Посестри. Часопис №165 / Живе й неживе в поезії Ярослава Марка Римкевича – філософія посмертя

Живе й неживе у творах Ярослава Марка Римкевича з’являється натуралістично, із неприхованим жахом, із загадковою незвіданістю. Воно відкриває те, що прикрите віком труни, що сховане від людського ока, а тепер, коли видиме, нещадно руйнує спокій. Воно наділене вампіричною силою, а оскільки упир постає як живий, то можна припустити, що й мертве у цій посмертній поетиці-філософії прагне бути живим: воно хоче говорити, співати, танцювати, мислити, любити життя і світ навколо.

Це підступання до смерті впритул, вимушене її торкання, відчування її на дотик, на смак, вловлювання запаху й консистенції, її фактури й структури є своєрідною творчою смертетерапією, неможливим інтелектуальним зусиллям, уявним входженням у стан, якого з безпосереднього досвіду знати не можна, можна його лиш спостерігати зовні. Тому всі мортальні образи Ярослава Марка Римкевича лежать у полі його зору, на відстані витягнутої руки, у межах певної інтелектуальної конструкції. Навіть там, де ліричне «Я» говорить про себе як про мертвого, воно, однак, робить спробу самоусвідомлення й саморефлексії.

Думка про смерть – це спосіб пізнання, – так можемо окреслити похмуру Римкевичеву поезію посмертя, що б’ється в шаленому панічно-нервовому танці. Зображення смерті в її непривабливому вигляді та розпачливо-трагічний тон переплітається з оспівуванням життя у його буянні й розквіті й постійним питанням: куди це зникає? Ярослав Марек Римкевич говорить про смерть як про перехідне явище: «Берези жаби айстри все воно тотожне / Ввійти у браму величезну і вийти спроможне». Усе єднається в одному потоці, в одному, нероздільному сприйманні-існуванні.

Так перед очима пропливають цілі історичні картини, події розгортаються в давні сюжетні історії, проходять, наче примари, колишні живі, а нині померлі, так само живі, бо хвилюють людську уяву, хочуть щось ще сказати, передати, щось іще нездійснене завершити. Це ті померлі, що стоять на сторожі нашої пам’яті, а встановлення контакту з ними не є спіритичним сеансом – це зв’язок поколінь, це можливість втриматись за ту пам’ять, що поєднує минуле з майбутнім: «Спитай про це мертвих поки твій хліб жують / Спитай про це мертвих відповідь дадуть / Спитай про це мертвих поки живі ще вони / Поки очі протирають у ванній твоїй / Поки з рук твоїх газету можуть видирати / Спитай мертвих поки хочуть тебе впізнавати / Поки з твого холодильника беруть горілку пити / Спитай мертвих поки можуть тебе розуміти». 

У Римкевича живі – наче мертві і мертві – як живі, ніхто не знає, не може вловити тієї межі, де стається перехід, одним і другим притаманні ті самі риси, життя – як сон, а смерть – це життя у сні. 

В обширній праці про літературні стилі та стилізації відомий польський літературознавець Станіслав Бальбус помічає, що поетичний світогляд Римкевича кристалізується у багатоспрямованих конверсаціях із різними конкретними рисами текстів багатошарового інтертекстуального простору, саме поміж стилями, між виголошеними чужими текстами та їхніми світоглядами, із жодним не ототожнюючись, ані жодного до кінця не заперечуючи. Ярослав Марек Римкевич бере цю спадщину як свою, обдумує й переосмислює її, відгукується на неї, зберігає у власних оригінальних текстах, ставить її на межу між, у такий спосіб забезпечуючи присутність колишнього в теперішньому, їхню спільність, єдність, зв’язок, їхнє життя. 

Якщо смерть дегуманізує, знелюднює, руйнує, то в Римкевича все, що смертне й знищенне, не має точки смерті, воно увесь час у стані переходу, воно не заклякає й не застигає, воно не псується й не руйнується, воно змагається – матеріальне життя, яке є нескінченним, вічним умиранням, на думку С. Бальбуса, набуває рис трансценденції. Тут незбагненне вічне Ніщо поглинає в себе, в порожнечу, те, що існувало колись: «Усе хмаринно клубиться втікає зникає / І навіть ніщо не знає що з цим робити має»; «Проминуть століття – потім ціла вічність / Вони знову там ввійдуть в тіла ідентичні / Місток кокарда річка повториться все / Той увійде в це хто з мандрівки далекої йде»; «Кожна смерть є добра і кожна потрібна / В порожнє місце входить заснула царівна… / Трохи вона мертва і як привид трішки / Взуває черевичок на гнилу панчішку / Якщо не розумієш – смерть тобі пояснить / Так-от переходять із казки до казки».

Те, що дегуманізоване, вже нібито не є людиною, але це так само не ніщо, воно існує в якомусь іншому образі, в іншій постаті, в іншій формі. Ніхто не збагне, де проходить ця межа вмирання, це постійний недоконаний процес переходу, балансування на межі. Це вже не людина, але й не те, що відмерло й минуло безслідно, померлий втрачає людські прикмети, але сам остаточно не зникає.

У цій «посмертній» Римкевичевій поетиці з’являється фігура поета – карнавальний, вампіричний образ поета-потвори, якому захотілося жити не так, як усі, й розповідати світові про те, чого той не хоче чути. Насмішку, сповнену самоіронії й роздратування, а може, навіть сарказму, він адресує в бік нездоланної наївності поета, який хоче змінити дійсність, змінити світ. Він говоритиме навіть після смерті. Йому немає кінця.

У рефлексійній поезії Римкевича творча людина нібито завжди в програші, єдине, що вона має, – це письменницький спадок і бажання створити щось, що більше за саму людину.