Посестри. Часопис №141 / Пан Апотекер. Розділ четвертий

Слова перші і останні, або Уся надія на божевільних

 Читати та писати я навчилася дуже рано, оскільки, на думку тата, була така ж здібна, як Арик, і тато часто шкодував, що я не хлопчик.

 – Але ж дівчата теж можуть піти до університету, – казала я тоді, але батько хитав головою.

Це означало, що у майбутньому я можу стати тільки кимось таким, як моя мама, пастирем дому, як жартівливо називав її тато, але я мріяла про щось більше.

Однак зараз ті мрії відсунулися кудись далеко, ніби їх і не було, а замість них прийшли інші.

От, наприклад, такі, щоб ніколи не побачити, що хтось із близьких лежить на землі, ніби покинутий лахман, а інші люди, чиї душі і далі живуть у їхніх тілах, просто проходять повз.

Мріялося також і про колишній наш дім, вечори на Казімєжі, де перед маленькими магазинчиками стояли їхні власники і можна було купувати, що хочеш, хоч магазинчики давно вже були зачинені.

Я хотіла знову побачити мешканців Казімєжа у повстяних капелюхах і блискучих халатах, у білих панчохах, які, здавалося, світилися у півтемряві. Поважних старців у лисячих шапках і молодих хлопців у ярмулках, бігати разом з іншими дітьми вузькими вуличками, забігати із криком у подвір’я кам’яниць, бігти вгору дерев’яними сходами, голосно тупаючи і бавлячись у широких сінях, що пахнуть цибулею та часником.

Щоразу більше я сумувала за добре знайомими завулками, тьмяним світлом ліхтарів, і це був для мене рай, безповоротно втрачений.

Дивлячись на мою молодшу сестру, я часто замислювалася, чи вона думає і відчуває так само, але я не хотіла питати її про це, бо ті спогади викликали у мене дивне і болісне поколювання серця.

Тільки Арик був тим, із ким можна було поговорити. Звісно ж, якщо він був удома.

Ця туга з’їдала мене, як хробак, що сховався в яблуці, і я не хотіла, щоб Дорина чи Юзьо заразилися від мене. Досить було щоденних переживань, які перетворювали Землю Обітовану на одне велике море суму, про котре я знала, що воно не розступиться ні перед ким.

Хіба що… сталося би диво.

– Ти ніколи не усміхаєшся, Блюме, – сказав одного дня Лазар Панзер, який був частим гостем у нашому домі.

 Він мене цим так підбадьорив, що я присіла на сонечку біля його ніг і випалила те, що вже давно займало мої думки.

– А якби всі євреї, – почала я обережно, боячись чимось його розгнівати, – усі разом почали танцювати й співати, і просити Бога про диво, чи це диво сталося б?

Лазар Панзер поглянув на мене серйозно, але в його очах я не помітила гніву.

– Сьогодні дивом є розплющити очі наступного дня, – сказав він. – Тобто стільки є див, скільки нас тут живих. Розумієш мене?

Я кивнула.

Тож життя було дивом!

І я була частинкою його дива, і Дорина, і Арик, і Юзьо, і наші батьки, і бабуся, і тітка з квітами, і навіть Цукерок.

З іншого боку дивувало мене те, що усе, що колись було щоденним і нормальним, чого ми раніше навіть не помічали, раптом стало дивом.

– Твоя донька, Давиде, – сказав Лазар Панзер, прощаючись із батьком, – дуже мудра.

Від цих слів мені раптом перестало бути прикро, що я – лише дівчинка. Адже були мудрі жінки, про яких оповідає Тора! Як я могла бути такою неуважною, що аж забула про них?

Рута, Естера, Юдита – вони всі були відважними і мудрими жінками, і я сподівалася, що теж колись стану такою.

– Для цього треба стати обраною, – сказав Арик. – Але, звісно ж, кожен може стати обраним, бо все в руках Бога.

Я забула про спів і танці, почала проводити час із бабусею, яка чудово оповідала історії тих усіх обраних Богом жінок.

Із хвилюванням я стежила за дотриманням правил, обов’язкових на час шабату, і прислухалася до дискусій, які вів батько зі своїми друзями.

Сидячи за столом, у півтемряві освітленим тільки кволим вогником свічі, вони нагадували біблійних пророків, а я поглинала кожне їхнє слово.

Заглиблена у свої справи, я забувала про Дорину, яка теж будувала свій світ.

Світ Дорини був такий самий дивний, як і мій – усе частіше вона складала компанію тітці Міреле у її праці в садочку, і так як і тітка, розмовляла з квітами.

– Будь обережна, – попередив її Юзьо, бо з тобою теж може статися кіц-кац-кіцеле.

Але Дорина зовсім тим не переймалася. Схоже, як і я, вона знайшла своє місце. Я згадала про неї тільки тоді, як застала її, коли сестра сиділа у кімнаті і мамротала щось собі під ніс.

Я зупинилася, прислухаючись.

– Нехай велике ім'я, чиє бажання породило всесвіт, звучить тепер у всьому Творінні… Нехай ця велика присутність керує вашим життям, вашим днем і всіма життями цього світу… – шепотіла Дорина.

Кадіш! Яким дивом моя молодша сестра вивчила молитву, яку тільки раз, після смерті діда, читали у нашому домі?

– Чому ти молишся за померлих? – перебила я її.

Вона поглянула на мене з усмішкою.

– Тітка Міреле сказала, що зараз такий час, коли мертві сідають до столу разом із живими.

Я побігла на кухню, де мама якраз місила тісто. Вона закачала рукави, а руки тримала у діжці.

– Мамо, мамо! – закричала я збуджено. – Треба зробити щось із тіткою Міреле, бо Дарина ще зваріює, як вона.

– Чому ти так думаєш? – усміхнулася мати.

– Тітка Міреле сказала, що зараз у нас такий час, коли мертві сідають до столу разом із живими, і Дарина читає кадіш.

Мама тильною стороною долоні відгорнула із лоба пасмо волосся.

– Міреле – не вар’ятка, – сказала мама. – Її розум часом закривають хмари, так само, як часом вони закривають сонце.

– Але вона розмовляє з квітами, – не здавалася я.

– Нині безпечніше говорити з квітами, ніж із людьми, – відказала мати. – Ти знаєш, чого чекати від квітів. Троянда завжди буде трояндою, будяк – будяком… А люди…

Я здогадалася, що йшлося про Спіру та йому подібних.

Зрештою, як я переконалася ще того самого дня, стосувалося це також собак.

Ближче до вечора мама вислала мене з Ариком до аптеки з іще теплою халою, яку замовив у неї Пан Апотекер.

Було тепло, а по вулиці розносився дивний запах. Так пахли сміттєзвалища, змішуючи сморід підгнилого м’яса, картоплі та інших овочів із чимось солодко-млосним. Я скривилася, а мій брат без слів покивав головою.

Ішли ми мовчки.

Я заговорила аж на площі Згоди, де помітила есесмана[1] із красивим собакою з рудо-чорною шерстю. Пес ішов при боці свого господаря, мав нашорошені вуха і був такий неймовірний, що я несвідомо потягнула до нього руку.

– Не роби цього, – затримав мене Арик.

– Але чому? – запитала я.

– Не всі собаки добрі та товариські, – відповів він. – Цих навчено кидатися на людей.

Це не вміщалося в моїй голові, хоч я й пишалася тим, що мудра. Це ж був такий самий пес, як Цукерок, тільки великий.

Тож на світі були добрі та злі собаки, як і добрі та злі люди…

– Пес не винен, що він злий, – вів далі Арик, помітивши збентеження, яке з’явилося на моєму обличчі. – Це люди навчили його поганому. Винні люди.

– Тож люди гірші за собак, – подумала я, і в глибині душі подякувала Богу, що тітка Міреле не навчила Цукерка, щоб він перетворився на злого пса…

В аптеці нас привітали, як старих знайомих.

Пан Апотекер точно пам’ятав, як мене звати, і запитав, чи я донесла до дому свою капсулку. Як і в попередні рази, почастував мене м’ятною цукеркою.

Подякував Арику за халу і приніс із внутрішньої частини аптеки мішечок борошна і невеликий слоїк сметани.

І щось іще, що Арик заховав так поспішно, аж я не встигла його розгледіти.

Мені було прикро виходити з аптеки так швидко.

Я хотіла залишитися там іще на хвильку, бо крім того, що дуже полюбила Пана Апотекера, ще й із внутрішньої частини аптеки доносилися смачні запахи та тиха розмова людей, які сиділи при столі. В одному з них я упізнала пана Роснера, котрий, видно, був частим завсідником Аптеки під орлом.

Одразу мені згадалися зустрічі друзів в домі моїх батьків, коли мама ставила на стіл сирник та інші делікатеси, а ми, діти, чекали на хвильку неуважності дорослих, щоб украсти додатковий шматочок смакоти.

Пан Апотекер мав бути дуже мудрою людиною і знати якісь чародійські штучки, адже він у своїй аптеці зберіг шматочок часу, котрий десь безповоротно розвіявся.

– Блюме, попрощайся з паном, – сказав Арик і, хоч я і дивилася на нього очима, повними благання, акуратно потягнув мене у бік дверей.

Наближалася комендантська година, тобто час, коли належало бути вдома.

На площі Згоди вже не було есесмана із собакою. Вітер шелестів клаптями газети, а люди поволі зникали у своїх домах.

Я подумала, що так, напевно, виглядали вулиці Содому та Гомори[2], коли Бог торкнувся їх своєю караючою долонею.

Заходячи додому, я замислилася, чи друзі Пана Апотекера теж будуть змушені поспіхом залишити те зачароване місце.

– Арику, – запитала у брата, коли мати нагадала нам, що час лягати до ліжок, – чого ми мусимо тут жити?

– Бо тут живуть усі євреї, – відповів він.

Але я мала на увазі не те.

– Чому євреї? – запитала.

Арик замислився.

– Ґоям теж нелегко, – завважив він.

– Так, але це ми живемо за муром.

Раптом мені згадався похід у зоопарк і мавпи, що сиділи на камінні. Вони нагадували старих замислених людей.

Ми, мабуть, теж виглядали би так. Якби хтось подивився на нас.

– Бачиш, Блюме, – вів поволі Арик, – часом люди починають ненавидіти інших людей. Нині ненавидять нас, а хто знає, кого зненавидять завтра… Ніхто не знає, хто проти кого обернеться.

– Але чому? – не здавалася я.

– Може, тому що ми інакші. А зараз спи, Блюме. Браха[3] над твоїм сном.

Інакші… Може, лисячі шапки та халати й вирізняли нас із натовпу, але ж ми належали до громади цього міста, мабуть, дуже-дуже здавна, і та інакшість якось нікому досі не заважала.

Ніч була на диво тиха. Крізь прочинене вікно не доносився жоден звук, окрім гавкання псів далеко за муром.

Чи я справді інакша? Чим я відрізняюся від моїх подружок, які не мусили залишати свої домівки? Може, справа була в моєму імені? Ну але ж кожен якось зветься. Кожен має якісь колір очей і волосся.

Цього зрозуміти я не могла.

– Може, запитати про це у когось із дорослих, – вирішила я, засинаючи.

Зранку, однак, я виявила дещо, що здалося мені ще більш незрозумілим. Коли я вийшла на вулицю, то виявила, що дядько Самуель, котрий працював у столярній майстерні поза мурами нашого міста, обв’язав обличчя хусткою, ніби в нього боліли зуби. Так само зробив і Моше Ізраелер, і багато-багато інших.

Жителі Землі Обітованої виглядали так, ніби раптом тут запанувала епідемія зубного болю.

– Що сталося? – спитала я в мами.

– А що мало статися? – відповіла та.

– Чому в усіх болять зуби?

– А, це… – мама усміхнулася. – Німцям болять наші пейси[4]… Тож у всіх чоловіків болять зуби.

Я зрозуміла усе блискавично. Це через пейси ми були інакші, і це пейси не подобалися німцям. Тому їх треба було ховати під хустками…

Тільки… Чому треба було їх ховати?

Питання множилися у моїй голові, ніби кролики. І щораз більше їх залишалося без відповіді. 

Я мусила, просто мусила поговорити з кимось, хто відповів би на них прямо. Скориставшись тим, що мама була зайнята пранням нашого одягу, я, порушивши заборону, вислизнула з дому. Перебігла вулицю і, захекана, забігла до аптеки.

Побачивши мене, Пан Апотекер, дуже занепокоївся.

– Що сталося? – запитав він.

– Я хочу щось спитати.

Він полегшено зітхнув і присунув для мене стілець.

– Про що ти хотіла спитати? Що тебе хвилює? Чим я можу тобі допомогти?

Усі питання вишикувалися у моїй голові, як гуси, що йдуть пастися.

Я ставила їх одне за другим, а Пан Апотекер щоразу вище піднімав брови. В його очах з’являлося усе більше смутку.

– Страшні це часи, коли діти ставлять такі питання, – сказав сам собі.

Я сиділа і слухала, що він говорить, і все потрохи ставало мені зрозумілим. Я отримувала відповіді на мої питання – і на серці мені ставало усе тяжче.

– Не переживай, дитино, – сказав він наприкінці. – Я теж не можу цього зрозуміти. Думаю, ніхто при здоровому глузді не зможе. Тому я й тут. Бо вірю, що можу чимось допомогти, щось змінити.

Я поверталася додому повільно. Знала, що на мене чекають докори, але це було ніщо у порівнянні зі знаннями, які я здобула.

– Ніяких більше виходів із дому! – закричала мама. – Покаранням буде…

Раптом мама замовкла, не знаходячи відповідних слів, і махнула рукою.

Вона знала, що немає більшої кари, ніж жити у Землі Обітованій, де ми перебували уже давно.

– Я уже все знаю, – прошепотіла я Арику.

– Що ж таке знаєш, моя маленька мудра сестричко? – спитав він.

Я розказала йому все, що дізналася від Пана Апотекера. Що люди вірять у щось таке, що називається забобони. Переконали самі себе, що чорні коти приносять нещастя, а євреї роблять мацу[5] із крові немовлят. Повірили, що одні люди кращі за інших, хоч усі однаково приходять на світ і однаково відходять.

І що тільки божевільні можуть пробувати щось змінити.

– Тож уся надія на тітку Міреле, – сказав брат, дивлячись, як висока худа постать бажає на добраніч блідим трояндочкам і та скуйовдженій солодиці.