Посестри. Часопис №49 / Стан напруги

Сталося, що наш черговий випуск виходить точнісінько у день народження Тараса Шевченка. Яким його бачимо сьогодні? Ким він був, а ким став? Суперечливий чи однозначний, поет зі шкільних підручників чи провокативний новатор? Ми не візьмемося відповідати на ці запитання. 

Натомість ми розглянемо іншу проблему: проблему минулого. Яке, на жаль, стає матеріалом для маніпуляцій та творення історичної неправди, а часто й відвертої брехні, замовчувань та пропагандиських вивертів. Але водночас, на щастя, воно є джерелом натхнення і переусвідомлення, рушієм самоідентифікації та підставою тієї складної констеляції почуттів, думок, поглядів і прагнень, що їх загалом називаємо людяністю.

Ольга Токарчук в одному інтерв'ю сказала про це просто й точно: «Контакти з минулим, розумні рефлексійні контакти з минулим, вимагають зусилля – інтелектуального, емоційного, когнітивного також. Відкритості, яка не є пасивною, а є станом напруги». Про її роман «Бігуни» у випуску говорить Людмила Тарнашинська. Фундаментом отієї людяності в прозі нобелівської лавреатки є певно «стовпи», маркери, котрі «як німий крик про допомогу, як знак національної ідентифікації, стійкості і надії на близьку перемогу, а «якась інша Перспектива» –  це передусім перспектива повернення до рідного дому, до звичного плину життя з його усталеними топосами й антропосами».

У випуску репортаж із зустрічі з Соломією Чубай у межах Краківського форуму культури: це розмова про Григорія Чубая та пошук сили до творчості. Також представляємо фрагмент повісті Януша Корчака «Кайтусь-чарівник» та твір Бруно Шульца «Ундуля». 

Поетичну колонку в номері репрезентує серед інших авторів Барбара Грушка-Зих. Її ностальгійні та чутливі тексти голкою пронизують чутливе тіло наших спогадів про минуле, яке і дражливе, і ніжне, але необхідне:

колись о п’ятій ранку прокидалася моя бабуся
тепер я знаю що вона хотіла
собі довший день
на той випадок якби він був останнім

Поетичну колонку добудовують творець польського класицизму Адам Нарушевич у перекладах Володимира Лучука, сам непересічний Володимир Лучук. Довершує колекцію Тарас Шевченко:

– Якби-то, – думаю, – якби
Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра! і був би брат!
А то... нема тепер нічого...
Ні Бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїзжачі,
Хортів годуємо та плачем.