Посестри. Часопис №140 / «Я змінюю дощенту майже все...»

Я змінюю дощенту майже все,

І навіть час, якого я – повіка,

І Бог мене рятує і пасе,

Хоч я з вогню і болю недоріка,

Жива неопалима купина –

Ясна, пекуча, золота, крилата,

Жаска, висока серця глибина,

Навзнак – гніздо, в якому пташенята.

Вони ростуть, літаючи вві сні,

Щоб праведні молилися крізь стигми,

І Бог мене спасає. Він в мені –

Любов, яка палає і не стигне.

Із радості складаючи, як є,

Слова, я йду в небес сади відкриті,

І кожне перетворення моє –

Насправді світло за порогом миті.

Вібрую, розпромінена між хвиль,

Що аж знання болить земному оку,

І раптом розумію: смерть і біль –

Насправді радість з часу того боку.

Вона велика з-над усіх тривань,

І Логос – Голос творення без плоті.

Бог золоту веде мене за грань –

І я стаю потоком у польоті.