Посестри. Часопис №8 / З «Лексикону інтимних міст» | Краків, 1989

З «ЛЕКСИКОНУ ІНТИМНИХ МІСТ»

КРАКІВ, 1989

Слово polskość, відверто штучне і від того дещо хворобливе, я вперше міг почути саме там і саме тоді. Це вже потім – як наслідок певного словесного ланцюжка – з’явились «українськість», «європейськість» та інші лексичні потвори. Але першою була «польськість». І якщо вона справді щось означає, то для мене це «щось» наділене дуже конкретними обставинами місця і часу.

Польськість – це Краків наприкінці травня 1989 року. Зараз я спробую просто-таки у вас на очах з’ясувати, з чого вона складається. Утім, я почну здалека.

Кракова я не бачив цілих 29 років, із яких останні 23 безперервно мріяв про те, щоб його побачити. На сьомому році життя мені трапилися краківські родичі – однієї літньої ночі (сон! сон!) вони, зійшовши у Франику з Варшавського потяга, опинилися в нашому домі й обсипали мене всього фотками, поштівками і значками з Кракова. Саме зі значків я навчався непотрібному – читати перші польські літери, зазвичай прописні. Починаючи із сьомого року життя, я виношував у собі вафельне слово WAWEL. Прошу врахувати, що у згаданому віці я був знайомий лише з єдиним (і прямим) значенням епітета «вафельний». Жодні інші конотації поки що не приймаються.

Отже, WAWEL видавався мені хрустким і кондитерським.

А Краків міг би насправді повнитися круками, принаймні небо над ним. Тому й прадавня українська назва Кракова – Круків. Інші казали – Граків. Але не вірте мені. Насправді він Фріків.

Є ще версія про заселений майже виключно монстрами Покраків. Хоч то якесь інше місто, західніше. Як усі міста, викурені з печери Дракона (Київ теж), Краків зобов’язаний своїм звільненням Святому Юрієві. Це якщо мати на увазі первинне, міфологічне звільнення. А я 1989 року став принагідним свідком одного з поточних історичних звільнень. І воно стало можливим лише завдяки тому, що на світі існує ця примара – польськість.

*   *   *

Її найпершою ознакою дев’ять із десяти опитаних назвуть католицизм. Наприкінці травня 1989 року він розцвів у Кракові таким пишним середньовіччям, що в нас із Пат аж голови йшли обертом від його фіміамних пахощів. Ми вперше опинилися за кордоном разом. Незважаючи на те, що в ті часи еСеСеСеРом ще циркулювало прислів’я про Польшу нєзаграніцу,  у Кракові це не справджувалося. Ми продиралися до нього цілий день – аж трьома потягами, з яких третій був абсолютно польським. Це була виснажлива подорож на захід сонця, на край світу, сповнена пригод і небезпек. Ми знали, що так буде, і внутрішньо готувалися до цього випробування у просторі.

Але воно виявилося ще й випробуванням у часі: ми потрапили в сам розпал середньовіччя. Краків являв собою тисячу костелів, із яких жоден уже не здатен був помістити в собі хоч би й третини вірян. Щоб усі могли почути Месидж, костели Кракова поз’єднувано між собою єдиною акустичною системою виведених на площі та вулиці динаміків. Місто співало голосами тисячі й одного священника. Усе навколо пахло свічками та опіумом. Ми блискавично наверталися, скуповуючи срібні ланцюжки з розп’яттями, хрестики і вервиці. Ще трохи – і ми повелися б на мощі та індульгенції. Останні цілком не зашкодили б, зважаючи на наше нешлюбне статеве життя.

Одного з четвергів ми опинилися на Святі Божого Тіла і кілька годин спостерігали за процесією, що її кольоровість могла нам дотепер лише снитися. Самих лише чернечих орденів було там з десяток, і кожен іншого кольору. А цехи? А спудейські братства? А міська варта включно з пожежниками? А Братство Доброї Смерті з причепленими до хоругов людськими черепами?[1]

І всі чотирнадцять станцій Господньої муки!

Радянські шкільні підручники називали середньовіччя «понурим», і я завжди здогадувався, що насправді це якось не так. Середньовіччя у Кракові виглядало невимовно весело. Тодішній Папа, краківський актор і поет, був найдотепнішим жартівником не лише Ватикану, а й цілого Всесвіту. Католицизм як такий є найвеселішою з великих релігій[2]. Він зазвичай балансує на межі дозволеного, а дозволеного в ньому значно більше, ніж в усіх інших релігіях. Дозволяти своїм дітям більше – ознака батьківської довіри та відкритої м’якості. Тому й карнавал щоразу зароджується в культурах, що вибродили на ґрунті католицизму.      

*   *   *

Наприкінці травня 1989 року Краків не міг не здаватися карнавалом. Тому другою після католицизму складовою поняття «польськість» для мене є карнавальність. Протистояти владі можна переодяганнями, а повалювати її – грою. Альтернативою червоному є не чорне, а помаранчеве. Помаранчева альтернатива починається в Польщі 1980-х і через десятиліття, через Белґрад 1996 та 2000-го, через Тбілісі 2003-го, вривається у наш 2004 рік.

Але я тепер не про нього. Я про смерфів, чи то пак smurf’ів, бо то була їхня епоха. Це такі крихітні фантастичні створіння, дуже схожі на гномів, у гномівських ковпачках та, здається, гетрах. Уся тогочасна Польща присіла на анімаційний серіал, американсько-бельгійський, про цих милих симпатюжок. Усі поляки щотижня дивилися чергову серію. Але якби йшлося тільки про це! Насправді йшлося про тотальне осмерфлення щоденного побуту – про футболки, шапки, ті ж таки гетри, ілюстровані додатки до популярних часописів, тарілки, чашки, зубні щітки й мильниці. Усюди і на всьому були присутні смерфи. Дивно, що вони так і не пробилися на терени колишнього еСеСеСеРу і до сьогодні залишаються невідомим у нас фрагментом світового анімаційного фольклору.

Я ж уперше побачив їх перед брамою Краківської Політехніки на вулиці Варшавській. Вони були з тіла і крові, тобто живі, намацальні, не анімаційні, проте сильно анімовані – кілька десятків дівчат (особливо намацальних) і хлопців у ковпачках і гетрах, з картонними крильцями. Вони заважали. Тобто створювали радісну мультикову метушню, рухливу казкову масу на підступах до головного входу і цим блокували  підрозділ glin, себто лягавих, що за наказом влади мав увірватися всередину Політехніки і надавати по сраці окупаційному студентському страйкові. Але смерфи їх зупинили. Вони обдаровували сильно спантеличених міліцаїв букетами, м’якими іграшками, цукровою ватою, жувальною гумкою, надувними кондомами – всім найнеобхіднішим, усім, без чого ніяк не уявити собі жорстоких буднів бійця спеціального призначення. Бійцям усе це дуже  подобалося. Найгірше велось їхнім командирам: вони все ще поривалися командувати зі своїх тріскучих матюгальників, але на радість публіці в них нічого вже не виходило. Їм відмовляли навіть матюгальники. Як їм було позбирати себе в кулак і досягнути бажаного ступеня люті, коли їхніх воїнів з ніг до голови обсипувано трояндовими пелюстками й метеликами?

Міліція здалася. Вона припинила штурм і не пройшла. Мені здалося, що вона зробила це не без потаємного задоволення. Можливо, тому що була польською міліцією і виховувалася на добрих анімаційних серіалах, а не на жорстоко-садистському «Ну, постривай!».

Так смерфи захистили від плюндрування Краківську Політехніку і повалили в Польщі злий антикарнавальний режим.

*   *   *           

Тоді у Кракові мені завжди і всюди страшенно хотілося Пат. Гадаю, що за цим і, головне, над цим пантрувала розлита в усьому навколишньому молодість. Саме вона, її драйв і кайф є для мене ще однією складовою тієї польськості, про яку я тут увесь час розводжуся. Польська революція була оксамитовою, ніби молода вагіна.

Оксамитова, втім, не означає безкровно-лагідна. Щодня відбувалися зіткнення громадян з режимом. Найчастіше це траплялося в околицях Ринку – близькість університету визначала все. У такі хвилини Ринком та прилеглими до нього Флоріанською, Ґродською, Братською чи Шевською починали літати не тільки летючки з відозвами, але й димові шашки, петарди і камені. Барикади виростали за лічені хвилини. Пахло Парижем 68 року, сказав би хтось із тих, які звикли все на світі приміряти лише до Парижа і до 68 року.

Бої, а частіше побоїська відбувалися зі змінним успіхом, і міліцаям часом діставалися до клешень поодинокі найактивніші демонстранти. Вони затримували їх на кілька діб і розкидували по буцегарнях – це, здається, називається адміністративним арештом. Громадяни протиставляли цьому солідарність. Жодна людина не сміла зникнути безвісти. Прізвища потерпілих героїв опору (поламані кінцівки, перебинтовані голови) відразу ж повідомлялися до якихось центрів, там із них складали списки, що їх потім розмножували на ксероксах і поруч з усілякими відозвами вивішували на всіх найлюдніших перехрестях. Значення ксерокса у тих подіях дорівнює значенню смерфів, тобто є вирішальним. Ксерокс є таким же оксамитовим героєм тих днів, що й пам’ятник Адамові Міцкевичу. Саме він, пам’ятник, і став головним інфоцентром опору. Увесь обліплений підпільними брошурами, бойовими листками та карикатурами, Пророк узяв на себе левову частку ідейної боротьби. Можливо, це була і його молодість, надцята, ще одна – у рухливому живому хороводі студентів, ченців, школярів, зв’язкових дівчат і всіляких патланів з мегафонами, в оточенні (як завжди) Вітчизни, Мужності, Поезії й Науки, кожна з яких у ті дні знову набувала особливого змісту, виростаючи з банальної алегорії до універсального символу.

Там був Міцкевич, але був і Ґомбрович, бо куди ж без нього.

Краківський Ринок наприкінці травня 1989 року – це енергія і синергія, пружний виплеск накопиченого спротиву. Ніяке він не серце Польщі, той Краків – ні, він її карк. Принаймні в ті дні його справжнє ім’я було Карків і він не гнувся. Зовсім небагато на цьому світі таких місць, у яких би раптом аж так хотілося стати вільним.

Я теж захотів. Хоч і не відразу.

*   *   *

Отже, вона (польськість) – це ще і спротив.

1 червня 1989 року ми потрапили в саму його серцевину.

Чому я так точно пам’ятаю дату? Тому що того дня по мені вдарили з водомета? Невже я вічно пам’ятатиму ці гівнистого кольору міліцейські бронемашини і те, як з повільною неминучістю вони навели на нас – ні на кого іншого – дула своїх водометів?

Того дня ми прогулювалися Плянтами вчотирьох: Пат, маленька Со, Стрий Роман і я. От чому я пам’ятаю дату – з нами йшла Со. І все ж нас не могло не потягнути на звуки спротиву – чергової маніфестації під стінами радянського консульства. Ми перетнули Баштову і за кілька хвилин уже стояли неподалік від нього. Настільки неподалік, що могли бачити, як у ньому поспіхом зачиняють і зашторюють вікна. Зрештою, я вже розповідав про це – як з одного боку до консульства наближалися зі скандуваннями анархісти. І як з іншого боку їм назустріч сунула механізована колона міліції. А також, як ми вчотирьох зупинилися на тротуарній бровці, щоб усе це побачити, а поруч з нами ще сотні таких самих спостерігачів. Спостерігати – не найгірше і вже в будь-якому разі не найшкідливіше з людських занять.

От тільки я ще не згадував про тих людей за щільно заштореними вікнами, вони вгадувалися, вони не могли не стовбичити за своїми шторами, раптово принишклі, наче Полоній у Ґертрудиній пастці. Вони підглядали і, можливо, тремтіли від очікування провокацій, переляку та обурення. Від них вимагалося вивести з Польщі військо – не більше й не менше. Ні, не від них безпосередньо, але вони мали прийняти це до відома і переказати своїм начальникам. Тому анархісти не по-анархістському злагоджено скандували «Sowieci, do domu!» (про це я розповідав), а маленька Со все перепитувала, чому вони це кричать. Їй здавалося, що вони повторюють «Напишіть додому! Напишіть додому!». Вона по-своєму мала рацію. Але які вони всі дивні тут, у цій іншій країні!

Дивні люди під чорними прапорами з Пацифіком перекрили всю проїжджу частину і повсідалися просто на асфальт. Якби вони не були пацифістами і їм роздали шаблі, навмисне для такої нагоди викувані найкращими майстрами краківського зброярського цеху, то вони б кинулися з тими шаблями на механізовану міліцейську колону. Бо польськість – це нерозсудлива кавалерійська атака з шаблями на танки. Але шабель у них цього разу не було. Та й спротив мусив бути мирним. Жодного каменя у жодне вікно консульства.

Коли водометники все-таки, скориставшися правилом трьох попереджень, вдарили струменями крижаної, такої, що з ніг валить, води, то це був удар перш усього по нас. Аякже – першими жертвами завжди стають нейтральні спостерігачі. Так і цього разу. Вони били десь на висоті мого живота, і я вже чув у животі доволі сильний, майже різкий біль, але у ці ж секунди моїй голові ще не вірилося, що все відбувається саме так, як відбувається.   

Далі було таке. З криками, прокльонами і трохи нервовим реготом усі ми кинулися врозбіг – як мовиться у «Таємниці», «обліплені одягом і мокрі до останньої нитки». Наш інстинктивний регіт мав підтримати передусім бідолашну Со: тільки б вона не подумала, що діється щось і справді погане. Отож ми вдавали, наче йдеться про якусь, раніше їй не знану гру, яка, може, й зайшла трохи задалеко, однак жодної небезпеки в собі не чаїть. «Чого вони поливаються?!» – запитувала Со на бігу, готова от-от розревітись, а ми, так само на бігу, як нам здавалося, підбадьорливо реготали їй в обличчя. На всі боки з нас летіли холодні бризки. Зрештою, й це не було аж так зле, зважаючи на спеку.

І тут поруч з нами опинився той чоловічок, невисокий і в окулярах. Він біг звідтіля ж, і по ньому так само текло. Порівнявшися з нами, він устиг на бігу проказати: «Це тобі, малечо, подарунок від народної влади до Дня захисту дітей». Со нічого не зрозуміла, бо він же сказав це польською.

Але завдяки тій його фразі я завжди пам’ятаю дату нашої пригоди. 1 червня 1989 року сталося те, що сталося, і я відчув себе, нас, навіть маленьку Со частиною єдиного спротиву. Ми навіть його не чинили, однак усе одно стали нею. От що таке польськість: це обов’язкова і спільна причетність до звільнення, яке раптом виявляється і твоїм звільненням також. Ти хочеш бути лише глядачем, лише свідком, а тебе доцентрово затягує в учасники. Той крижаний струмінь, випущений з водомета у мій живіт, ніс у собі добру звістку про їхню і нашу свободу. 

Місто для реалізації цього ритуального дійства було обрано просто безпомилково.