Посестри. Часопис №142 / Тихий майстер дитячих іграшок

Я нікому не нагадую,  

що пам’ятаю,  

як дуже давно  

мене 

взяли й назвали  

людиною. 

 

Навпаки, 

я боюся підвести їх  

і кожного ранку  

поправляю перед дзеркалом  

оце обличчя,  

пильнуючи, 

аби де не пробився листок,  

чи кінчик крила,  

чи щось таке,  

чому на землі  

немає назви. 
 

Так їхні жінки  

стежать за сукнями,  

щоб не відокремитись,  

бо потім не відшукаєш,  

а знайдеш –  

то буде малий  

найбільший отвір  

до спільної сіті. 

 

Як і всі, 

я купую собі костюми  

у наймодніших крамницях,  

а живу 

у найвужчому й найглухішому 

завулку безлюдному. 

І кожного дня 

майструю багато-багато літачків, 

паперових літачків 

для ще недавніх отут, 

аби тільки якось не розповісти, 

що вони виповнюють лише 

імена 

миколок, світланок  

і просто дитини. 

 

Я запізнився. 

Тепер уже треба мовчати. 

Нехай і надалі думають,  

що вони всі одні й ті ж самі – 

однакові –  

і їм не можна,  

щоб не разом  

і не однаково. 

Бо тоді де ж їм подіти  

свої глухі і теплі будинки,  

установи і фабрики,  

свій дібраний одяг,  

жіночі прикраси? 

Багато-багато паперових літачків:  

жоден з них не підноситься вище  

верхівки 

цієї старої тополі.