Посестри. Часопис №149 / Керуючий температурою

Коли батько помер, у домі

стало дико спекотно.

Ми впрівали з матір’ю і сестрою,

жуючи лід.

 

Минув тиждень перш ніж сестра

відшукала у домі термостат.

Зжовкла пластикова циліндрична ємність.

Ми думали, що це водомір або щось

пов’язане з домофоном.

 

Тож відразу опісля

ми не могли навіть зрадіти.

Спітнілі ми випливали із

взаємних обіймів на порожні килими

без його капців. Ми хапалися

за порожні кишені піджаків,

щоб підвестися.

 

Бо коли він ще жив, ішов уночі по воду,

по дорозі посував на одну позначку,

або на дві, донизу. Ми будилися задубілі

від холоднечі. Він переконував, що так воно здоровіше.

 

Тепер у себе вдома я керую температурою

з телефону. Буває, вдаю, що в кімнаті з термостатом

є тато. Чи краще, що тато живе в термостаті, як

муха в інклюзі.

Уявляю собі, як він щось там майструє і знижує.

Раз,

два,

три

і ще дрібку.

Допасовує температуру до тієї, яку зберегла пам’ять

мого внутрішнього термостата

дитинства.

І я тоді мерзну,

мерзну,

мерзну.