Посестри. Часопис №101 / Станіслав Лем і Філіп К. Дік. Частина друга

Продовження. Початок у номері 98

Оповідання «Трибунал» Станіслава Лема та роман «Чи мріють андроїди про електричних овець?» Філіпа К. Діка (текстуальні та кінематографічні паралелі й перетини)

Роман Філіпа К. Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?», як і оповідання «Трибунал», вперше вийшли у світ 1968 року. За мотивами твору Діка зняті дві кінострічки: «Той, що біжить по лезу» («Blade Runner», 1982, режисер Рідлі Скотт) та сіквел першої стрічки «Той, що біжить по лезу-2049» («Blade Runner 2049», 2017, режисер Дені Вільнев). Я навмисне не сказала, що фільми зняті «за романом», оскільки далеко не всі сюжетні лінії літературного твору були в них розвинені. Крім того, «Той, що біжить по лезу-2049» більшою мірою відсилає до фільму «Той, що біжить по лезу», ніж до книжки-оригіналу.

Роман Діка більш футуристичний, ніж оповідання Лема. Лем лише констатує, що має відбутися політ специфічного екіпажу (у складі якого були люди і людиноподібні роботи) на космічному кораблі, не йшлося про будь-які особливі деталі «тогочасного» побуту. У оповіданні є лише опис комічного корабля «Голіаф», а також Мак Ґір пропонує Пірксові «підкинути» його на «гелікоптері», який чекає на даху. Натомість у Діка зʼявляється опис «постапокаліптичного», «постутопійного», поствоєнного світу, у якому ще повно радіоактивного пилу та вимерло дуже багато видів тварин, птахів, інших живих істот, а людям пропонують залишити понищену Землю та колонізувати інші планети.

Більшість людей уже покинула Землю, аби не наражатися на дію радіації й не перетворюватися на неповноцінних спеціалів. У колоніях їм допомагають жити андроїди, які є їхніми слугами, що час від часу бунтують, убивають людей і прилітають на Землю, де на них полюють мисливці за головами. Одним із них є поліцейський Рік Декард, який ще й досі зі своєю дружиною Айрен залишається у запилюженому та сповненому спорожнілих будинків Сан‑Франциско. Подружжя має електричну вівцю, адже у спустошеному світі, в якому вони живуть, дуже престижно доглядати за живими тваринами, які тепер надзвичайно дорого коштують (їхня жива вівця загинула, тож вони замовили електричну).

Головне завдання Декарда – знищення андроїдів-утікачів, які потрапляють на Землю. Він має виявити андроїда, відрізнити його від людини, а потім – деактивувати його. Пригадаймо, що командор Піркс також має (принаймні для себе) розуміти, хто з його підлеглих – робот. У творах обох письменників перелічені ті особливості, які відрізняють андроїдів від людей. Розгляньмо їх детальніше.

Андроїдам не притаманна здатність до співчуття. У романі Діка саме ця риса є визначальною для мисливців за головами, які знешкоджують андроїдів‑утікачів. Порівнюючи твори польського і американського фантастів, варто звернути увагу на те, що в оповіданні Лема один із роботів – Бернс –  навіть сам говорить про те, що «Співчуття не надто містке, і не багатьом його може вистачити. Воно добре, доки йдеться про одиниці – безпорадне, коли з’являється маса» [7, c. 405].[1]. Це й же нелінійник пояснює Пірксові, що для нього «етика є умовною»: «Я не маю якогось „рефлексу доброти”. Я не здатний до співчуття, так би мовити, „за своєю природою”. Але я знаю, коли слід співчувати, і можу до цього привчитися. Я дійшов висновку, що так треба. А отже, у певний спосіб я заповнив це порожнє місце в собі завдяки логічному умовиводу. Ви можете сказати, що я маю „сурогатну етику”, яку я настільки ретельно для себе спротезував, що вона видається „справжньою”» [7, c. 404].[2]. Рік Декард[1] має тестувати андроїдів (реплікантів) на людяність, щоб випадково не деактивувати людини. Тому щоразу, перед тим, як знищити андроїда, він проводить так званий тест Войґта-Кампфа на емпатію [20, с. 42–43].[3]. Андроїди його пройти не можуть.

Ще однією виразною спільною рисою андроїдів у творах обох письменників є їхня безпорадність у критичній ситуації. У Лема йдеться про те, що іноді роботів не може врятувати алгоритмічне і точне мислення [7, с. 406].[4], а інтуїція у них слабко розвинена. Тому андроїд Бернс зізнається Пірксові: «Якщо ситуація надто ускладнюється, якщо кількість нових чинників стає занадто велика, я гублюся. Людина, наскільки мені відомо, в такому випадку намагається покластися на здогади, тобто на приблизне розв’язання, іноді їй це вдається, а я цього робити не вмію. Я мушу все ретельно, свідомо зважити, а якщо не можу – програю»[7, c. 406].[5]. Анді Діка також безпорадні у складній ситуації. Так, наприклад, коли Рік Декард і Філ Реш вели затриману в музеї Любу Люфт до ліфта, «йшла вона туди неохоче, але, з іншого боку, не чинячи опору; здавалося, що вона змирилася зі своїм становищем. Раніше Рік уже бачив таку реакцію андроїдів у критичних ситуаціях. Штучно введена в андроїд життєва сила враз покидала його, якщо він наражався на щось непереборне… принаймні дуже часто. Але не завжди»[20, c. 156–157].[6].

Так само поводилася Рейчел Роузен після того, як повідомила Рікові Декарду, що він не перший, із ким вона переспала з метою змусити його відмовитися від убивства андроїдів у подальшому та дізнатися, як вдосконалити анроїдів настільки, щоб мисливці за головами не могли їх вираховувати. Коли Декард сказав, що, попри все, убʼє Рейчел першою, а потім уже візьметься за решту андроїдів, «ззовні вона мала врівноважений вигляд. Але десь глибоко в собі була несамовито напруженою. Та, все ж таки, вогник у ній слабшав; життєва сила її покидала, свідком чого він не раз ставав, маючи справу з іншими андроїдами. Класична відмова від будь-якого опору. Механічне, інтелектуальне сприйняття того, з чим справжній живий організм, який упродовж двох мільярдів років боровся за виживання, ніколи б не змирився»[20, c. 234].[7] Рік на це відреагував так: «Мене просто аж вивертає, що ви, андроїди, так легко здаєтеся…» [20, c. 234].[8]

І в Лема, і в Діка осмислюється роль роботів за їхнього масового виробництва. У Діка – вони прислуга, раби людини в позаземних колоніях, їхнє масове виробництво вже налагоджене. Рейчел Роузен так говорить Рікові про себе: «Ми – машини, і нас штампують, наче пробки для пляшок. Це тільки ілюзія, що я – особисто я – існую насправді; я – тільки одна з серії подібних мені, – вона здригнулася»[20, c. 220].[9]. У Лема роботи побоюються масового виробництва собі подібних, адже, як пояснює нелінійник Томсон, вони у такому випадку ризикують перетворитися на громадян другого сорту, «сучасних невільників», стануть «власністю корпорацій»[7, с. 412].[10]. Про те, що масове виробництво нелінійників не вигідне самим нелінійникам, пише і Калдер у своєму листі до Піркса[7, с. 417].[11].

І в Лема, і в Діка зʼявляється мотив ставлення людини до андроїда протилежної статі. У Лема йдеться про страх і відразу, які відчувають жінки до роботів-чоловіків. Якщо в оповіданні Лема описані тільки роботи-чоловіки, то у Діка йдеться про потяг чоловіка до жінки-андроїда (в романі американського письменника йдеться і про жінок – можемо назвати їх гіноїдами, але в романі такого окреслення немає, – і про чоловіків андроїдів). Отже, у Лема Бернс ділиться з Пірсом своїми спостереженнями за жінками та їхнім ставленням до нього: «…мені здається, що чоловікам, навіть необізнаним, водитися з нами легше. Чоловіки погоджуються з фактами. Жінки з деякими фактами погодитися не бажають. Вони продовжують говорити „ні”, навіть, коли нічого, крім “так” сказати не можна» [7, с. 397–398].[12]

Натомість у Діка Декардтак думав про жінок-андроїдів:«Деякі андроїди жіночої статі видавалися йому досить привабливими; до деяких він навіть відчував фізичний потяг, і то було досить дивним відчуттям – знати, що вони машини, але все одно реагувати на них емоційно» [20, с. 115–116].[13]. Декард навіть ліг у ліжко з Рейчел Роузен[20, c. 225–226].[14]. На зауваження Рейчел, що вона нежива, Декард відповів: «Із юридичної точки зору нежива. Але насправді ви жива. Біологічно. Ви не виготовлені з транзисторних схем, як підробні тварини; ви – органічне творіння» [20, c. 231].[15] На основі тесту Войґта-Кампфа, який він сам пройшов, Рік зробив висновок, що він «здатний відчувати емпатію принаймні до певних андроїдів», андроїдів-жінок, зокрема до Люби Люфт[20, c. 167].[16]. Як зауважив Філ Реш, «найголовнішою проблемою для мисливця за головами» є фізичний потяг до жінки-андроїда, крім того, він розповів Рікові, що в колоніях чоловіки «мають андроїдів-коханок»[20, c. 168].[17]

Попри все нелінійник Бернс із оповідання Лема вважає, що для він був «надзвичайно відразливий» і водночас привабливий: «Я був утіленою неможливістю, чимось забороненим, чимось, що суперечить світу, під яким розуміють природний порядок, і страх їхній був не лише бажанням утечі, а й саморуйнуванням. Навіть якщо жодна з них виразно собі цього не сказала, я можу це сказати за них: у їхніх очах я був порушенням дотримання біологічних законів. Як утілений бунт проти Природи, як істота, в якої був розірваний біологічно-раціональний, а отже, корисливий звʼязок між почуттями і функцією продовження роду. Знищений» [20, с. 399–400].[18]

Андроїди Діка також замислюються над своєю здатністю до репродукції, адже вони усвідомлюють свою надзвичайну подібність до людини (хоча їхні розумові здібності набагато вищі, ніж у людей) – і водночас те, що їхні тіла не виконують усіх тих функцій, які виконує людське тіло. Так, Рейчел Роузен запитує в Ріка Декарда: «Андроїди не можуть мати дітей, – сказала вона. – Це велика втрата? […] І як це – мати дитину? Як це народжуватися? Ми не народжуємося; ми не виростаємо; ми не вмираємо від хвороб чи старості, але спрацьовуємося, як мурахи. Знову мурахи; ось що ми таке. Не ви; я маю на увазі себе. Ми рефлекторні механізми в хітиновому корпусі, – вона повернула голову набік і майже викрикнула: – Я – нежива! Ви лягаєте в ліжко не до жінки. Тому не розчаровуйтеся. […] Не зупиняйтеся і не філософствуйте, бо з філософського погляду все це просто жахливо. Для нас обох»[20, c. 225].[19].

І в Лема, і в Діка андроїди ззовні дуже подібні до людей. І в Лема, і в Діка андроїди повинні працювати в космосі, тому вони досконаліші за людину. У Лема не можна відрізнити робота від людини (Піркс не може цього зробити на основі зовнішнього вигляду членів екіпажу свого космічного корабля чи по розмові з ними). У Діка – вони так само витривалі, адже призначені для роботи в позаземних колоніях, і їх так само неможливо візуально відрізнити від людини.

Андроїди Діка фізично – це «гуманоїдні роботи», «органічні андроїди»[20, c. 26].[20], «[…] спроможний функціонувати на чужорідних для людини планетах гуманоїдний робот – власне кажучи, органічний андроїд – став таким собі мобільним допоміжним двигуном колонізаційної програми [20, c. 26].[21] Остання модифікація мозку андроїдів – «Нексус 6» – була максимально вдосконалена та дозволяла надзвичайно швидко приймати рішення, робити обчислення тощо. Ознайомившись зі специфікацією на «Нексус 6», Рік Декард зробив висновок: «Жодній перевірці розумових здібностей не під силу виявити такого анді. Перевірка розумових здібностей була дієвою хіба що за часів перших примітивних моделей 1970-х. […] андроїди, оснащені мозком нового покоління „Нексус-6”, із загального, прагматичного, практично орієнтованого погляду у своїй еволюції перевершили більшу, хоча і другосортну (спеціалів – Л.Б.), частину людства. […] Тож тепер прислуга в деяких випадках була більш тямущою за свого господаря. Але завдяки новим науковим досягненням, приміром тесту на емпатію Войґта-Кампфа, тепер можна було сформулювати критерії для оцінювання»[20, c. 42].[22] Можемо, отже, зробити висновок, що в романі Діка йдеться про андроїдів, яких неможливо відрізнити від людини візуально, про людиноподібних роботів, які подекуди інтелектуально перевершують людей.

У Лема нелінійників також тяжко візуально відрізнити від людей. Їхні фізичні й інтелектуальні здібності детально описані в оповіданні. Так, наприклад, Мак Ґір запевняє Піркса перед польотом, що роботи виглядають і поводяться, як звичайні люди: пʼють, їдять, мають видимість крові та серця тощо [див.: 7, c. 372–381].[23]. Калдер у листі пояснює Пірксові, в чому він переважає людей: «[…] я вчетверо менш вразливий до впливу перевантажень, ніж людина, можу витримати без шкоди для мене до сімдесяти п’яти тисяч рентген опромінювання за один раз, маю орган чуття (датчик) радіоактивності, не потребую кисню й їжі, а також можу виконувати в думці і без жодної допомоги математичні дії в галузі аналізу, алгебри, геометрії зі швидкістю лише втричі меншою від швидкості великих цифрових машин. Порівняно з людиною я, наскільки я можу оцінювати, значною мірою позбавлений емоційності» [7, c. 418].[24][2].

Так само можна говорити про інтелект андроїдів та відсутність у них емоцій. Рейчел Роузен беземоційна: «Вона усміхалася безневинно, хоча її передбачення були доволі зловісні. У цю мить Рік не міг збагнути, наскільки все це серйозно. Про тему надзвичайної ваги для всього світу вона говорила майже грайливо.“Можливо, це одна з характерних рис андроїдів, – подумав він. – Відсутність емоційного складника, нерозуміння смислового навантаження сказаного нею. Лише порожні, формальні, інтелектуальні визначення окремих понять» [20, c. 222].[25]. Так само й Пріс – безжалісна і позбавлена емоцій, про це свідчить, наприклад, епізод із павуком, якого вона покалічила[20, c. 240–246].[26]

І в Лема, і в Діка присутній мотив віри людини і андроїда в Бога. Так, у «Трибуналі» під час знайомства з майбутнім екіпажем «Голіафа» Піркс запитує другого пілота Гаррі Брауна, чи той вірить у Бога. Браун говорить, що це не входить в його обовʼязки, але Піркс наполягає, що не пустить його на борт, доки не почує однозначної відповіді на своє запитання [7, c. 373–374].[27] Перед польотом під час телефонної розмови Браун, не бажаючи видати, ким він є – роботом чи людиною, повідомляє Пірксові, що виходячи з «імовірнісного підходу», якого його було навчено, можливість існування Бога надзвичайно малоймовірна [20, c. 383].[28]Проте безпосередньо під час зустрічі з Пірксом на космічному кораблі Браун зізнається Пірксові, що він є людиною і вірить у Бога, натомість раніше він не бажав цього визнати у присутності Мак Ґіра, адже, згідно з угодою, яку він підписав перед подорожжю, він не має права розповідати, ким він є. Отже, Браун побоювався, що Мак Ґір уважатиме, що він не виконав умов своєї угоди. Піркс, почувши, що Браун насправді вірить в Бога, здивувався, чому б у нього не мав вірити андроїд, а Браун сказав, що навіть не подумав про це [20, c. 387–388].[29]

У романі Діка проблема віри людини в Бога розкрита через опис релігії мерсериму[3], злиття, емпатії, співпереживання, які люди відчувають до інших людей та живих істот. Андроїди не співчувають нікому, навіть одне одному: «Андроїд […] не переймається тим, що трапиться з іншим андроїдом. Саме за цією характерною рисою ми їх виявляємо» [20, c. 121].[30], – пояснює Рік Декард Любі Люфт. Нездатні до емпатії андроїди намагаються щосили довести, що Мерсера не існує, а мерсеризм – це «дурисвітстсво» [7, c. 245].[31]. Проте вони не можуть вплинути на здатність людей співпереживати одне одному та іншим живим істотам (тваринам).

Люди ж можуть співчувати навіть андроїдам. Так, Рік Декард під кінець робочого дня (дія в романі триває протягом одного дня і ранку наступного) починає відчувати до них емпатію: «Він ніколи раніше про таке не думав, ніколи не відчував співчуття до андроїдів, яких убивав. Завжди вважав, що сприймає їх як розумні машини, принаймні свідомо. А тепер, у порівнянні з Філом Решем, виявив величезну різницю. Інтуїтивно відчував, що саме він має слушність. „Емпатія щодо штучного створіння? – запитував він сам у себе. Щодо чогось такого, що лише вдає, ніби живе? Але Люба Люфт справляла враження справді живої істоти; вона, чи швидше воно, не скидалося на симуляцію» [20, c. 166].[32].

Спочатку мисливець за головами не переймався тим, що йому доводиться вбивати андроїдів, адже «Умертвляючи анді, він не порушував жодного життєвого принципу, встановленого Мерсером. “Ти вбиватимеш тільки вбивць”, – оголосив їм Мерсер… А в мерсеризмі, у міру того, як він еволюціонував у повноцінне теологічне вчення, поняття Вбивць набрало певної невизначеної підступності. […] Мерсерит відчував зло без розуміння його природи. Інакше кажучи, мерсерит міг угледіти невизначену присутність Вбивць там, де тільки вважав за потрібне. Для Ріка Декарда гуманоїдний робот-утікач, що вбив свого господаря, що володів інтелектом, більшим за інтелект багатьох людей, але при цьому не відчував потреби в догляді за тваринами і був неспроможний тішитися успіхом іншої форми життя, а чи сумувати через її невдачу – саме такий анді й був для нього остаточним утіленням Вбивць»[20, c. 43–44].[33].

Як відзначив для себе спеціал Джон Ісидор, його дратувало те, що невтомний телеведучий-комік Бастер Френдлі постійно висміював емпатомодулятор – пристрій, за допомогою якого людина може «злитися» з Мерсером та іншими людьми, «з його допомогою ви спілкуєтеся з іншими людьми і перестаєте бути самотніми» [20, c. 84–85].[34]. Джон Ісидор розмірковував: «Чому це Бастер Френдлі завжди чіпляється до мерсеризму? […] вчення спонукає громадян до чулішого ставлення до ближніх своїх […]. Можливо, Бастер просто заздрить, – припускав Ісидор» [20, c. 93].[35]. Як пізніше зʼясувалося, Бастер Френдлі був андроїдом і прагнув викрити Мерсера, заперечити мерсеризм. Саме тому його «сенсаційне повідомлення» про те, що «Вілбер Мерсер – не людина і фактично він не існує. А світ, у якому він підіймається на пагорб, – це дешевий непримітний голлівудський кінопавільйон, який ще багато років тому перетворився на пустку», що «Мерсеризм – це дуриствітство!», вельми втішило реплікантів [20, c. 244].[36].

Андроїди надзвичайно зраділи цьому викриттю, адже, на їхню думку, несправжність Мерсера свідчила про те, що «весь досвід емпатії – дурисвітство» [20, c. 245].[37]. Анді не хотіли бути гіршими за здатних до співчуття людей, тому Ірмґард, як і Рой, доходить хибного висновку щодо здатності людей до співчуття: «Хіба це (емпатія – Л.Б.) не спосіб довести, що люди здатні на щось більше, ніж здатні ми? Оскільки без власного досвіду мерсеризму ми змушені вірити вам на слово, що ви відчуваєте емпатію і входите в цей дивний стан масового злиття» [20, c. 244–245].[38]. Зрештою, з орієнтування на ватажка утікачів із Марса Роя Бейті, яке Рік отримав у поліцейському відділку, Рік дізнався про обставини втечі андроїдів на Землю: «Унаслідок захоплення містикою, цей андроїд запропонував усій групі втекти на Землю, обґрунтовуючи свій злочинний намір ідеологічно претензійною догмою про святість так званого андроїдного „життя”. […] Бейті спробував досягти стану злиття, а коли зазнав невдачі, то організував убивство людей… після чого відбулася втеча на Землю» [20, c. 216].[39]. Тож, у Роя Бейті були свої стосунки з мерсеризмом.

У контексті співчуття людини до андроїда варто також згадати, що Рік Декард замислювався, зокрема, й над тим, чи «в андроїдів є душа» (після того, як Філ Реш убив Любу Люфт) [20, c. 159].[40], а також – чи «мріють андроїди» і дійшов висновку, що мріють: «Безперечно мріють. Саме тому вони час від часу вбивають своїх працедавців і втікають на Землю. У пошуках кращого життя, відмовляючись бути для людини безплатною прислугою. Як у випадку з Любою Люфт, яка хотіла співати в „Дон Жуані” чи в „Одруженні Фіґаро”, а не працювати на голому, всіяному камінням полі. У світі, споконвічно непридатному для колонізації» [20, c. 215].[41].

Щодо нелінійників Лема також можна сказати, що вони мріють. Так, у оповіданні Лема йдеться про лист одного з членів екіпажу «Голіафа» до Піркса, у якому він розповідає про свої плани світового панування. Отже, і в Лема роботи мають мрії та амбітні плани нелінійника, який прагне бути унікальним, не бажає бути «вірною лялькою людини»[7, c. 419].[42]і хоче максимально скористатися зі своїх переваг над людьми[7, c. 417– 421].[43]. Прочитавши цей лист і дізнавшись про особливості будови й функціонування цього нелінійника, а також – про мотивацію його дій, Піркс відзначає: «Що за паскудна, холодна, порожня природа…» [7, c. 421].[44]

Репліканти Діка також «холодні». Так, наприклад, Джон Ісидор під час першої зустрічі з Пріс помічає її холодність: «Тепер, коли її страх уже майже розвіявся, у ній проявлялося щось інше. Щось набагато дивніше. „І гідне жалю, – подумав він. – Холодність. Немовби подих порожнечі з-поміж заселених світів…»[20, c. 85].[45]Рік Декард також відчував цю холодність, розмовляючи з Любою Люфт: « – Хто ви? – тепер її голос пролунав холодно і стримано… а ще він відчув інший різновид холоду, яким завжди віє від андроїдів. Постійно те саме: першокласні розумові здібності, спроможність досягти мети, але також це. Це викликало в нього жалість. Але без цього він не зміг би їх виявляти» [20, c. 120].[46]. У цьому ж контексті згаданий у романі позбавлений здатності до емпатії Рой: «Грубий, холоднокровний андроїд намагався проводити досліди з метою набуття здатності, якої, з огляду на спеціально вбудовані дефекти, його було позбавлено» [20, c. 217].[47]. Отже, у романі Діка андроїди показані як холодні, часом підступні створіння, позбавлені здатності до співчуття, які мають, натомість, певні таланти (як оперна співачка люба Люфт). Проте наприкінці твору Рік, який утомився вбивати андроїдів, котрим він сам почав співчувати, доходить такого висновку: «Електричні тварини також живуть своїм життям. Яким би нікчемним те життя не було»[20, c. 283].[48] тому можна припустити, що й андроїди живуть своїм життям.

Бачимо, отже, що в обох творах андроїди зображені такими, що перевершують людину завдяки своїм розумовим здібностям та фізичній витривалості. У Лема вони ще не продукуються масово, тому кожен андроїд надзвичайно цінний і дороговартісний [7, c. 381].[49]. Нелінійники усвідомлюють свою унікальність і не бажають запуску масового виробництва роботів. У Діка виробництво реплікантів поставлене на потік, вони – раби людей, котрі переселилися із Землі на інші планети, час від часу анді бунтують, убивають своїх господарів і намагаються жити своїм життям. Якщо в Лема не йдеться про тривалість життя робота, то анді Діка живуть приблизно чотири роки[20, c. 230].[50]. Крім того, обидва письменники змалювали андроїдів такими, що не здатні до співчуття, неспроможні любити, позбавлені емоцій, безпорадні у критичних ситуаціях, холодні.