Посестри. Часопис №133 / Вітрильники

Трикутна білість пронизала нахмарені сутінки, –

колір дитинства і вітром напнутий спомин, –

ще вечір тихцем підступає до берега,

а дерева найперші набралися темнотою:

здаленілими цятками парусів

відбігає море від ночі.

 

Ще за смерть життям не заплачено,

ще будуть великі дні – буйнолисті і повносонцеві,

ще миром і спокоєм дихатиме далина.

 

А нині межа поміж двох глибин,

поміж двох темнот – морської й нічної –

то смужка нашого існування.

 

Ходімо вечеряти: зойкне під нами лава,

обшмульгана до смолистого болю,

і впнеться ногами у землю стіл.

От помідори – вони червоні,

                                                    та вже не бризкають світлом.

Залишите окраєць хліба і дрібку солі отак просто неба, –

може, хтось або щось приб’ється у темряві

на їхнє тепло і запах.

 

Мир вам усім. Аж до того останнього часу,

коли вженуться у берег нашого сміху та снів

ті давні пречисті вітрильники –

і очі та серце заполонить така білина,

аж подих перейме вічність.