Посестри. Часопис №117 / Ірена Карпа: Мною керують свобода й азарт

Ірена Карпа – смілива й відверта письменниця, яка не боїться писати на незручні теми чи в подробицях змальовувати пікантні сцени. Крім того, їй притаманні чудове почуття гумору й самокритика. З її творів, виступів як співачки та творчих зустрічей складається враження, що вона дуже впевнена в собі людина. Та чи так це?

Олена Олійник: Ірено, коли ви почали вигадувати цікаві сюжети і вирішили, що станете письменницею?

Ірена Карпа: О, це почалося давно, у дитячому садку. Тоді я ще не мріяла стати письменницею, навіть писати не вміла, але вигадувати історії й розповідати їх уже навчилася. Виховательки використовували моє вміння втримати увагу інших дітей. Коли в моїй голові «на ходу» зароджувалася чергова історія, я казала дітям: «Ось послухайте...» Вони сідали переді мною тихенькі, як зайчики, дивилися допитливо, а я, не замовкаючи, розказувала їм якісь божевільні пригоди. Мене буквально «несло», я закручувала сюжети, насолоджувалася тим, що мене уважно слухають, і це захоплювало. Бабуся приходила за мною, а вихователька просила її: «Почекайте-почекайте, я тільки документи заповню, доки ваша онучка дітей розважає». Мабуть, тоді я зрозуміла, що, вигадуючи історії, можна стати популярною. Пригадую, малою володіла здатністю щоразу швидко придумувати нову історію. Шкода, зараз так не вмію.

Ол. Ол.: А коли ви почали записувати свої вигадані історії?

Ір. К.: У школі. Мені не подобалося писати твори типу «характеристика Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Усі ці споконвічні страждання українського народу… Ми ж насправді нація сильних оптимістів! Натомість, коли задавали писати твір на вільну тему, – фантазувала, дійовими особами в ньому часто-густо ставали мої однокласники. У цьому була маніпуляція, бо вони уважно слухали написане, аби довідатися, що ж із ними трапиться. Я старалася всіх максимально задіяти, щоб це була історія про весь наш клас. Тому писала об’ємні твори десь на 15–16 сторінок – уявляєте, скільки часу займало їх написання, ще й акуратним почерком? У мене був однокласник Сергій, суперматематик, який хотів бути найкращим у всьому, не лише в математиці. Та в гуманітарних предметах я його обходила. Тому він якось скептично зауважив: «Я теж можу списати все у Нестайка!»

Ол. Ол.: Чому саме в Нестайка?

Ір. К.: Не знаю, можливо, стиль письма моїх перших творів нагадував почерк цього дитячого  письменника, бо я читала його із захопленням. Можна сказати, Нестайко був моїм поштовхом до письма. Тож напочатку здавалося, що копіюю його. Але сюжети точно були іншими.

Ол. Ол.: Який ваш улюблений твір Всеволода Нестайка?

Ір. К.: Мені всі подобалися: «В Країні Сонячних Зайчиків», «Лісова школа», «Тореадори з Васюківки», «Ципа зникає вдруге», «Таємничий голос за спиною»... Але одночасно з дитячою літературою я потайки читала й дорослі твори. Наприклад, детективи Джеймса Хедлі Чейза, які полюбляв мій тато. Батьки довго не помічали, що я краду їхні книжки, а коли зрозуміли, що читаю про вбивства і секс, було пізно – я вже дісталася й до Мопассана. 

Ол. Ол.: Тож читанням книжок, складанням і написанням власних творів ви захопилися з дитинства?

Ір. К.: Так, але з перервою. Деякий час – у підлітковому віці – довго не читала й не писала, й аж у 15 років почала писати в товстому зошиті мінісеріал із живими прототипами, цей зошит гуляв по класу і мав успіх. Тоді багатосерійні фільми типу мексиканського «Багаті теж плачуть» лише з’являлися, до того ж, вони були про заокеанське життя, а я писала про наше, зрозуміле.

Ол. Ол.: Але ж ви не дипломована письменниця?

Ір. К.: Ні, за освітою я викладачка французької, англійської мов і літератури для вишів. Як це не дивно звучить, та викладанням заробляла лише у студентські роки. Тоді саме входило в моду вивчення іноземних мов, і я також вирішила вести курси з вивчення англійської, хоча ще зі школи значно краще володіла французькою. Утім, люди воліли вчити саме англійську. Це була суцільна авантюра з мого боку: зранку я запам’ятовувала кілька фраз типу «This is a table», а увечері викладала це іншим. Для солідності доводилося брехати – говорила, що навчаюся на четвертому курсі, хоча насправді була лише на другому.

До викладання на цих курсах навчала математики доньку мого далекого дядька. Причому родичі не одразу зрозуміли, що мені треба за це платити, а просто годували, коли я приходила до них двічі на тиждень давати уроки. Та одного разу все ж таки наважилася і сказала, що мені потрібні гроші.

Ол. Ол.: І як вони на це відреагували?

Ір. К.: Нормально. Дядько заплатив зі словами: «Ось, тримай на мєлкіє расходи».

Ол. Ол.: Ірено, а чому ви змушені були і навчатися, й заробляти? Ваша сім’я мала фінансові труднощі?

Ір. К.: Ні бідності, ні голоду ми ніколи не переживали. Я ж виросла на Західній Україні, мої батьки, як і багато інших із нашого регіону, їздили на заробітки до Польщі, тож усе необхідне в нас було. Але коли я поїхала вчитися до Києва, то тих грошей, що давали мені батьки, катастрофічно не вистачало, бо столичні ціни разюче відрізнялися від наших яремчанських. Тоді, чесно кажучи, пізнала, що таке економити на їжі й ходити напівголодною. Але це також підштовхнуло до самостійного життя: я швидко зорієнтувалася та почала заробляти свої перші гроші викладацтвом. 

Ол. Ол.: А письменницький курс, який ви запроваджували, можна вважати викладацтвом, і чи вдалося на ньому заробити?

Ір. К.: Письменницький терапевтичний курс виник із бажання дізнатися історії різних людей, які, написавши їх, відпустять свої болі, переживання. А з іншого боку, було бажання поділитися власним досвідом. Людей дуже мотивують чужі невдачі й помилки, які в мене теж були. Цей курс ми задумали й реалізовували разом із психологинею та журналісткою Ларисою Волошиною. Я не психологиня, тому відповідала за творчу роботу, а вона – за роботу з емоціями (провиною, страхом, тривогою, горем). Війна всім завдала болю, в цьому хаосі негативних відчуттів можна втратити себе. Ми також хотіли допомогти людям навчитися самоконтролю.

На цю пропозицію відгукнулися близько п’ятиста українців із усього світу. Люди працювали зі своїми емоціями, ділилися текстами, чимало з яких варті стати літературними творами. Зараз шукаю видавців, щоб видати збірник із десяти найкращих текстів.

Щодо грошей… Так, ми за перший курс (сподіваюся, буде його продовження) зібрали 146 тисяч гривень – і 30 відсотків із них віддали на ЗСУ. Насправді це такий кайф, коли ти віддаєш зі свого прибутку гроші на перемогу над ворогом! Тому, вважаю, зиск від проєкту подвійний: учасники відвідували корисний для них курс, ми допомогли їм позбутися негативу, а всі разом – іще й гроші нашим захисникам зібрали! Зізнаюся, не вмію просити донати на ЗСУ, мені легше ось так заробити і поділитися.

Якщо ж говорити загалом про заробітки від письменництва, то мало хто може вижити тільки за його рахунок. Навіть за кордоном. У мене одна знайома письменниця-француженка, твори якої видано багатьма мовами, змушена була переїхати до Німеччини, в Берлін, бо життя в Парижі для неї занадто дороге, а вона хоче присвятити себе лише літературі.

Насправді коли книжка вийшла, вона вже живе своїм життям, вплинути на це ніяк не можна. Зокрема тому, що в людей різні смаки. Хтось про твою книжку скаже, що вона найцікавіша з тих, яку читав. А хтось зауважить: «Повний брєд, поверніть мені мої 300 гривень!» Що б я не написала, завжди знайдуться критики. І це добре, значить, є куди рости і розвиватися. Ось нобелівським лауреатам тяжко, бо вони вже досягли піку: кожну їхню наступну роботу порівнюватимуть із попередньою. 

Ол. Ол.: А для чого ви пишете? Щоб самореалізуватися, залишити слід в літературі – чи просто від нудьги?

Ір. К.: Я не маю на меті писати тільки для того, щоб заробити чи дістати винятково схвальні відгуки. Просто роблю те, що мені подобається зараз. Насамперед пишу, щоб розважати, а між рядків закладаю сенси, такі собі підказки з власного досвіду, які, сподіваюся, комусь допоможуть. Знаєте, якщо люди читають мої книжки і сміються з мого гумору, значить, не даремно пишу. Я не складаю філософських романів. Волію, аби в моїх книжках панувала легкість – це мій основний прийомчик.

Ол. Ол.: Як вважаєте, вам вдалося зайняти свою нішу в український сучасній літературі?

Ір. К.: Навряд чи коли-небудь пробувала зайняти навмисно якісь ніші, тому, якщо чесно, про це й не задумувалась. Я швидше розумію, хто мої читачки і читачі. Це люди, які прагнуть до свободи, мислять вільно, люблять відкривати нове, сміливі, хочуть незалежності й Жити, а не проживати, приймаючи всю свою неідеальність. А ще –експериментують, розуміючи, що життя одне, йдуть за покликом серця, а не за вказівками «шо люди скажуть». Їх не можна запхати в жодну нішу.

Ол. Ол.: До якої з виданих уже книжок хотілося б повернутися і переписати, наприклад, закінчення або якусь сцену?

Ір. К.: Я взагалі боюся перечитувати свої книжки. З моїм дурним перфекціонізмом я б закопалася так глибоко, що може й узагалі не видала б їх. Хоча оце ви мене надихнули на ідею: дописати кілька глав у «Супермаркет самотності» і перевидати її, аби читачі знали, що ж було далі, а не лишалися з відкритим кінцем сам на сам.

Ол. Ол.: Як ви ставитеся до того, що зараз мало не всі почали писати і вважають себе письменниками?

Ір. К.: Позитивно ставлюся. І деякі початківці, до речі, дуже неординарно звучать. Мені взагалі хотілося б, щоби письменництво ставало такою собі традицією, щоб люди писали свої історії, запам’ятовували себе в них, залишали їх для дітей, онуків – не обов’язково видавати книжки. Написання текстів класно структурує, дисциплінує, вчить висловлювати свої думки, мислити, мріяти…

Ол. Ол.: А улюблені автори у вас є?

Ір. К.: Так, їх чимало серед вітчизняних письменників, але я боюся когось із них не назвати й образити. Серед зарубіжних одна з найулюбленіших – Кейт Аткінсон. Для мене ідеальний роман цієї авторки – «Життя за життям», а ще її «Руїни бога». Там так майстерно і ненав’язливо переплетені людські долі, тема війни, непомітно поринаєш із минулого в сьогодення героїв, і навпаки.

Ол. Ол.: Де знаходите сюжети для своїх книжок?

Ір. К.: Мої книжки – мій власний досвід. Я, мабуть, не вмію писати по-іншому. Якось спробувала написати сценарій про знедолену дівчину-манікюрницю, котра жила з прибацаною матір’ю десь на Борщагівці. Вийшло нещиро, бо в мене немає досвіду життя в індустріальному районі. Тому той сценарій так і залишився нереалізованим.

Я б також не написала історичного роману про епоху, в яку не жила. Звісно, могла би спробувати, посидіти в архівах, зібрати потрібні факти. Але це довго та нецікаво. Натомість мені й так є чим поділитися. Скажімо, коли я представляла книжку «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете», то казала жінкам, що змогла вдало вийти заміж у 38 років із двома дітьми. Якщо в мене вийшло, то й у вас вийде. Мені подобається надихати людей власним прикладом або застерігати власними помилками. Тому намагаюся писати про те, що сама пережила, або про що мені звірилися люди. Щирі й болючі спогади декого лягли в основу моєї книжки «Тільки нікому про це не кажи». Це історії дівчат, які пережили насильство. На щастя, я такого досвіду не мала. Але все одно зміксувала ці історії й подала під «паризьким соусом», бо живу в Парижі й добре знаю місто. Коли писала цю книжку, радилася з психологами, поліцейськими.

Ол. Ол.: Чула, ви не одразу наважилися видати її…

Ір. К.: Я почала писати «Тільки нікому про це не кажи» під час пандемії. А коли почалася війна, то книжка здалася мені такою малозначущою… Ну які там дитячі психологічні травми, коли насильство щодня у всій країні?! Але минуло трохи часу, і я подумала, що проблема, порушена мною в цьому романі, нікуди не зникла, навпаки, посилилася. Тому про неї слід писати.

До речі, за статистикою майже кожна третя жінка в дитинстві зазнала насильства, кожній другій не повірили, мовляв, що ти, дитино, вигадуєш? А якщо й повірили, то веліли мовчати, щоб зберегти репутацію, бо ж це – позор! Утім, мовчання, затаєна травма руйнують ізсередини. У таких жінок не складається особисте життя, стосунки. У книжці я використала правдиві історії, розказані мені, й навіть деякі персонажі реальні: там є така собі ескортниця, на перший погляд, легковажна, а потім виявляється, що й вона була жертвою сімейного насильства, тож свій душевний біль маскує за вдаваним пофігізмом.

Ми обговорювали тему насильства з Ларисою Денисенко, яка займається розслідуванням сексуальних злочинів під час війни, вона сказала, що книжка й фраза «Тільки нікому про це не кажи» – як ніколи актуальні. Зараз в Україні є цілі села, де люди домовляються між собою все забути: вони зґвалтовані окупантами, але не будуть про це говорити. Утім, кожен непокараний злочин провокує наступний непокараний злочин. Ми мусимо про це говорити – заради себе і своїх дітей, заради майбутнього. Можливо, ця книжка допоможе комусь із таких жінок зрозуміти, що не одні вони постраждали і що час видати на поверхню те, що мучить та пригнічує, – в будь-який спосіб: написати історію, піти до психолога, а якщо злочинець (не важливо, чи це чужа людина чи з близького оточення) ще живий і непокараний –то в поліцію. 

Ол. Ол.: У романі багато сцен відвертого сексу…

Ір. К.: А секс буває невідвертим?

Ол. Ол.: Я про описані в романі оргії в закритих паризьких клубах. Чи не боялися, що читачі ототожнюватимуть вас із головною героїнею, яка їх відвідувала?

Ір. К.: Я ж говорила, що, працюючи над романом, радилася з багатьма людьми, обізнаними в різних сферах, в тому числі й у такій. Тому це теж не мій досвід. Ні, я не боялася, що подумають про мене читачі. Якби всі автори боялися писати про секс, то ми б недорахувалися зараз багатьох чудових літературних творів. Того ж таки роману «Польові дослідження з українського сексу» Забужко. Я прочитала його в підлітковому віці й тоді запам’ятала, в основному, сексуальні сцени. Пригадую певну розкутість, яка була в тих текстах і вражала. Мене тоді дуже здивувало, що дорослі можуть говорити про секс у літературі українською мовою. Потім я читала «Рекреації» Андруховича, а ще тексти Єшкілєва, пізніше – Іздрика, Прохаська. От у Єшкілєва я теж про секс пам’ятаю. Мені було десь дванадцять, я почала читати дорослих дядьок і тьотьок і відкрила для себе, що є ось така література, вона не високодуховна та не багатостраждальна. Крім того, чого гріха таїти, іноді автори сценами сексу «приковують» читачів до книжки, аби донести до них інше, важливіше.

Ол. Ол.: Наприклад, тему насильства над дітьми у вашому романі «Тільки нікому про це не кажи»?

Ір. К.: Саме так.

Ол. Ол.: Як думаєте, зможете написати роман про цю війну?

Ір. К.: Я навіть читати нічого про війну зараз не можу, не те що писати. До слова, мої друзі, котрі на фронті, кажуть, що сучасні автори, які візьмуться за цю тему, мають винайти нову мову, бо мова Гемінґвея чи Ремарка в цій війні неактуальна та не передасть дійсності.

Думаю, з часом нам буде потрібен і свій Швейк, бо в нас дуже багато приколів, українського гумору – вони допомагають в цей надважкий час. Тому якщо я колись щось напишу на військову тематику – це не буде трагедія, а, певно, сатира, щось смішне. Зараз я не знаю, як писати про війну, бо я на ній не була. Це має писати людина-очевидець. Я вправі писати про те, що бачу, – волонтерство, біженство, і такі думки є. Адже війна не лише в окопах. Вона вплинула на всіх: у когось загинув чоловік, син, брат, хтось залишився в окупації, хтось виїхав за кордон, і родині зв’язки розірвалися, сім’ї розпалися…

Ол. Ол.: Ірено, ви ж іще волонтерите. Чи їздили на лінію фронту, спілкувалися з військовими?

Ір. К.: Так, їздила. Це дуже важливо – бачити обличчя наших захисників, звертатися до них. Але, скажу вам, прозаїкам подібні зустрічі проводити важче, ніж поетам. Той-таки Жадан приїхав, почитав вірші, всі прониклися… А я ж не буду всю свою книжку читати. Тому фактично робила стендап, розповідала (з гумором, я це вмію), як на французькому телебаченні розказую про них же, наших військових, як представляю нашу країну за кордоном, а переді мною часто сидять тупі «експерти», котрі й не знають, що таке Україна. Ось із цього ми разом і поржали. Хоча, думаю, краще приїжджати до хлопців із музикою – я ж іще й співачка. З музикою завжди легше. Тому маю намір підготувати таку програму, може, під супровід акустичної гітари.

Проте в «Айдарі», куди ми поїхали потім, панувала зовсім інша атмосфера – тепла й дружня. Айдарівці – добровольці, вони старші, більш продвинуті в літературі. Фоткалися зі мною, брали автографи, посилали відео своїм дружинам, які читають мої книжки. Насправді це – супердосвід!

Ол. Ол.: Ви згадали про свої виступи на французькому телебаченні...

Ір. К.: Я не експертка в геополітиці, але йшла на французьке телебачення, розповідала про війну в Україні, що насправді відбувається, про нашу справжню історію. Я передавала прохання наших військових про постачання більшої кількості техніки, зокрема танків, бо, як виявляється, дуло «Цезаря» стирається через 300 пострілів. До речі, один французький таксист сказав мені, що не розуміє, чому його країна постачає в Україну лише зброю, а не вводить війська, щоб допомогти перемогти в цій війні. Отже, такі думки «витають» у Франції вже давно. А зараз і Макрон про це говорить (принаймні про французьких військових інструкторів в Україні).

Дуже важливо, що в Україні перебувають французькі журналісти, які бачать усе на власні очі і, коли повертаються додому, то так топлять за нашу країну, що капець! Бо на війні є агресор і є жертва, та саме зсередини добре видно, хто є хто. У нас недооцінена роль культурної дипломатії, яка, власне, формує імідж країни. Насправді за кордоном про Україну мало знають. Тільки зараз, коли триває повномасштабна війна, про нас заговорили, а до того... Знаю це, бо пропрацювала секретарем із питань культури в українському посольстві у Франції три з половиною роки.

Ол. Ол.: Як найкраще, на вашу думку, популяризувати нашу культуру за кордоном?

Ір. К.: Іноземці добре сприймають візуальне мистецтво, архітектуру. Їм треба показувати наше кіно, перекладати наші хороші книжки французькою. Наприклад, гарну збірку видав Книголав – «Ода Україні». Там 14 авторів роблять своєрідний путівник, розказують про Україну та свої улюблені місця. Я написала про Карпати. Мій чоловік Луї каже, що музика в нас хороша, тож варто створювати різні музичні проєкти, спрямовані на закордонних слухачів.

Ол. Ол.: Наскільки, за вашими оцінками, французи нас підтримують?

Ір. К.: Сильно підтримують. Навіть терплять незручності: у них круасани подорожчали на 23% і гірчиця зникла з прилавків, бо, виявляється, її експортували з України. Але, якщо без жартів, то справді співчувають, допомагають біженцям, донатять на нашу армію. Хоча, як і скрізь, є різні люди. Трапляються й такі, котрі називають нас «​​​​​попрошайками»... Та й серед своїх є ще ті «доброзичливці»: одна дама бігала по всьому київському істеблішменту і розказувала, що Карпа ганьбить Україну – ходить на французьке телебачення в провокативних сукнях і з червоною помадою, як... самі знаєте, хто.

Ол. Ол.: Ви вже звикли до Франції? За Україною сумуєте?

Ір. К.: Звісно, сумую. Я ніде так добре не сплю, як удома. І взагалі, почуваюся в Україні краще. Але моя сім’я у Франції, діти й чоловік на мене завжди чекають.

Ол. Ол.: Неодноразово чула від людей, які через війну змушені були виїхати за кордон, що вони почуваються винними, якщо вирішили посидіти у кафе, з’їсти чогось смачненького. Мовляв, в Україні війна, а ми тут, у безпеці, розкошуємо. І той шматок тістечка в горло не лізе…

Ір. К.: Згадався епізод одного з романів Аткінсон: коли почалася війна, служниця пропонує до її закінчення їсти в кухні, а не в їдальні, на що господиня відповіла: «Ви що, думаєте, війна швидше закінчиться, якщо ми перестанемо їсти в їдальні?» На мій погляд, у цій фразі відповідь тим, які почуваються винними, що виїхали, рятуючись від війни, і живуть у мирних країнах. З’їсте ви те тістечко, чи не з’їсте – від цього завершення війни не залежить. Інша справа, якщо є можливість, то і каву пийте, і про донати на ЗСУ не забувайте. А щоб на все грошей вистачало, потрібна хороша робота. Для роботи ж потрібні здоров’я та впевненість. Отже, помила голову, пішла красива на співбесіду, отримала роботу – можеш краще задонатити і своїй родині допомогти. Страждання та сльози – не вихід, тільки себе занапастите. А нам же ще Україну відбудовувати!

Ол. Ол.: Ірено, ми говоримо про вашу літературну творчість, але ж ви ще й телеведуча, журналістка, співачка… Як вдається все це поєднувати – і що для вас головне у житті?

Ір. К.: Я намагалася знайти у всьому цьому спільний знаменник. І знайшла – це свобода. Це можливість займатися тим, чим я хочу. У поточний момент. Хочу – пишу, хочу – співаю, хочу – їду в подорож. А завтра, можливо, мені захочеться вирощувати кіз, і я так опишу це заняття, що всі захочуть їх вирощувати! Мені зараз справді страшенно хочеться жити на природі! Отак серед лугів, серед дерев, ведучи натуральне господарство. Я до такого життя не пристосована, тож, певно, обломаюся на першій же дровиняці, яку треба буде розрубати, але спробувати хочу. Мої дороговкази – свобода й азарт. Цікаво ж знати, що там, попереду, на вершині. Вважаю, в цьому і є сенс життя. Якщо на схилі літ я скажу собі, що достатньо побачила, відчула, любила – це вже класний висновок життя.

Ол. Ол.: Ваші книжки розбирають на цитати. Яка ваша «коронна фраза» по життю?

Ір. К.: Ліпше спробувати і жалкувати, ніж потім картати себе, що не наважилася. Ну й інша: «Цікаво, що там далі?» – це і про гори, і про життя.

Ол. Ол.: Ви виглядаєте дуже впевненою в собі людиною. Такою народилися чи стали з досвідом, подорослішавши?

Ір. К.: Насправді маю проблеми з самооцінкою. Люди мене хвалять, а я іноді лише комплексую від цього. Зате варто комусь сказати щось погане про мій твір – починаю перейматися. Щоразу говорю собі: на кожного автора знайдуться критики, але ж усе одно переживаю. Найкраще почуваюся, коли пишуть чи особисто дякують люди, яких твої книжки змотивували. Тоді розумію, що все недаремно.

Ол. Ол.: Над чим працюєте сьогодні?

Ір. К.: Дописую роман. Це історія, в якій багато хто впізнає себе: про чекання і любов під час війни, з усіма множинними рівнями та виборами кожної секунди.

Ол. Ол.: Війна триває. Деякі люди вже розслабилися, деякі, навпаки, вигоріли...

Ір. К.: Тому дуже важливий баланс: активно попрацювали – відпочиньте. Не можна весь час бути в напрузі. Якщо є можливість, то покличте близьких людей, друзів, разом попийте вина – дозволяйте собі маленькі радощі. Я на своїх терапевтичних майстер-класах вчу людей, як працювати зі складними емоціями, як робити якусь ціннісну радість і при цьому не почуватися винними. Ми повинні бути сильними, бо слабкі не виграють битви. А ми маємо перемогти в цій війні!

Авторка фото: Аліна Руда