Посестри. Часопис №145 / Уривок із книжки «Фінальний епізод»

У неділю, 20 лютого 2022 року, за три дні до того, як перші російські ракети почнуть руйнувати країну, пастор, традиційно вдягнений для недільної проповіді в чорне, стояв за кафедрою й уважно оглядав знайомі, майже рідні обличчя парафіян. Що стане з ними, коли розпочнеться війна? Скільки з них залишаться живими? Скількох покалічать, поранять, відправлять до фільтраційних таборів? Від самого Різдва пастор щонеділі подумки прощався з кожним із них і дякував за службу й дружбу.

Саме після Різдва, разом зі страшним сном про російський полон і розстріл, передчуття невідворотності війни й смерті рідного міста загострилося до болю в скронях. Пастор тер пальцями голову, міряв тиск, ковтав пігулки і… намагався переконати людей. Але далеко не завжди в питаннях політики пасторське слово досягає мети. Більшість парафіян він знав багато років, а кілька людей перебували поруч із дня заснування їхньої церкви. Проте, як не дивно, до його закликів щодо заходів безпеки всі ставилися більш-менш однаково – і ті, хто долучився до церкви не так давно, і ті, хто стояв біля джерел. Готувалися лише ті, хто працювали волонтерами або військовими капеланами й бували на фронті. Більшість же парафіян вважали війну справою далекою і чужою, до якої не варто мати стосунку і яка не матиме стосунку до них.

Спочатку пастор засмучувався подібній байдужості. Думав, дається взнаки специфіка регіону, орієнтація певної кількості людей на росію. Але, поїздивши Україною, зрозумів, що скрізь насправді є меншість, яка вивозить на собі війну, і є більшість, яка від війни відсторонюється якомога далі. Хоч у Миколаєві, хоч у Харкові, хоч у Тернополі, хоч у Чернігові чи Львові – так ведеться скрізь. І з цим нічого не вдієш, бо такою є властивість людської психіки – відсувати біду, поки та не стисла пальці в тебе на горлянці, куди подалі.

Парафіяни чекали, чим пастор розпочне сьогоднішню проповідь.

– Зазвичай недільна проповідь триває близько сорока хвилин, – сказав, привітавшись, Григорій. – І ми завжди обговорюємо важливі для нас життєві, філософські і, звісно ж, релігійні питання, і спираємося на приклади з Євангелія. Сьогоднішня моя проповідь не буде винятком. Пам’ятаєте притчу про доброго самаритянина, якій ішов по дорозі й побачив поранену людину?

Парафіяни згідливо закивали головами – звісно, цю притчу знав кожен.

– Тоді ви мусити пам’ятати, що в найпершу чергу зробив самаритянин…

– Перев’язав постраждалому рани! – відповіли кілька голосів із зали. – Допоміг!

– Саме так. Самаритянин надав постраждалому першу медичну допомогу, чим і врятував життя. Скажіть, якби ви опинилися на місці самаритянина, чи змогли б ви перев’язати рани так, щоб поранений не помер від втрати крові? Хто зміг би?

Парафіяни мовчали. Очевидно, поставлене під таким кутом питання про події, розказані в біблійній притчі, заскочило їх зненацька. Лише кілька рук піднялися вгору.

– Саме тому я передаю тридцять вісім хвилин своєї проповіді, що лишилися, військовому лікареві, моєму хорошому другові, який розповість, як кваліфіковано рятувати людей. Бо кожен із нас у будь-який момент може опинитися на місці самаритянина. І буде добре, якщо кожен із нас зможе виконати свою християнську місію – кваліфіковано надати першу медичну допомогу й врятувати життя. Напевне ж, той самаритянин умів це робити, бо якби не вмів, то поранений помер від кровотечі й про це не згадали б у Біблії. Бо ця притча не тільки про готовність надати допомогу ближньому, який потрапив у біду. Ця притча – і про вміння надавати таку допомогу.

До кафедри вийшов худорлявий чоловік невеликого зросту років сорока у військовій формі, тримаючи під пахвами манекен та аптечку. Привітався, окинув уважним гострим поглядом аудиторію – і за хвилину магічним робом цілком заволодів увагою. Лікар із таким невимушеним і непозірним професіоналізмом показував, як правильно підійти до пораненого, як накласти джгут, так переконливо і з легким гумором розповідав, як саме ставити укол або робити штучне дихання, що більшість парафіян швидко включилися в процес. У один момент біля кафедри навіть утворилася черга з охочих спробувати свої сили в накладанні джгута-турнікета на манекен. Пастор, який уже давно мав необхідні медичні навички, спостерігав за подією з першого ряду.

– Думаєш, уміння надати першу медичну допомогу замінить нам слово Боже? – жартома запитав Аркадій, його найближчий соратник. Цей середнього зросту, вайлуватий, із рідким сивим волоссям, зачесаним назад, інтелігентний пастор віком за шістдесят на фронті, на лінії вогню, миттєво перетворювався на рішучого військового капелана, який завжди приймав єдине правильне рішення. Саме тому в їхніх поїздках на «нуль» завжди командував розважливий Аркадій, а не запальний Григорій.

– Ніщо не замінить слова Божого, брате. Але, гадаю, будь-яка богоугодна справа його укріпить.

Аркадій кивнув, погоджуючись.

– На що я дуже сподіваюся – ці навички нам ніколи не знадобляться.

Завершивши в церкві, пастор із військовим лікарем, якого звати Сергій Олександрович Білан, поїхали на позиції до Широкиного. Білан до 2014 року працював у Київському військовому шпиталі, але від початку російського вторгнення на Донбас, коли в Київ почали надходити перші важкі поранені, попросився на передову, де конче не вистачало хірургів. Білан багато курив (але не в пасторській машині), мав гострий зір і здатність переміщуватися тихо, наче тінь. «Виженуть із медицини – подамся в спецназ!» – жартував лікар. Але ніхто його ні за які гроші з лікарів, звісно, ніколи не вижене, бо хірург Білан, як кажуть, від Бога.

– Напряму, в лоба – зі сходу та півночі – кацапи навряд чи пройдуть, – міркував уголос Білан. – Ми тут добре укріплені. Завдяки й вашим зусиллям зокрема, хе-хе.

– Та які там зусилля, – усміхнувся пастор. – Так, викопали кілька траншей.

– Е-е-е, не скажіть! – не погодився Білан. – Траншея та окоп – то дві великі різниці!

Заслуг у будівництві військових укріплень біля Маріуполя пастор насправді жодних не мав, та й не може мати. Бо що є в пастора, окрім слова Божого та кількох синів, які можуть тримати в руках лопату й кайло? Але як з’ясувалося, щоб зрушити з місця хід локальної історії, інколи достатньо й одного пастора з шістьома синами-підлітками. Бо коли в серпні 2014 року російська регулярна армія масово перетнула кордон із Україною і почала наступ, Маріуполь, лише у червні звільнений від банд сепаратистів, завмер у тривожному очікуванні. І тоді пастор узяв кількох своїх старших синів і поїхав допомагати військовим, які довбали лопатами в степу тверду, наче бетон, і суху землю. З пастором поїхали журналісти – новина швидко розлетілася інтернетом, потрапила на центральне телебачення, і ввечері вся країна знала, що пастор Григорій Мотуз і його багатодітна родина вийшли рити окопи для захисту рідного міста. Наступного дня до пастора й синів доєдналися кілька сотень містян, а після обіду міський голова та промислові підприємства нарешті надіслали на допомогу українській армії екскаватори, бульдозери, бетонні блоки – і так за кілька тижнів постала потужна лінія оборони, яку військові потім невпинно укріплювали й вдосконалювали. І зараз лікар Білан згадав саме про цей відомий епізод. Проте Григорій мав трохи інший погляд на ті гарячі дні 2014-го.

– Уявляєте, – похвалився якось він канадському гостеві – колишньому спецназівцю, пасторові Джошуа Брауну, який привіз гуманітарну допомогу для притулку, – на копання траншей вийшло кількасот містян-добровольців!

– А скільки людей мешкає в місті? – уточнив Браун.

– Трохи більше, ніж чотириста тисяч. Можливо, навіть пів мільйона.

– Думаю, у нас, у Канаді, з такого великого міста вийшло б не менше п’ятдесяти тисяч людей. Тоді це справді має практичний сенс, – зауважив пастор Браун.

Тож радість Григорія від окопно-траншейної перемоги виявилася нетривалою. «Чому вийшло так мало людей на допомогу? – мучило пастора питання. – Невже їм байдужа доля міста? Особливо після квітневих і травневих подій, коли вищир ”русского міра” показав себе у всій своїй жадобі до грабунків та вбивств?»

Пастор не знаходив однозначної – і гідної – відповіді.