Посестри. Часопис №42 / Поезія як удар у писок (під маскою)

0. Вступ

Я почала займатися поезією після того, як у першій гімназії прочитала вірш Галини Посвятовської «я Юлія...». Тоді для мене тринадцятирічної цей твір став сильним ударом у писок: я чи не вперше була зачарованою, захопленою та вмотивованою на те, щоб самій почати писати. Але я не мала жодного уявлення про поезію чи формальні засоби для доброго письма, тому звідтоді подолала тривалий марудний шлях від підходу «вірш не повинен римуватися, не повинен мати ритму, не повинен гарно звучати, не повинен бути доладним, не повинен бути вправним, не повинен бути новаторським, не повинен нічого робити з мовою, може лунати, наче кепська пісенька, вірш мусить линути із серденька спонтанною похмурою течією» до підходу, якому вірна зараз і який намагатимуся стисло окреслити в загальних рисах, наголошуючи на одних складниках та оминаючи інші.

1. Засоби

Офіційно мені двадцять шість років, емоційно – якісь п’ятнадцять, а ментально – близько сімдесяти, зокрема коли приступаю до письма. Такої миті думаю, що пишу вручну недорогою ручкою на дешевому папері для друку. Я почала так писати в тринадцять, хоча мала необмежений доступ до комп’ютера й текстових редакторів, і досі не вмію починати складання твору з клацання по клавіатурі. Понад те, здебільшого пишу суцільним текстом, без поділу на рядки та строфи, адже рядок буває довшим, ніж ширина аркуша А4. Чорновий варіант (я переписую чергові робочі версії на кільканадцяти листках, наче розводжу в лабораторії клітинні лінії) набираю на комп’ютері й лише тоді членую, скорочую, моделюю, надаючи остаточного вигляду.

2. Рольова лірика

Рольової лірики мене навчив Марцін Светліцький. Це було так: у сімнадцять років моє здоров’я істотно погіршилось, у зв’язку з чим я мусила один семестр пройти у форматі індивідуального навчання. У такій навчальній програмі наполовину урізано обсяг обов’язкових годин, тож слід було розпорядитися цим зненацька здобутим надміром вільного часу. І я розпорядилася, невтомно друкуючи нові добірки віршів, які посилала руками моєї мами (сама я дійти до пошти не могла) на численні загальнопольські поетичні конкурси.

Одним із них став конкурс на золоту скриньку ІІІ загальнопольського ліцею. Надіславши вірші, я здобула перше місце (що не дорівнювало перемозі, адже вищим від першого місця було гранпрі). Моєю нагородою виявилося чимало цінних подарунків, зокрема квитки на оперу, на яку я не могла піти, абонемент до кінотеатру, котрим не могла скористатися, а також потужна книжка «Biura Literackiego» із заголовком «Демонтаж» (Rozbiórka). Це була моя друга зустріч із «Biurem Literackim». Кількома місяцями раніше, ще до недуги, я відвідала книжковий ярмарок у Кракові, а повертаючись із нього – крамницю «Empik» у торговому центрі «Galeria Krakowska». О, благословенні часи, коли в «Емпіках» було вдосталь сучасної поезії! І тією сучасною поезією, на яку я натрапила на «емпіківський» полиці,була перша антологія бюрового проєкту «Połów». Я її купила, потім побіжно прочитала й подумала собі: «Ага, ось вона яка, сучасна поезія».

Повернімося до «Демонтажу». Цю книжку впорядковано за принципом: чорно-біле фото поета + вірш поета + інтерв’ю з поетом щодо цього одного вірша. Добір імен дав мені сімнадцятилітній змогу ознайомитися з широким спектром здобутків в актуальній польській поезії. Деякі інтерв’ю навіяли на мене нудьгу, інші захопили (щодо обох випадків дозволю собі утриматися від прикладів). Однак в інтерв’ю я вчитувалася зі значно більшою увагою, ніж у самі вірші, а з перспективи часу чи не найістотнішим для мене було те, що сказали Марта Подґурнік, Мілош Беджицький і вже згадуваний Марцін Светліцький. Саме він представив поезію «Кароль Кот», а в інтерв’ю прокоментував мало не кожен рядок, оповідаючи, як здобував відомості про життя Кароля Кота[1], що дали змогу написати твір.

Цей вірш ударив мене в писок не менше ніж «Юлія» Галини Посвятовської. Бо як же так? Можна написати вірш від чужого імені, з погляду такої особи, перевтілюючись у неї? Можна начепити маску серійного вбивці, співпереживати з ним, дати йому голос? Це осяяння відкрило мені дорогу до безмежної царини, де звідтоді невпинно танцюю. Удавання до рольової лірики – це мій улюблений (хоча, звісно, не єдиний) спосіб написання вірша, ним часто починаю, ним нерідко завершую.

Що мене принаджує в рольовій ліриці?

Відчуття влади. Контроль над персонажем, чиїми вустами я промовляю. Свобода у створенні цього персонажа, але в межах, які встановлює його біографія. Море матеріалу, що виникає з тих біографій та інших елементів, на які надибую під час research (дослідження) для віршів. Примноження історій, значно цікавіших, ніж ті, які б я могла висновувати зі свого життя. Спритна контрабанда себе під прикриттям не-себе. Своєрідна вправа з емпатії, повторювана щоразу, коли в просторі вірша намагаюся бути кимось іншим. Невпинні нові й нові способи розповісти те саме, адже написання вірша для мене часом є переливанням рідини у щоразу інші посудини.

3. Тема

Вірш має бути про щось. Я не бачу й, мабуть, ніколи не вбачала інших варіантів. Поезія, яка крутиться навколо абстрактних понять, мене автоматично відштовхує, відчуваю природну відразу до неї, а водночас – до себе, якщо напишу вірш, який тематично є туманним.

Через те написання вірша в мене дуже часто починається від окреслення теми. Стисло, чітко, одним реченням.«Я напишу вірш про Лайку, що розмовляє з Ілоном Маском». «Вірш про жінку, яка з’їла свою дитину під час Голодомору». «Про світлину з індійським слоненям, облитим смолою». «Смерть Пауля Целана». «Убивство тюленів у Балтійському морі». «Анатомічний музей». І так далі, і так далі. Мені рідко доводиться починати з окремих фраз, які долинають без знання про те, чому буде присвячено вірш. При цьому вірш, як відомо, є кількашаровою конструкцією (як цибуля, фанера, лазанья, туалетний папір, епітелій, що вкриває чимало поверхонь усередині тіла). Тож кажучи про Лайку / Маска / слоненя / Целана, я мовлю про інші речі, котрі свідомо чи несвідомо передчуваю та котрі з поезії видлубують критики, пишучи рецензії.

З поняттям «тема» чітко пов’язане поняття «research». Я люблю знати, про що пишу. Навіть так: завжди слід знати, про що пишеш. Вірш, урешті-решт, часто виникає через мою надмірну збудливість від даних, дотичних до теми, і кýльки зіштовхуються в голові, ніби елементарні частки у Великому адронному колайдері, породжуючи фрази.

4. Поезія із серденька

Мене страшенно дратує дихотомія, яку просуває частина людей, зацікавлених поезією. Мовляв, існує лише два типи віршів: емоційні, отже, недопрацьовані, писані із серденька vs. cолідні, тобто відточені, написані з холодною головою. Зазвичай я маю справу з дихотоміями хіба для того, щоб усістися верхи на лінію розмежування, отож ніколи не осмислювала поезію в такий спосіб. Не бачу проблеми в тому, що добрий у плані майстерності віршнавіяний емоцією. Ба більше: на мою думку, найкращими є вірші, по-перше,технічно довершені, а по-друге – складені на емоціях і такі, що випромінюють ці емоції (б’ють у писок), зворушують, непокоять або зачіпають іншим чином.

5. Список літератури

Письмо починається від читання. Я не вбачаю інших шляхів, і навіть тоді, коли згідно з моїм переконанням вірш мав походити зсередини й не підпадати під зовнішні чинники навіть у межах початкового шліфування, до самого писання мене спонукало читання.

Упродовж перших років головним і чи не єдиним узірцем для мене була вже згадувана Посвятовська, якій дуже завдячую та яка багато чого мене навчила. Я безупинно читала її вірші й кілька, якщо не кільканадцять, разів – автобіографію (короткі абзаци можу цитувати з пам’яті), мене глибоко приголомшило життя цієї поетки. Ні раніше, ні пізніше я так потужно не захоплювалася жодним автором чи авторкою.

Окрім того, на різних етапах життя й письма для мене були важливими такі імена вже померлих, як Станіслав Ґрохов’як, Рафал Воячек, Елізабет Бішоп, Шеймас Гіні, Марія Павліковська-Ясножевська, Анджей Фалькевич, Томаш Пулка, і живих: Яцек Денель, Юстина Барґельська, Йоанна Мюллер, Катажина Фетлінська, Давид Матеуш, Радослав Юрчак, Ілона Вітковська, Конрад Ґура, Марія Циранович, і так далі, і так далі.

Важливість може бути зумовлена одним віршем, що б’є в писок досить сильно. Нічого немає поза ударом у писок.