Посестри. Часопис №140 / «Ковтаю вогні перетворень, ковтаю вогні...»

Ковтаю вогні перетворень, ковтаю вогні

Важких перетворень живого всього і в усьому.

І раптом приходить молитва, і легко мені:

Свічуся – уся порошина далеко від дому,

І крила приймають тягар, і найтяжчі сонця

Тривають без маси й судоми в польоті край часу,

І трохи болить коло серця, і радість оця

Мене повертає у тіло ще досі щоразу.

Та все залишається скрізь. Пам’ятаю політ,

В якому без меж відбувається суще й несуще,

І діється світло, яке перетворює світ,

Бо тільки воно не минає і любить найдужче.