Посестри. Часопис №151 / «Двері трохи просіли, відчиняєш – риплять...»
Двері трохи просіли, відчиняєш – риплять.
Висять занавіски від мух, накрохмалені.
Ще у сінях відчутне тепло – дрова горять.
Живий хтось. Голос лунає віддалено.
Стіни скрізь побілені вапном,
Долівка застелена рядниною.
Кілька різдвяників перед вікном,
Фіалка квітуча, алоє з надломленою стеблиною.
На стіні образи господні з квітами із фольги.
Кілька картин уже з вицвілими нитками.
Портрет чоловіка. Усміхнений. Мабуть, любив.
На гвіздочку – пакетик з хустками.
Зліва поличка, вже трохи порохнява,
Пофарбована охайно – синє з білим.
А там кілька фото, на яких дівча чорняве,
молоде, розпашіле, обгоріле.
Юна і струджена на тих фото людина.
Десь в компанії, рідше без нікого.
На одному із фото – за столом родина:
батько, мати, баба стара, дитя босоноге.
Баба колупає пальцем пропалену церату,
поправляє комір сорочки, промовляє журливо:
Я не маю доню, кому й розказати,
Якою баба за вік була щасливою.
Дід пішов рано. Дітей живих не сталося.
Працювали багато, хату зводили.
Ми хотіли мале, старалися –
Не виходило.
Шість рубців ношу. Діставали посинілими.
Бог дав пам'ять хорошу, пам'ятаю, як нині.
Дурне баба меле, доню, ти ж зголодніла?
Дістає картоплю зі смаженою свининою.
Баба смачно готує, – каже,– переконайся сама,
Йде у клуню за квашеною капустою.
Життя тут святкує! Баба жива!
Хата жива, хоч знадвору здавалася пусткою.