Посестри. Часопис №45 / Трен ІІІ

Згордувала навіки ти, донечко, мною! 
Чи вітцівська оселя здалася тісною, 
Чи завбога була, і тому відійшла ти? 
Тож-бо справді не можна було не пізнати
Тих прикмет, що говорять про розум зарання
І про цноти прийдешні твої, дарування. 
О слова! О вітання з уклонами ґречні!
Як згадаю – обіймуть жалі безконечні!
Ти, розрадо моя, вже до мене в кімнати
Не заглянеш, щоб тугу навік розігнати!
Вже ніколи! ніколи! Лишилось єдине –
Це самому шукати до тебе стежини.
Там, дасть Бог, ще зустрінеш ти рідного тата
І обнімуть його дорогі рученята.