Посестри. Часопис №169 / Світ, що відмовляє

У поетичних образах Віслави Шимборської розгортається картина дивовижного, на різний спосіб пізнаваного й ні, величного, загадкового, часом мовчазного й гордовитого світу – світу, що відмовляє. У цьому світі різні види буття постають та тлі часу й історії, підпорядковуються законам природи, входять у контекст минущості, заявляючи про себе своїм тривалим у часі, але, однак, зникомим слідом. Реміснича винахідливість еволюції, її продуктивність та ощадливість, а ще байдужість до створеного нею ставить усіх у рівні умови перед відстороненою природою, безславно списуючи те, що віджило, й змушуючи тих, хто здатен мислити, у пильному спостереженні й рефлексії осмислювати себе і світ.

У сповненому різноманітної присутності просторі рухається людина, намагаючись охопити накинуте їй самим фактом існування «не» заперечення й відмови, яке починається хоч би з усвідомлення свого буття й бажання взаємодіяти з довкіллям, увіходити з ним в комунікацію, встановлювати межі й переходити їх, зазнаючи у цьому відмови й поразки, а закінчується важкими, болісними й трагічними взаєминами у людському світі, у якому теж вистачає сліпоти, байдужості, прагнення до влади, примусу й насильства, гордовитої переможної зверхності й утраченої мови порозуміння.

Реальний світ завжди чинить опір. Людина розгублено зупиняється перед німотою й відмовою, залишаючись самотньою й безпорадною, намагаючись знову і знову зрозуміти те, що з нею стається, знову віднайти сенс буття. «Не» з поезії Віслави Шимборської постає невблаганною реальністю, дійсністю, проти якої немає жодної ради, заперечити яку – значить вдатися до самообдурювання й ілюзій. «Не», що заперечує присутність, існування, безумовну перемогу людини у всіх сферах її діяльності, можливість абсолютно щасливого розвитку почуттів, щасливого звершення чи щасливого кінця, саме не дозволяє себе заперечити. Разом зі своїми поетичними персонажами поетка постійно перебуває в пошуку: чи то пошуку людини, чи відповідей на складні питання, пошуку ідеальної культури, яка формувала б інтелектуальну творчу особистість, чи шляху повернення до самої себе.

«Не», що втручається в людське й не лише людське життя, змушує розум уявляти цілковито інший спосіб існування/неіснування, намагатися в муках охопити його інтелектом іще до пізнавання, а це неможливо, тому воно так і залишається загадкою поза нашим досвідом. Але пошук відповіді на неспокійне запитання «як це – не бути?» – це також спосіб зрозуміти нескінченність: через уявлення ситуації «що було б, якби..?», через спогад, через радість бути присутнім поруч із кимось близьким, через визнання спільних поглядів, через оплакування втрат, через розуміння власної скінченності, яка у філософському вимірі фактично незміримо близько підступає до ситуації до-народження.

У багатстві й розмаїтті буття усе різне й усе таке схоже. Стати схожим на іншого – пристосуватися, спростити власне сприйняття іншості й реакції на неї, зменшити напругу постійного зусилля розуміння цієї іншості й ненадійної спроби її передбачити. Подібність серед людей – так само, як і схожість у світі братів наших менших, є способом вижити. Віддаляємося від своєї форми й удаємося до мімікрії, але є в цьому якийсь зворушливий, власне людський спосіб перебування на спільній території – злиття кордонів у максимальній близькості, мистецтво наслідування, мистецтво передбачати й угадувати іншого, заледве чи не читати думки. Це один зі способів пізнання іншої людини, найвищої міри близькості й довіри, єдності з нею. Чи не це є своєрідним порятунком від ворожості чужого світу, що вистежує тих, хто ходить поодинці, користуючись їхньою слабкістю і вразливістю? Виявляється, людина вразлива не лише через крихкість свого фізичного існування, а й через самотність. А ця спільність, хоч і тимчасова, як і все тут, на Землі, дає відчуття захищеності.

Але як витримати те, що не здійснилося, не справдилося, не збулося? Махнути на нього рукою чи, може, повернутися в минуле й оцінити те, що трапилося колись, із перспективи зрілості? За показним висміюванням дитячої щирості – сум за невимушеністю, незгодою на поразку й нещастя, за вірою у власне місце серед інших, за питанням, що постійно повертається: чому? чому так? Висміяти це незнання – це ніби визнати, що наперед знаєш відповідь, що все вже пізнав.

«Хто знає, куди зникає / уява серця (тобто співчуття) / – нехай дасть знати». За цим воланням стоїть смуток, бо недобрі пророцтва здійснюються незалежно від того, хто їх проголошує, кожна людина має свою історію, написану у власній пам’яті книгу життя, завжди розгорнуту посередині. І незважаючи на оспівану людську мудрість, книгою, яку ми знову й знову перечитуємо, є Буквар. Застережливе «не» – це не втратити мить, що ось триває, це говорити про когось, любити життя, бути присутнім, це вже поезія краси й тривання в миті. Це розуміння, що жодні торги, чи то з законами природи, чи з творчістю, неможливі.

На сцені театру триває ніби-життя, яке, на щастя, закінчується й починається дійсне, у дійсності – свій театр, свої маски і ролі, які, свідомо чи несвідомо, розігруються талановито комічно й трагічно. Натомість історичні події стають сценою, на якій розігруються людські драми й людські долі. Трагічна визначеність відведеної ролі передбачає боротьбу чи відречення від неї, протистояння невдачам і труднощам, спонукає до зусиль, що дають змогу, попри все, співати свою пісню, писати й вимовляти життя, а отже, зробити чергову спробу усвідомити й осмислити себе.

Випадковість і закономірність тут максимально зближуються, переплітаються й взаємно проникають так міцно, що поміж ними теж стирається відмінність, вони переходять одна в одну: закономірними й випадковими водночас стають життя і смерть, зустрічі й трагічні розставання, історичні події, час і місце народження, повороти долі, власний вибір і неможливість вибору. Чи можна було б повернути історію й життя назад, у зворотному напрямку, прожити їх інакше, з кінця? Що постало б із цього зворотного боку, з негатива того, що вже відбулося й чітко забарвилося в біле і чорне, лягло відбитком, печаткою, свідченням, доказом? Чи можливий інший бік, виворіт і так перевернутого світу? Знаки питання, що їх стає щоразу більше, спонукають до пошуку, збуджують інтерес до життя й до іншого, зміщують акцент із власного, зосередженого на собі «Я», на будь-який інший артефакт чи явище, які формують середовище нашого перебування, на іншу людину, яка під таким зацікавленим поглядом відкривається й стає зовсім іншою, постає в іншому світлі, стає об’ємнішою.

Двокрапка, що з’являється на місці відповіді, передбачає, що ряд відповідей на питання нескінченний, що немає остаточної визначеності й упевненості, очікуваної правильності, наперед продуманого розв’язку, імперативної завершеності останнього слова. Це відмова від останнього слова. Це витримане «досить» тут-і-зараз, у цей момент, на цьому етапі. Це ще одне «не». Колись іще мусить бути продовження, десь там, серед тих сторінок, серед книжок, які кожне покоління читає спочатку, починаючи власний шлях пізнання.