Посестри. Часопис №163 / «Доки дихається, хоч не знаю навіщо ще...»

Доки дихається, хоч не знаю навіщо ще,

доки проклятий Марко носить голови у мішку,

я на тебе дивлюся, хоч би як в глибині пече, 

я тобі пишу

все, що не міг тоді розказати,

образність видих, а почерк на вдих,

тіні повзуть попід стінами так пихато,

тіні – це все, що лишилось від нас самих.

 

Ось тобі вітер в долонях, і дерево, що хитається,

мовчки сховавшись в осінні дурні падолисти –

човен на хвилях залишений мідною жалістю,

в ньому якийсь потопельник виплив і вистиг.

 

Так розтривожено пам’яттю білою

серце наповнює мілина,

носять розтерте його до млина

тихі пророки, що пишуть Євангеліє –

ти бережи себе, милий янголе,

як пролітатимеш схилами.