Посестри. Часопис №76 / Пан Апотекер. Розділ другий

 2.

Хава Наґіла, або Як ми святкували в Землі Обітованій

На щастя для мене, Стефа та Ляля оселилися на вулиці Кракуса, у самому її кінці. Я їх не зустрічала, оскільки мати заборонила мені виходити за наше подвір’я, але звістки розходилися швидко.

Зрештою, я зовсім не сумувала за жодною з них.

Земля Обітована починала жити новим життям. Я стежила за цим із вікна чи з подвір’я, слухала новини, які дорослі приносили з міста.

Причаївшись за зачиненими дверима кухні, я дізналася, що починають з’являтися лікарні, сиротинець, будинок для літніх людей і пошта. А оскільки так усе відбувалося, то означало це, що ми тут пустили коріння. 

Подібним чином повелися рослини тітки Міреле, які із блідих анемічних паростків раптом почали перетворюватися на кущики.

Разом із весною прийшло нове життя.

– Я ж вам казав, – мовив Арик, – що приведу вас у Землю Обітовану?

До того, як настало свято вчених Лаґ ба-Омер (мати дуже дбала, щоби назву цього свята ми вимовляли правильно – Лаґ ба-Омер, і тільки таким чином; не Лаґ Боймер чи – ще гірше – Легбоймер), я була свято переконана, що ми зараз саме там, куди нас привів Арик-Мойсей.

Але коли ми хотіли, як щороку, піти за місто, щоб запалити вогнище і влаштувати поєдинки на палицях, виявилося, що Земля Обітована оточена високим муром, а вийти можна тільки однією із трьох брам, та й то, якщо маєш спеціальну перепустку. Мали їх тільки дорослі, які працювали поза нашою дільницею.

– Гляньте, – мовила тітка Рифка, показуючи на мур. – Чи ж не схоже на надгробки? Ми всі тут повмираємо.

– А щоб тобі заціпило! – закричала наша мати. – Не лякай мені дітей!

 Але маленьке зерно страху уже було посіяне і починало потихеньку проростати.

– Зробили мури такої форми, бо хочуть нас налякати, але ми нікого не боїмося, – мовив Арик, і ми разом подалися туди, де вулиця переходила у підмоклу площу. Ми розпалили величезне вогнище і палаючими патиками відганяли заразу, здіймаючи при тому стільки крику, що майже миттєво з’явилися двоє одеманів[1] перевірити, що тут відбувається.

– Гей, ти! – один із них кивнув на Арика. – Іди сюди.

Одеманів ненавиділи всі. Хоч Ordnungsdienst працювала тільки кілька тижнів, її шеф Симхе Спіра уже встиг записатися у пам’яті жителів нашого району міста у досить ганебний спосіб.

Хоч він мав пильнувати порядок та викривати злочини, Спіра, який ще донедавна був таким, як більшість євреїв, раптом став важливою особою і, очевидно, прагнучи сподобатися своїм покровителям, переслідував усіх навколо.

Із завмиранням серця я дивилася, як Арик спокійно підходить до одягненого в ідеально пошитий мундир Спіри і так само спокійно щось йому пояснює.

Тривало це довго, аж нарешті Спіра погрозив йому пальцем, розвернувся і забрав із собою свого напарника.

І тільки тоді Дорина помітила, що попекла собі пальці, і почала тихенько схлипувати.

– Відведи її додому, – сказав Арик і подався до інших хлопців, які билися палицями. 

Тримаючи сестру за руку, я пригадала той день, коли було заклеєно пластирем мої скривавлені стопи.

– Ходімо! – потягнула я Дорину через вулицю. – Підемо до Пана Апотекера.

В аптеці сиділо кілька осіб, із-поміж них я впізнала скрипаля пана Роснера, який часто заходив до нашого тата.

Побачивши нас, дорослі перервали розмову, а Пан Апотекер – я так його називала, бо не знала ані його імені, ані прізвища – усміхнувся до мене:

– Як справи? Ти вже, певно, знаєш, що на довгу мандрівку не варто взувати нових черевичків.

Згадка про червоні черевички була болісна, але найважливішими зараз були пальці Дорини.

– Допоможіть, будь ласка, моїй сестрі, – попросила я, бо Дорина, опинившись у новому місці, зі страху не могла вичавити з себе ані слова.

– А що сталося? – Пан Апотекер оглянув пальці Дорини і кивнув жінці у білому халаті.

– Вона обпеклася патиком, – пояснила я. – Ми палили вогнище, бо ж сьогодні Лаґ ба-Омер.

– Лаґ ба-Омер, – повторив він. – Я правильно вимовляю? – звернувся до мене, і я відчула неймовірну гордість.

Ось Пан Апотекер, учений і порядний ґой, звертається до мене як до рівної.

– Так, – відповіла я, стежачи, як жінка в білому халаті перев’язує пальці Дорини. – Мама завжди звертає нашу увагу на те, щоб ми головили правильно.

– Треба це запам’ятати, – усміхнувся Пан Апотекер, вийняв із шуфляди кілька кубиків цукру і на кожну з них накрапав із невеличкої пляшечки по кілька коричневих крапель. Запахло м’ятою.

– Це мої цукерки, – сказав, коли ми поклали до рота цукор.

Ми кинулися бігти додому, бо починало бути дуже темно, і мало того, що нам не дозволяли бути на вулиці після дев’ятої вечора, так ніхто ж навіть і не знав, куди ми пішли.

Захекані, ми забігли у передпокій. Але, на щастя, мати була переконана, що ми під опікою Арика, а той – як виявилося пізніше – був певен, що ми одразу пішли додому…

Коли він повернувся, ми вже сиділи на кухні, ніби нічого не сталося.

Я пила чай, а Дорина годувала під столом Цукерка, і було так спокійно, ніби на світі й не існувало ані Симхе Спіри, ані муру навколо нашої дільниці…

А я вже знала, куди варто податися, коли щось іде не так. До Пана Апотекера, котрий на полицях своєї аптеки має ліки на всі випадки.

– Неправда, – сказав Арик, коли я кількома днями пізніше поділилася з ним цим своїм відкриттям. – Немає ліків проти людської ненависті і зла.

Замислившись на якийсь час, я таки погодилася з ним.

Бо кому заважало, що тітка Міреле співала колискові своїм квіткам?

І чому Симхе Спіра виявився гіршим, ніж Гаман[2], ім’я якого ми намагаємося заглушати під час читання «Книги Естери»?

Разом із Дориною, Юзьом та рештою дітвори зі Львівської ми вигадали, як заважати Спірі на роботі. Коли він сидів у своїй будці, ми ставали під його вікном і волали на все горло: «Айн, цвай, драй, одер, лідер, лай!» Вікно із тріском зачинялося, а ми тікали на всі боки, ніби сполохані горобці.

– Це нехороша гра, – сказала тітка Фруме, коли дізналася, що ми робимо. – Симхе Спіра погана людина, хоч і єврей.

Це не могло вміститися у мене в голові.

Пан Апотекер добра людина, хоч і ґой, – згадалися мені слова матері.

А Спіра – погана людина, хоч і єврей, тобто належить до того ж народу, що й ми.

– Як так виходить? – спитала я сама себе і не змогла знайти відповіді. Тож запитала брата.

– Є так, як є, – відповів він. – І не інакше.

То не була хороша відповідь, бо нічого мені не пояснила, лиш муляла, ніби камінець у черевичку.

І до того ж, я й далі не знала, чому тітка Міреле тішиться особливою прихильністю Бога.

«Мають бути люди, мудріші за мого брата», – думала я, засинаючи.

«Є такі люди, які мають знати все», – думала, прокидаючись.

А довкола мене життя поверталося у звичайну колію, так як поволі ріка повертається у своє старе русло.

Я дивилася на крамнички, кондитерські та їдальні, які з’являлися, ніби гриби після дощу. Ба, хтось відважний відкрив навіть ресторан із дансинґом, там для танців грав оркестр, диригентом якого був скрипаль Роснер. Той самий, якого ми з Дориною бачили в аптеці.

Мене зовсім не дивувало, що людям хотілося танцювати. Я сама часто витягувала Дорину на подвір’я, де ми скакали по колу і співали на весь голос Хава Наґіла.

– Ще буде з цього якесь нещастя, – буркотіла бабуся, але мати сказала, що, можливо, це добрий знак, що ми так радіємо. Адже Бог часто промовляє вустами випадкових людей, перетворюючи їх на пророків. А танцями зазвичай дякували за перемоги над неприятелем.

Нам не треба було багато.

Одного сонячного пополудня Дорина знайшла шматок червоної цегли і намалювала на вулиці товсту лінію.

Це було Червоне море, яке розступилося перед народом Ізраїля.

На чолі народу йшов Юзьо, за ним кілька сусідських дітей і наші кузини, а ми із Дориною танцювали і співали, щоб відзначити перемогу і гідно за неї подякувати. Я перетворилася на горду Мір’ям і співала голосніше від усіх.

За хвильку ми усі вже танцювали в колі, а з-під наших ніг курів пил.

У вікнах почали з’являтися старші люди. Вони не виходили з нашої Землі Обітованої, бо не мали дозволу. Тож їх, певно, тішило те, що на вулиці щось відбувалося.

Поки я так танцювала, славлячи Ізраїль, на землю впала довга чорна тінь.

Це тітка Міреле покинула свій садочок і долучилася до нас. Вона рухалася спритно, мов молода дівчина, а її стопи, здавалося, не торкалися землі. Тітка звідкись взяла кілька маленьких дзвоників і трусила ними у ритм мелодії.

А коли до нашого співу долучилася скрипка, я зрозуміла, що скрипаль Роснер також пройшов крізь Червоне море, щоб святкувати з нами…

Ми забули, що наші справжні доми лишилися десь там за муром, найважливішим було те, що ми були разом і нагадали одне одному, що можна робити також інші речі, а не лише сидіти вдома чи скрадатися тихцем із одного боку вулиці на інший, боячись, що може з’явитися хтось із одеманів.

Раптом Дорина завмерла напівкроку.

Усмішка зникла з її обличчя, ніби дівчинка зненацька побачила як мінімум Спіру або його людей.

Але то був сам Лазар Панзер, стоячи в тіні, він придивлявся до нас, напевно, вже деякий час.

Я ввічливо вклонилася і перепросила за галас, який ми зчинили і який, напевно, заважав його важливим справам.

– Не перепрошуй, дитино, – відповів він. – Сьогодні більше ніж будь-коли ми потребуємо радості. Той, хто танцює, той двічі молиться. Роні, роні, Бат Зіон[3], – так наспівуючи, він повільно пішов у бік площі Згоди.

– Веселися, донько Сіону, – повторила я.

Ввечері того дня батько розповів нам, що в гетто (так дорослі називали Землю Обітовану) повстала організація Талмуд Тора, яка об’єднує побожну молодь.

До тієї організації одним із перших записався Арик.

– Бачиш, яку силу має наш танець? – звернулася я до Дорини, коли ми вкладалися до ліжка.

– Може, ми повинні робити це частіше, – відповіла сонно сестра.

Назавтра і кілька наступних днів ішов дощ.

Посеред вулиці плинув сіро-бурий потік, несучи з собою сміття.

Квіти тітки Міреле опинилися в малих калюжах, а Цукерок спав на подуші, скутившись калачиком.

– Може, нам затанцювати? – спитав Юзьо.

– На вашому місці я би зайнявся будуванням ковчегу, – сказав Арик, котрий від свого вступу до дивного товариства з’являвся вдома тільки ввечері і загалом зробився дуже таємничий.

Можливо, він був замішаний в афері зі слоганом, написаним на мурі штабу Ordnungsdienst: «Deutschland siegt an allen Fronten[4] ».

Однієї ночі хтось у слові siegt замість літери «s» написав «l». Таким чином усі мешканці Землі Обітованої – великі й малі, жінки та чоловіки, і навіть песик тітки Міреле – дізналися, що Німеччина програє на всіх фронтах[5].

– То як щодо ковчегу? – запитала Доріна.

– Пригадай історію Ноя, – порадив Арик і пішов.

Якусь хвилю я дивилася, як струмені зливи спливають по шибці, а потім дістала з шуфляди шматок сірого паперу.

Дорина, висолопивши кінчик язика, вже щось завзято малювала. 

Я зазирнула їй через плече.

– Дурненька, – сказав Юзьо, розглядаючи малюнки нашої сестри. – Це не звірі. А в ковчегу були звірі.

– Це звір, – відповіла Дорина. – Це ж пес. Наш Цукерок. А це тьотя Міреле, – вона показала пальцем на високу худу постать, яка більше нагадувала вішак для одягу, аніж людину.

– Це не ковчег, а наша родина, – підсумував Юзьо, коли Дорина вирізала всі фігурки і поклала їх у паперовий корабель, що стояв на підвіконні.

Корабель був моїм витвором, на його борту, щоб не було ані найменших сумнівів, я старанно написала каліграфічним почерком

[6]תיבת נח

Батько повернувся з хедеру разом із іншим учителем, і одразу помітив нашу іграшку.

– То мав бути ковчег, – втрутився Юзьо, – але Дора посадила сюди своїх…

– Хіба ж це погано? – запитав друг батька.

Юзьо стенув плечима:

– Не знаю.

– А бачиш, – учитель обійняв його однією рукою. – Зараз такі часи… Дивні часи… Треба рятувати людей. Тих, кого любимо, і тих, хто хоч не є нашими родичами, багато для нас значать.

Я підняла з підлоги обрізок аркуша і намалювала на ньому високу постать темноволосого чоловіка у білому фартусі.

Хотіла сховати його серед членів нашої родини і сусідів, але Юзьо одразу його помітив.

– О! Ґой, ґой! – закричав. — Блюма взяла у ковчег ґоя!

– Це не ґой, а Пан Апотекер, – сказала я, затуляючи собою корабель. – Він порядна людина, – повторила слова матері. – Тому попливе з нами. І буде нас рятувати.

– Слушно, – усміхнувся друг батька, а сам батько подивився на мене так, ніби вперше в житті побачив. – Варто рятувати все, що добре.

«А Симхе Спіра піде на дно разом зі своїми товаришами», – подумала я.

Увесь вечір наш ковчег плавав по кухонній підлозі, долав бурхливі хвилі у передпокої, аж, врешті, доплив до стола у центрі кімнати.

– Я буду голубкою, – вигукнула Дорина і, махаючи руками, оббігла кімнату, щоб за хвилю сісти на ліжку. – Я знайшла сушу!

Від радості ми почали співати і танцювати, і робили це так голосно, що тітка Фруме взялася стукати нам у стіну.

– Кінець галасу, – оголосила мати і відвела нас на кухню на вечерю.

Коли ми сиділи за столом, я відчула на собі погляд батька.

Не знаю чому, але він не спускав із мене ока.

– У нас мудрі діти, – сказав батько, коли мати загнала нас спати.

– У нас добрі діти, – підтвердила мама, гасячи лампу.