, дослідження його небезпек, наслідків та проявів. Кожен із цих письменників експериментував із найновішими «формами мистецтва», але не вони були метою, ідеалом або абсолютом. Той, хто у творчості Віткевича бачить тільки беззмістовність «чистої форми», у Ґомбровича – «форми» і «пародії», а в Шульца – тільки накопичення метафор, затримується на поверхні, зупиняючись винятково на «технічних» термінах їхніх автокоментарів. Метою аналізу Віткевича була не чиста форма, а метафізичний досвід; не форма, як така, а універсальна драма людини – інтригувала і навіть жахала Ґомбровича; не каскади метаморфоз і метафор – а таємниці створення і буття зачаровували Шульца»Болєцький С. 32–33[8].

Звідси – і питання про співвіднесеність творчості цих письменників із постмодернізмом. Якщо виходити з того, що фундаментальна різниця між постмодернізмом і творчістю згаданих письменників, за В. Болєцьким, полягає  у трактуванні людської субʼєктності, то для «Віткевича, Ґомбровича і Шульца субʼєкт, одиниця, індивідуальність є найважливішими категоріями мислення та мистецтва», тоді як для постмодерністів «субʼєкт» і «субʼєктність» – це порожні слова (а містифікація є сенсом їхньої творчості), адже «неіснування субʼєкта є одним із гасел їхнього напряму і водночас детермінантом його негативної антропології»Болєцький С. 32[9]. Отже, знову йдеться про антропологію – активну, людиноцентричну, розмислову, попри те навіть, що ці письменники, як і постмодерністи, також вдаються до містифікацій. Але «за масками традицій, ігор та деформації у їхніх творах завжди ховається таємниця»Болєцький С. 32[10].

Оскільки роль індивідуального мистецького голосу в Івана Драча дещо «стерта» активною політичною діяльністю, деяке уявлення про його погляди на природу творчості можемо дістати хіба з його збірника літературно-критичних статей та есеїв «Духовний меч». Звичайно, ані жанрово, ані з погляду соціокультурного він не надається до порівняння зі «Щоденником» В. Ґомбровича (це різні жанри й різні тональності), хіба вносить певні акценти у розуміння Драча-митця. Власне, й мети порівнювати такі різні постаті я не маю, оскільки, по-перше, в обох письменників різна заангажованість у суспільно-політичне життя і в силу життєвих обставин, по-друге, йдеться про нерівність умов поета материкової країни й письменника-емігранта. Можемо тільки простежити деякі міркування щодо специфіки мистецтва, проблеми митця й влади. Адже це ті основоположні «точки опори» світоглядних засад, без яких творча особистість не може співвідносити себе зі світом.

Іван Драч небезпідставно вважав, що «по творах письменника можна простежити основну болісну лінію розвитку його творчого духу»Духовний меч. С. 285[11]. І розгортав свою позицію: «Питають часто: коли висихають джерела поезії? Коли поетові пора перестати мучити себе і читача? Духовний меч. С. 227[12]Це може бути натяком і на те, що коли поет виписався, то здійснюй свою суспільну функцію в той спосіб, що негайно міняй перо з зів’ялими крилами Пегаса на мітлу двірника – більше користі людям. Поет, справжній поет не може виписатись – це моє переконання. А що ж до муки, то вона може бути і святою – не для самозаспокоєння це тверджую, а в переконанні того, що розвиток людини, її удосконалення без муки не буває», – твердив український митець ще на початку 1980-х років.

«Поезія – келія чи величезний світ сучасності? Навіщо таке протиставлення? – відповідає І. Драч на запитання кореспондента щодо шляхів пізнання мінливої дійсності. – Адже в келії скромного відлюдника може просторіше поміститися величезний, дзвінкий і гамірний світ сучасного життя, аніж в шалених ритмах якого-небудь віршомаза, який встигає відгукнутися на кожен парадний пчих.Адже той же відлюдник лікує душу світу – не забудем тільки, що він перед тим, як заховатися у своїй самотності, мусить сходити світ вздовж і впоперек. Не будемо стояти на заваді такому відлюднику. Що стосується особисто мене, то я весь відкритий вітрам сучасності. Інколи лаю себе навіть, що занадто багато пісків од тих вітрів навіяло. Пора б позачиняти трохи і ворота, і віконниці, і двері. Часто від багатьох і далеких мандрівок мало що залишається, а від поїздок близьких і заглиблених – все в душі. Хочеться поєднати в серці справжню увагу до проблем часу і до долі «тітки Дарки» […]. Намагаєшся драматично аналізувати життя, катуєшся в чагарниках самоаналізу. І так важлива творча безжальність до самого себе, а ще більше – творча увага до праці твоїх далеких і близьких колег у літературі»Духовний меч. С. 347[13]. Власне, мова про те саме, що й у Ґомбровича: «чагарники самоаналізу», творча безжальність до самого себе, прискіплива увага до здобутків колег – усе це внутрішній драматизм письменницької долі. Бо зовнішній – він наглядний, зафіксований у біографії чи Вікіпедії.

Щоправда, оті «чагарники аналізу» залишаються в І. Драча поза «кадром»: його письмо завжди спрямоване на «усередненого» читача, який, звісно, не вихований на прямоті В. Ґомбровича: звідси – відчутний тиск самоцензури й «правильних» очікувань від читача, «пригладженість» стилю й тональності, орієнтованих на сприйняття національно свідомої публіки. Однак і В. Ґомбрович взорував на «свою» публіку. Маючи «відчуття унікальності своєї праці», він, як і кожен справжній письменник, «вірив в існування і сенс мистецтва, і – кажучи жартівливими словами Ґомбровича – призначення своїх творів для «просвітлених, а не для темних»Болєцький С. 33[14].

«Писання – це ніщо інше, як боротьба, яку веде митець з людьми за власну винятковість»Том 1. С. 63[15], – написав  Ґомбрович. І в цих словах є велика правда про мистецьку працю і мистецьку долю, всіяну й трояндами, й шпичаками. Його «Щоденник» і є свідченням такої боротьби – але не тільки з людьми, котрі його розуміли або ж принципово не розуміли, а насамперед із самим собою.

Замість резюме

«...тоді звідки ж Гомбрович брав такий запас духовної свободи? У будь-якому разі це був опір... якесь незадоволення собою, що іноді уподібнювалося докорам сумління, а іноді жалю...»Т. 2. С. 187[16]. Це і запитання, і спроба відповісти на нього – попри те, що правда завжди залишається поза «кадром», що й витворює таємницю письменника.

Ще раз послухаймо відгуки про В. Ґомбровича його сучасників. «У «Щоденнику» він звернувся до себе, боровся не з національним поневоленням, а із загрозою, що нависла над особистістю, з силами, які цілилися в нього, тут і тепер. Він відважився оголити себе. Побачив власні слабкості. [...]. «Щоденник» не можна звести до якоїсь визначеної політичної кон’юнктури, тому він не втрачає свого значення, коли кон’юнктура минає або змінюється. Будучи апологією конкретної людини, тут і тепер, «Щоденник» захищає й надає блиску своїй одиниці – скрізь і завжди»[1]– таке переконання Войцеха Карпінського. Дуже слушні слова – попри те, що маємо досить різні відгуки на творчість, зокрема й на «Щоденник» письменника, – від суголосних із його світовідчуттям, до полемічних, що роблять постать цього письменника обʼєктом сучасних досліджень польської літератури: «Towłaśniemiedzyinnymitwórczość Gombrowiczastałasię inspiracją dosnuciaponiższychrefleksjinatematliteraturynowoczesnej» .[2]

Бодай зазирнути в цю «окрему державу», якою направду є Вітольд Ґомбрович,ідопомагає тритомний «Щоденник», який читається легко, одним подихом, із почуттям великої насолоди. І відчути, збагнути, осягнути те, що залишилося поза його сторінками, але що незримо присутнє – це велике мистецтво причетності до творення письменникового світу, мистецтво, властиве лише вдумливому, небайдужому читачеві. І при цьому, звичайно ж, зважати на таке застереження: «Історія здійснення мого “я” –  це історія постійного пристосовування цього “я” до моїх літературних творів, які завжди дивували мене, народжуючись непередбачуваним чином, немов не з мене...»

Недаремно ж письменник зізнавався, що його творчість – це темрява й магія, вкладаючи в ці про­мовисті слова всю свою неспроможність – попри розлогі щоденникові міркування з цього приводу –  раціонально пояснити природу творчого процесу. Та Ґомбрович –  хоч як би він не наголошував, що не знає ані власного життя, ані власної творчості – насамперед прозаїк, а вже за­тим філософ, соціолог, психолог, психоаналітик, критик... Прозаїк, який вбирає в себе всі ці сторони водночас, залишаючи за собою право залишатися загадковим навіть по смерті.

 …Зрештою, він таки мав рацію: «…література – це добування із себе максимальної вартості»Т. 1. С.183[17].