Посестри. Часопис №148 / «То через фурій мучусь я, Орфей...»

То через фурій мучусь я, Орфей.

        Вмовляють, щоб нічого я не думав,

тоді літатиму по небі, як Персей,

        а ліпота з води сріблистим шумом

ключем заб’є в рожевому світанні,

        передихнути дасть. А то – згорю.

Там, на Парнасі, в темені захланній

        зблиск прикраша білесеньку кору

маслин злотистим панцером. – О відьми!

         якщо ви є у лісі тім, черлені –

пойняті полум’ям – скоріш мені явіть ви

         життя! Якщо той міток випрядено із

страждань і болю – і самотніх сліз

        моїх – епілептичних перебоїв серця –

кінець...