Посестри. Часопис №157 / Очерет

М’ята духмяна над плесом п’яніла,

Очерет у повітрі ранковім

Колихався, світало, вода рожевіла,

Трави обвіював вітру повів.

 

Я не відав, що зела ті, рідні для мене,

З плином часу словами у віршах заквітнуть.

Й що далеку ту м’яту покличу на ймення,

Замість звично лягти над ставом на квіти.

 

Я не знав, що настане і стане гіркою

Мука пошуку слова для світу живого,

Я не знав, що для тих, хто клячить над водою,

Є терпіння важке, що приходить надовго.

 

Знав лише, що звичайно улітку

Очеретяні стебла гіркі й соковиті,

Що сплету з них тонку і легеньку сітку,

Та нічого не буду нею ловити.

 

Літ хлоп’ячих моїх вселагідний Боже,

Світанковий, світлий, дозволь спитати,

Чи колись ще в житті я відчути зможу

Понад ставом пахощі м’яти?

 

Чи то вже я до скону отак з усього

Вириватиму слово у безнадії?

Й очерету – звичайного і гінкого –

Вже звичайним побачити не посмію?