Посестри. Часопис №140 / Уривок роману «Мадам»: The Day After

The Day After[1]

Ява, до якої я повернувся, була не кращою ніж кошмарний сон. Я навіть не відразу збагнув, що вже не сплю. Події, що відбулися між кіносеансом та фантасмагорією сновидіння, також здавалися потойбічними. Коли ж я прийшов до тями настільки, аби не мати сумнівів у їхній реальності, то відчув себе не надто добре, власне кажучи, геть зле. Якщо здобуті завдяки Константи знання я порівнював із враженнями від висадки на поверхню іншої планети, то отримані тепер завели мене далеко вглиб. Я ніби пірнув у кратер вулкана. Будучи геологом і шахтарем водночас. І що це мені дало? Божественну всемогутність? Перевагу? Навспак. Відчуття поразки. Страждання і безнадію. Шлях пізнання виявився дорогою до згуби. Замість докопатися до живої води, я опинився у пекельному вогні.

І якими ж багатоступеневими виявилися завдані мені тортури. По-перше, я палав від сорому, змішаного з приниженням. Але це були ще дрібниці. Значно сильніший біль спричиняло усвідомлення безнадійності справи: все, що виглядало як обіцянка (розмови, гра слів, увага, симпатія), виявилося нічим. Жодних варіантів не те що на втіху, а навіть на стишення. Але найбільших страждань завдавала поранена гордість, і аж ніяк не гордість «чоловіка» (що поступився супернику), але – розуму й душі, що поступилися серцю і тілу. Я зламався. Як Іпполіт. «Дав себе підхопити течії». Зрадив розум і мудрість. Піддався пристрасті. Яке ганебне падіння!

Мене як із хреста зняли. Найближче майбутнє, життя – все втратило значення. Випускні іспити? Подальше навчання? Кар’єра письменника? Нічого не мало значення. Перетворилось на «брязкітливий кімвал»[2]. Навіть розумна думка, що ці «страждання Вертера» становлять багатий матеріал для творчості[3], не давала розради. Її могло би принести лише щось на зразок того, про що стражденний Тоніо Крегер[4] із нетерпінням мріяв після невдалого танцю з безтурботною Інгеборг, і згодом, коли він через чимало років зустрів її на балу в Данії. І хоча я добре знав, і не тільки від оповідача цієї блискучої новели, що на землі такого не трапляється, я підвівся, одягнувся і, натхнений надією на безпрецедентне диво, поплентався до школи.

«Зустріти її. Що-небудь сказати. Здобути хоча б найменшу ласку, – думав я, йдучи вулицею в сірому світлі ранку під хмарним, бурим небом. – Погляд, приязне слово, хоч щось. Може – зменшувальне ім’я[5]? У кожному разі, я мушу її побачити. Поглянути, оглянути. Подивитися... як люди виглядають опісля».

У суботу французька завжди йшла четвертим уроком. Однак я не марнував часу в пасивному очікуванні. На перервах спускався вниз, поближче до її кабінету, щоб чимшвидше наситити погляд бажаним образом. Але своєї мети не досягнув. Мадам не з’являлася. Нарешті у відчаї я винайшов якийсь дурний привід – «сьогодні у нас буде урок? Бо я чув, що ні» – я підійшов до кабінету й повернув ручку дверей. Двері не піддались. Зачинено. Я повторив цей маневр в учительській. Там її теж не було. Я розгублено повернувся до класу і застиг у напруженому очікуванні кінця довгої перерви. Нарешті пролунав дзвінок, але і на цей сигнал Мадам не відреагувала. Замість неї у клас уповзла Змія – на заміну.

«Отакої! Що трапилось? – серце обдала гаряча хвиля. – Що це все означає? – хвилювався я. Сьогодні вона й не мала виходити на роботу? Заздалегідь відпросилась? Чи скасувала заняття лише сьогодні вранці, посилаючись, наприклад, на негаразди зі здоров’ям? – Кожна з цих можливостей відкривала широкий простір до здогадок та спекуляцій. – Якщо її сьогодні не чекали, це свідчило, що вона запланувала вчорашні події, усвідомлювала необхідність відпочинку після бурхливої ночі. Якщо ж повідомила лише сьогодні вранці... Це може означати все, що завгодно!»

По хвилі екзальтації я впав у ступор. «Заснути, вмерти – і все»[6], – бурхав мені в голові монолог принца Данії. Не бути, достеменно не бути! Хоча би і найгірші сни, аби не ця ява. Забути про все, загубитись у глибинах несвідомого.

Зі спокусливих обіймів меланхолії і смерті мене різко висмикнула Змія зі своїм безпомильним інстинктом натураліста.

– І над чим це ми так зажурились? – спитала вона, зупиняючись переді мною. – Погляд відсутній, обличчя бліде, як кажуть поети. Далебі, знову всю ніч романи читали. Чи справа в тому, що французької немає? І замість упиватись іскристим esprit доводиться вгризатись у черствий хліб матерії?

– Не дуже розумію, що спонукає пані вчительку робити ці зауваження, – з холодною ввічливістю сказав я. – Я вам заважаю?

– Нічого подібного! – знущально заперечила вона. – Я просто хочу повернути тебе на землю. Щоб із похмурих вершин своїх піднесених думок ти злетів на нашу рівнину і взяв участь в уроці. Зітри ж із чола печать свого жалю. Я принесла тобі радісну звістку! Про кролика я тебе сьогодні не питатиму.

Клас вибухнув сміхом, і мені потемніло в очах.

«Доста з мене! – вирішив я. – Якого милого я повинен зносити подібні образи?!»

– Що ж, раз так... – сказав я з удаваним розчаруванням, – то тут мене нічого не тримає. – Підвівся і попрямував до дверей.

Запала тиша.

– Подумай, що робиш, – прошипіла услід мені Змія.

– Буває, що краще не думати, – спокійно відповів я і покинув клас.

Однак мій спокій був лише зовнішнім. Внутрішньо – я весь тремтів. Нерви здають. Аби в такому стані ні на кого не натрапити й уникнути зустрічі з можливим посланцем Змії, я закрився у кабінці туалету, щоб заспокоїтись. Коли ж оговтався, то забрав із роздягалки куртку і покинув школу, поки не прозвучав дзвінок на перерву.

Щоб остаточно охолонути і тверезо глянути на ситуацію, я традиційно пішов до парку Жеромського. З часу мого приходу сюди після попередньої сутички зі Змією, з якої все почалося, його вигляд геть змінився. Замість різнобарв’я пастелі в променях золотого сонця на тлі небесної блакиті – монотонна, сталево-бура сірість із вкрапленнями чорних і білих смуг. Голі гілки та стовбури, латки брудного снігу, плями зів’ялої трави. «Як у Бернарда Бюффе[7]», – гірко посміхнувся я, проминаючи свою лаву.

Від моменту, як я сидів на ній, минуло три місяці. План, який я тоді уклав, перевиконано. Я проник не тільки у приватне життя Мадам, але й у її таємні наміри та неоднозначні дії задля їх утілення. Якби хто тоді сказав мені, що я досягну подібних результатів, то я б не повірив, а якби таки повірив, то потирав би руки у передсмаку. Тоді здавалося, що з такими картами я виграю будь-яку гру. Я не враховував, що здобуті знання змінять мене самого; що з отриманням засобів для досягнення мети я втрачу віру в себе; що коли я, нарешті, зможу грати в цю гру – сповнену алюзій, підтекстів, невинних провокацій – то вже не бачитиму в ній сенсу і не матиму до неї охоти.

З усім, що я довідався, я міг направду чимало – починаючи від легковажних забав і гри зі словами до темних, злочинних дій із присмаком шантажу. Однак набута мною сила не радувала. Сама думка про те, як я міг би скористатися нею, сповнювала огидою до себе – так зненавидів себе Єжик за набуту можливість принизити та залякати доцента. Ба більше, адже Монтень Долови зневажав, а я Мадам обожнював. Й «обожування» це спиралось не лишень на почуття (вони-бо часто стають причиною найпідліших учинків). Попри деякі застереження щодо її характеру та літературного смаку (Симона де Бовуар), та й ті гуртувались на непевних даних, я її шанував. Вона була сильною і гордою. Мовби не підлягала неправедній і потворній польській реальності, утвореній похмурим безумством народної демократії. Вона казала цьому світу «ні» усім своїм єством. Зовнішністю, манерами, мовою, інтелігентністю. Становила живе свідчення, що можна жити не лише по вуха в багнюці та бздурах[8].

Я визнавав її правоту. Бачив у ній свою Полярну зірку.

Оце от й краяло мені серце. Адже стаючи на її бік, я йшов супроти себе. Те, що для неї було добром, для мене виявлялося злом. Аби не заважати їй, я мав відмовитися від подальшої гри. Здати партію. Відступитись. Як лицар Тоггенбург із балади Шиллера.

На свій подив, я збагнув, що мені було б легше це зробити, якби я продовжував вважати, що до Директора вона не відчуває нічого серйозного і переспала з ним із хіті, снобізму, навіть із холодного розрахунку. Нехай розпуста чи маніпуляція, аби тільки не щирий порив серця. Я б пошкодував через її цинізм, але пробачив. Значно складніше було знести любов. На неї я не міг закрити очі.

Тільки зараз я уповні зрозумів сцену ревнощів Федри.

Раптом мене переповнило безглузде бажання з’ясувати правду. «І все, нічого більше, – гарячково думав я. – Якось дізнатись, що за цим стоїть, а тоді – “піти у монастир”[9].» От тільки як це зробити? Очима такого не побачити. Щоб розібратися, потрібно навіть не просто побесідувати, а з довірою... des confessions. Що нереально.

Однак! – у мені раптом прокинулась диявольська хитрість. – Існують обставини, які можуть усе прояснити. Прослуховування серця: через фонендоскоп звістки про смерть або небезпеку життю знайомої людини. Це надійний метод оголення почуттів до неї. Відповіддю стане реакція – особливо перша – на цей подразник».

Отак у своїй одержимості я вигадав іще один підступний план – знову піти туди і з автомату внизу зателефонувати їй додому; зміненим голосом – удаючи лікаря з реанімації або медсестру зі швидкої допомоги – запитати, чи знає вона темноволосого чоловіка... напевно, іноземця... схоже, француза... Нічого точніше не скажеш, бо при ньому немає документів. Єдиний слід – папірець із вашим номером телефону. Але, можливо, це помилка?... хибний слід... випадковість... Й коли нарешті прозвучить неминуче питання (яким тоном? спокійним? істеричним? уже це багато що скаже!): «Але про що йдеться?», а, радше: «Що сталося?» – з жалем пояснити: потрапив у серйозну аварію... доводиться реанімувати. І далі, офіційно: чи можете ви допомогти нам з його даними?.. прізвище?.. адреса?.. контактні номери? Кого слід повідомити? А може, ви самі... зацікавлені? І подивитись, що вона робитиме. Вискочить на вулицю? Викличе таксі? Помчить до лікарні? Чи не перейматиметься, у кожному разі – не вийде з дому?

Зіграти такий етюд – перевтілитись у стурбованого лікаря – було мені цілком до снаги. На моєму рахунку були десятки телефонних розіграшів. Вдавалося вводити в оману навіть близьких знайомих. Тож я не боявся не впоратись – вийти з ролі чи не опанувати голосу. Зрештою, навіть якщо вона не повірить цій містифікації, то навряд чи пов’яже її зі мною. Вона-бо не має уявлення, скільки я про неї знаю, і ніколи не чула мого голосу по телефону. Її підозри – рано чи пізно – звернуться в іншому напрямку. Та й падуть не на ту чи іншу особу, а на... СБ. Такі номери були цілком у їхньому дусі. А отже, я... мимоволі виступлю у ролі її переслідувача. Такою була б ціна цього експерименту.

Це мене й утримало. Усвідомлення того, що я б долучився до лав темних сил цього світу, як «містер Джонс», «Рікардо», «жахний здоровило Педро» – нехай навіть не насправді і без небезпеки викриття – ні, я не міг собі цього дозволити. Її життя для мене було міфом – отими «колись», «десь», епохою і світом героїв, про які я мріяв, бачив їх уві сні, прагнув повернути, але, на жаль, ні на крок не наблизивсь. Вона була «колись» і «там». Розширенням Минулого та наближенням Далекого. Часопростором Легенди. Матерією, з якої творилась Оповідь[10]. Призначити собі у ній роль мерзотника стало би повною поразкою.

Я поїхав додому. На щастя, там нікого не було. Я кинувся на ліжко і спробував заснути. Безуспішно. У моїй голові відбувався відьомський шабаш. Не витримуючи напруги, я почав шукати снодійне в столі мого батька (він уживав фанодорм). Не знайшов. Зате натрапив на почату пляшку данського лікеру «Адвокат»[11]. Не зважаючи на наслідки (різноманітної природи), я випив її вміст за якісь пів години. І мені покращало. Все почало мене смішити – мій стан, моя туга, весь цей «роман» із Мадам. Але невдовзі мене знудило, й я розділив трунок із каналізацією. А після цього заснув. Мертвим сном без сновидінь.

Наступний день, неділя, був не набагато кращим. Не сталося нічого, що вдихнуло б у мене надію.