Посестри. Часопис №138 / Анета Камінська: Я хочу, щоб мої співвітчизники знали таку Україну, яку знаю я: добру, красиву, сильну, відкриту, таку, що заслуговує на перемогу і мирне, щасливе життя

Відома польська поетка й перекладачка Анета Камінська стверджує: перекладати вірші українських авторів почала абсолютно випадково – після однієї зустрічі в книгарні, що стала пророчою. Утім, сьогодні вона є справжнім «голосом» українських поетів у Польщі, які розповідають про криваву війну, розв’язану російськими окупантами. Також Анета Камінська сама пише проникливі вірші про цю війну, пропускаючи через власне серце події, які переживають її численні друзі-колеги в Україні. Ці вірші вона виклала у тритомнику «Кімната з виглядом на війну» у вигляді щоденників. А зараз працює над четвертою книжкою циклу.

Олена Олійник: Пані Ането, звідки ви родом?

Анета Камінська: Я народилася в невеликому містечку Щебжешині, відомому на всю Польщу своєю дуже важкою назвою і віршем Яна Бжехви, який починається словами W Szczebrzeszynie chrząszcz brzmi w trzcinie (в Щебжешині хрущ в гуде в очеретах). Коли я приїжджала до Варшави на навчання, мені часто доводилося показувати своє посвідчення особи, адже багато людей не вірили, що це місто взагалі існує!

Ол. Ол.: Якою були в дитинстві – тихою і спокійною чи активною дитиною? У що гралися?

Ан. Кам.: Була спокійною і серйозною не по роках. Дуже багато читала. А коли пішла до школи, багато часу приділяла навчанню.

Ол. Ол.: То ви навчилися читати ще до того, як пішли до школи? Які книжки тоді були улюбленими?

Ан. Кам.: Навіть не пам'ятаю, коли почала читати сама. У мене таке враження, що я завжди могла це робити. Напевно, навчилася читати, коли ходила до дитсадка, бо в шість років мене вже записали до міської бібліотеки. У той час, звісно, як і всі діти, найбільше любила казки.

Ол. Ол.: Як вважаєте, що вплинуло на ваше становлення як поетки?

Ан. Кам.: У дитинстві мені не подобалися римовані вірші. Я відкрила для себе поезію лише у формі вільного вірша в підлітковому віці. Пригадую, одного разу залишилася вдома (мабуть, тоді хворіла) і помітила на столі моєї мами – вчительки польської мови – підручник для середньої школи. У ньому було багато сучасної польської поезії: Віслава Шимборська, Тадеуш Ружевич, Чеслав Мілош тощо. Я не могла відірватися від підручника і раптом зрозуміла, що вірші – це моє. Хоча писати їх почала пізніше, коли мені виповнилося п’ятнадцять.

Ол. Ол.: Чи пригадуєте, книжку якого українського автора прочитали першою – та яким було ваше враження?

Ан. Кам.: Точно не пам’ятаю, бо це теж були вірші. Спочатку я читала не цілі книжки, а лише добірки віршів – то з інтернету, то з файлів, які мені надсилали поети, то з книжок. Безумовно, першими авторами були Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Іван Андрусяк, Назар Гончар. Я читала їхні тексти українською, тому це була ще й мовна пригода. А щодо прози… Коли видавництво «Czarne» почало друкувати романи українських письменників, то, можливо, це були «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко чи «Колекція пристрастей» Наталки Сняданко. А, може, одна з книжок Юрія Андруховича? Я точно читала їх у той час, тільки в якому порядку – вже не згадаю.

Ол. Ол.: Ким мріяли стати в дитинстві та яку освіту отримали?

Ан. Кам.: Я закінчила польську філологію у Варшавському університеті. Насправді, завжди хотіла стати вчителькою польської мови, іншого шляху для себе не бачила. Ну, власне, моя мрія справдилася – викладаю польську, але іноземцям. Проте ніколи не думала стати перекладачкою. Це сталося несподівано і для мене.

Ол. Ол.: То коли саме ви зацікавилися українською літературою? Що спонукало до її перекладів?

Ан. Кам.: Ця історія почалася влітку 2003 року. На той час я працювала у найбільшому антикварному магазині Польщі – «Палаці старої книжки», і там познайомилася з українською поеткою та перекладачкою Маріанною Кіяновською, яка перебувала у Варшаві на стипендії «GaudePolonia». А невдовзі вона таким пророчим голосом сказала мені: «Ви будете перекладати українську поезію». Спочатку я подумала, що це абсурд, адже тоді взавгалі не знала української мови, української літератури, та й про саму Україну мені було відомо вкрай мало. Проте вже через пів року я сіла за переклад перших віршів, спочатку – за допомогою перекладача Андрія Поритка та самих авторів. Це були ті люди, про яких я вже згадувала, з їхніх текстів усе почалося.

Ол. Ол.: Пані Ането, а коли ви вперше побували в Україні? Яке місто вас найбільше вразило – і куди мрієте повернутися після війни?

Ан. Кам.: У грудні 1989 року під час шкільної екскурсії я відвідала Львів. Пам'ятаю, був страшенний мороз, тому ми небагато побачили, бо ненадовго виходили в місто. Найбільше запам’ятався фруктово-овочевий ринок, куди нас привели. Я вперше в житті їла мандарини, гранати й курагу, яких тоді в нашому Замості не було. Вдруге я приїхала до Львова у грудні 2003 року, напередодні новоріччя, на запрошення Маріанни Кіяновської. Тоді й познайомилася з поетками Мар’яною Савкою, Оленою Гусейновою, Оленою Галетою. І відтоді регулярно буваю в Україні. Приїжджаючи в Україну, шукаю насамперед літературне середовище та книжки, а не пам’ятники. Найкраще почуваюся в містах, де переважає українська мова. Мої три улюблені – Львів, Київ і Чернівці. У мене там є друзі, мої улюблені місця, зокрема книжкові магазини. Моєю мрією було побачити всю Україну. Я навіть настінну карту України купила, щоб знати, куди їду та де ще хочу побувати.

Після війни (а, може, й під час війни) традиційно хотілося б повернутися в улюблені міста, але знаю, що це були б інші візити. Я би шукала сліди війни, ходила на цвинтарі. Скажімо, у Львові обов’язково відвідала б могилу Вікторії Амеліної, у Рівному – могилу Максима Кривцова, поетів, чиї вірші я перекладала й чиї книжки видавали в Польщі. Також хотіла би поїхати в подорож на деокуповані території. І дуже сподіваюся, що нарешті зможу поїхати на Донбас – до Донецька з Ією Ківою, до Луганська з Любою Якимчук, а також до Криму. Раніше я там не бувала. Я би керувалася не привабливістю місць, а історією – історією болю, але також і сили.

Ол. Ол.: Ви не лише перекладаєте, а й пишете власні вірші про російсько-українську війну. Чому це для вас так важливо, адже в Польщі спокійно, люди живуть своїм життям, а ви щодня впускаєте в своє серце біль українців?

Ан. Кам.: Україна для мене дуже важлива країна, з якою мене пов’язує двадцять один рік мого життя. У мене там друзі, мої улюблені міста та місця, поетичні фестивалі, книжкові ярмарки. Я ставлюся до України як до своєї другої батьківщини, хоча навіть не знаю, чи маю українське коріння. Те, з чим мене познайомила Маріанна Кіяновська у 2003 році, є пригодою мого життя.

Так, у Польщі спокійно, хоча ми добре знаємо, що можемо бути наступними, адже з росією вже неодноразово мали справу. Проте багато людей слідкують за тим, що відбувається в Україні, переживають. І зараз я вважаю себе українкою, бо серцем проживаю події в Україні. Вперше війна стосується таких близьких мені людей, місць і справ. Кожен день перевіряю, чи були атаки на країнські міста й села і чи всі мої друзі живі. Щойно прочитала, що до Києва летять ворожі дрони. Іноді впізнаю на фотографіях знайомі місця після обстрілу. Це дуже боляче – отак співпереживати, але не можу інакше. Кажу собі, що хтось має вболівати за Україну, і одна з цих людей – я.

Ол. Ол.: Звідки дізнаєтеся про події в Україні – з новин, інтернету, дзвінків від друзів?

Ан. Кам.: Переважно з інтернету. Деякі польські газети, як-от «GazetaWyborcza» чи «Rzeczpospolita», ведуть так звані прямі репортажі з України. Незалежно від того, що я роблю, тримаю ці сайти відкритими на своєму комп’ютері цілий день – і час від часу переглядаю їх. Якщо відбувається щось важливе, також перевіряю українські медіа. Соціальні мережі є важливим джерелом інформації, але зсередини, від людей. Часто про обстріли в Києві чи Львові дізнаюся швидше з фейсбуку, ніж із офіційних платформ. Ну а друзі та друзі друзів діляться там своїми історіями, переживаннями, болем, злістю й надією. Крім того, один із моїх друзів-поетів часто ночує в мене по дорозі в Західну Європу або з неї, і тоді ми зазвичай годинами розмовляємо.

Ол. Ол.: Лише за минулий рік ви написали 380 віршів (не враховуючи перекладів!), які увійшли в збірку «Кімната з виглядом на війну». Це більше, ніж днів у році. Як вам вдається так багато писати? Ви наперед плануєте свій творчий день?

Ан. Кам.: Уже написано близько 1250 віршів із серії «Кімната з виглядом на війну»: в першій частині їх було майже 220, у другій – 380, у третій буде 400, а написання четвертої ще триває, до неї я створила вже близько 250 текстів. Навіть я думаю, що це божевілля, але, мабуть, це мій спосіб боротьби з війною. Написання цих віршів у перші місяці після вторгнення дозволило мені якось пережити цей важкий час. Раніше я писала зовсім інше – лінгвістичну поезію, а цю можна назвати документальною. До того ж, я писала небагато, а зараз ці тексти просто ллються з мене.

На жаль, «творчий день» у мене може бути тільки влітку, коли я не викладаю в університеті. Зазвичай багато працюю і жартую, що зараз моє життя – баланс між роботою та війною. Щоб трішки більше часу приділяти Україні, перекладам і віршам – тепер беру на себе менше обов’язків на роботі, але можу писати лише у вихідні та інші вільні дні. Іноді вечорами, проте, буває, дуже втомлююся. Також часто пишу, коли їду потягом. Зазвичай протягом дня копіюю важливі для мене повідомлення, пости чи коментарі, а у вільний час створюю на їхній основі вірші. Хоча, зізнаюся, іноді писала й на роботі. І коли стається щось справді жахливе, як-от смерть когось зі знайомих, наприклад, Вікторії Амеліної чи Максима Кривцова, я плачу, кричу і пишу. Я хочу виписати весь свій біль. Шкода, що це неможливо…

Ол. Ол.: Ваші вірші також перекладають українською, причому буває кілька перекладів одного вірша. Переклади різні, можливо, неточні. Це вас не дратує?

Ан. Кам.: Радію, що хтось хоче перекладати, видавати і читати мої вірші в Україні. Якщо хтось просить мене переглянути переклад і додати коментарі, я це роблю. Якщо ні, то зазвичай не втручаюся. Раніше мене могли дратувати деякі недосконалості в цих перекладах, але зараз – ні. Моє ставлення до цього змінилося упродовж трьох останніх років.

Ол. Ол.: А чи перекладаєте класиків?

Ан. Кам.: Найбільше мене цікавить сучасна література, зокрема польська, яка описує наш час і наш досвід. Я вважаю своїм обов’язком перекладати воєнну поезію – аби польські читачі знали, що переживають люди в Україні.

Якось польський перекладач Адам Поморський сказав, що треба перекладати класику, бо в українському каноні в Польщі є прогалини. Однак я не сприймаю це особисто, тому що не моє покоління створило ці прогалини. Хоча, звісно, знаю, що ніхто не винен, просто були інші часи. Однак вважаю, тепер мені як перекладачці доводиться супроводжувати авторів, котрі пишуть про війну, і я роблю це з 2014 року. Якщо цього не зроблю, одного разу хтось може запитати мене: де я була тоді? що робила? І ці прогалини були б уже моєю провиною. Я фактично переклала лише двох авторів, яких можна вважати класиками: видала в Польщі добірку віршів Василя Голобородька та один із томів поезій Емми Андієвської.

Ол. Ол.: Чому вам більше подобається неримована поезія?

Ан. Кам.: Те, що мене захопило в юності і що я досі вважаю своїм, – це вільний вірш. Я також люблю всі види експериментів у поезії: мовну, візуальну, фонетичну, мультимедійну поезію, гіпертекст, лібературу та всі інші прояви свободи й творчої винахідливості.

Ол. Ол.: Скільки на сьогодні маєте власних збірок? Чи рахували, скількох українських авторів уже переклали?

Ан. Кам.: Ніколи не рахувала, але зараз подивилася біографічну довідку: маю десять виданих поетичних книжок, у мене також є кілька неопублікованих. І майже тридцять книжок українських авторів, якщо враховувати антології. Думаю, в них кілька десятків імен. Я часто згадую імена «своїх» поетів у віршах із «Кімнати з виглядом на війну».

Ол. Ол.: Як вважаєте, коли триває війна, чи доречні вірші про кохання, пейзажна лірика?

Ан. Кам.: Мені тяжко коментувати цю тему з безпечної країни. З одного боку, зараз добре все, що дозволяє людям триматися, жити, знаходити в собі сили, енергію. Тож якщо хтось знаходить відраду в написанні віршів про кохання чи подорожі, нехай пише. З іншого боку, наразі не можу писати чи навіть думати ні про що інше. І я не знаю, чи читала б зараз українські вірші на інші теми, ніж про війну. Але через деякий час – так, однозначно читатиму.

Ол. Ол.: З ким із українських поетів постійно контактуєте? Чим вони вас надихають?

Ан. Кам.: Усі мої українські друзі, більшість із яких поетки/поети та інші творці культури, для мене зараз є прикладом дивовижної сили, рішучості, віри в перемогу. Щодня я наслідую їхній приклад, вони дають мені сили вести свій поетичний щоденник і говорити з людьми в Польщі про те, що відбувається в Україні. І звісно – вони пишуть дуже гарні вірші, я їх із задоволенням перекладаю. Цю воєнну поезію, яку також можна назвати документальною, іноді сприймають наче якийсь нижчий жанр поезії. Я з цим не згодна. Одразу після російської навали на Україну, тобто коли не було слів, коли здавалося, що з мовою покінчено, з літературою покінчено, українські поети все ж знайшли формулювання, знайшли для них форму, і дали їх людям. Я бачила ці вірші, розміщені в соцмережах, бачила коментарі до них, поширення, подяки. Я вперше в житті переконалася, що поезія – це щось відчутне, зворушливе, таке необхідне людям. І дуже вдячна «моїм» поетам за те, що змогла взяти в цьому участь, переклавши ці вірші, бо польські читачі – як ніколи – теж чекали на них.

Ол. Ол.: Кажуть, війна – не жіноча справа. Жінки на війні. Що ви про це думаєте?

Ан. Кам.: Це ще одне запитання, на яке тяжко відповісти, якщо ти не пережила війни. Я бачу, що мої подруги-поетки приймають різні рішення, і я поважаю всі їхні рішення. Хтось воює на фронті, хтось волонтерить, хтось опікується дітьми, хтось виїжджає за кордон, хтось повертається з-за кордону – кожна чинить на власний розсуд, тут однозначної відповіді немає. У нас у Польщі є закон, згідно з яким у разі мобілізації бездітні жінки чи ті, чиї діти старші 18-ти років, не зможуть виїхати з країни. Це означає, що наш вибір буде обмеженішим.

Ол. Ол.: Чи пишете прозу? 

Ан. Кам.: Ні, я не пишу прози і не думаю, що змогла б. Саме тому, мабуть, перекладаю лише поезію чи поетичну прозу. І мабуть, тому моя «Кімната з виглядом на війну» – це поетичний щоденник, а не просто щоденник.

Ол. Ол.: Психологи радять розумову працю чергувати з фізичною, або хоча б змінювати її вид. Чим відволікаєтеся від письменництва? Чи маєте хобі? Який відпочинок для вас найкращий?

Ан. Кам.: Чесно кажучи, я вже кілька років не маю часу для себе. Працюю, пишу, перекладаю. Проте дуже люблю гуляти, і коли є можливість, ходжу пішки. Я також люблю подорожувати та оглядати визначні пам'ятки. Нещодавно мені вдалося здійснити кілька поїздок, не дуже далеких, наприклад, я вперше в житті побувала в копальнях у Верхній Сілезії.

Ол. Ол.: Із ким із українських перекладачів контактуєте? Чи радите їм для перекладу польських поетів?

Ан. Кам.: Я контактую з багатьма українськими перекладачами та перекладачками, ми й справді іноді обмінюємось думками про те, чиї вірші варто перекладати. Крім того, допомагаємо одне одному знаходити книжки та спілкуватися з авторами. Також консультуємося між собою, коли маємо складні переклади. Я вважаю, що це дуже цінна співпраця.

Ол. Ол.: Завдяки перекладам ви зробили Україну ближчою і зрозумілішою для поляків. Чому це для вас важливо?

Ан. Кам.: Я хочу, щоб мої співвітчизники знали таку Україну, яку я знаю: добру, красиву, сильну, відкриту. Таку, що заслуговує на перемогу і мирне, щасливе життя.

Ол. Ол.: Ваші побажання українським поетам, узагалі – всім українцям?

Ан. Кам.: Перемоги – якомога швидше! Все інше зараз здається мені менш важливим.

Ол. Ол.: Пані Ането, дякую всім серцем за те, що робите для України.