Посестри. Часопис №153 / «В цій нічній, по вінця повній тиші...»

В цій нічній, по вінця повній тиші

Музика не слухається, ні:

Дихаю. Чим далі, тим сильніші

Прочуття майбутнього в мені.

По моїх тонких, як струни, жилах

Трепетно невидиме тече,

У моїх дощентно справжніх крилах

Світло, розтікаючись, пече.

Я ширяла, як зоря, над морем –

А тепер тихеньсенько мовчу,

І стаю прозорою з прозорим,

Як сльоза, не вийнята з плачу,

І стаю широкою й вузькою,

Наче вушко голки – для душі,

І бреду дорогою ковзкою

Десь у небі, в синім спориші,

І сама себе пасу, пильную,

І сама від себе стережу

Все, що бачу, та не все, що чую,

І виводжу серце на межу.

Там роса, як сіль, така волога,

Бо не час, не простір і не Шлях…

Але тиша, вслухана у Бога.

Але води, скошені в полях.

Але досвід сутностей і суті.

І високі тесані столи –

Щоб усі незнайдені й забуті

У молитвах згадані були,

Щоб усі, хто був не народився,

Мали відпокутувані сни,

Щоби кожен, хто недозцілився,

Був чужої збавлений вини

У любові, що усе приймає.

Я живу життя і житіє.

Прочуття майбутнього проймає.

Я молюсь – і світ насправді є.