Посестри. Часопис №151 / «Баба Катя знала, що вже відійде цього літа...»

Баба Катя знала, що вже відійде цього літа.

Минає з життя баба, як лелека понад житом.

От тільки той бусол бачив ледь не пів світу,

А що бачила Катя? Дійничку? Сапку? Корито?

Косу, серп, нестерпну спеку в полях коло землі.

Пшеницю, овес, ячмінь на власному горбові,

Відтак – грижу. Безперестанні пекучі мозолі...

Працю бачила точно. А чи стрілась з любов'ю?

Катю ніхто про це не питав. Що з баби взяти?

Хіба про любов зі старими ведеться мова?

Є в баби птиця різна, коза і малі козенята,

Гляди, – бабо, – пильнуй, як маєш здоров'я.

А ми приїдемо на Різдво, на Паску і на Покрову.

Привеземо дві торби цукерок із-за кордону.

І от поки внуки в хаті – баба вдає здорову,

Тримає з усіх сил спину, ніби солдат оборону. 

Обіймають, в чоло цілують, в обидві щоки.

Баба благословляє молитвою на дорогу.

Помалесенько від воріт до хати знімає вроки,

Кидає палочку на траву, сідає скраю порогу,

Дивиться на червоних мурах, а їх рясно-рясно,

Знімає хустку в пишні квітки, дуже таку старечу,

Піднімає голову на лелеку, здуває з очей пасмо,

Дивиться на небо довго-довго – і приречено.

Якби хто питав Катю, що любила баба за вік,

Якби бодай комусь цікава була її любов,

Не вагаючись, сказала б баба, що оте – курлик

Любила в житті найбільше. Щоліта знов і знов.