Посестри. Часопис №137 / Кшиштоф Чижевський: Постійний вихід за межі себе – це найкращий спосіб бути собою

Олена Олійник: Згідно з Вікіпедією, ви починали як актор і викладач Театрального товариства. Як ви пов'язані з театром, зважаючи на те, що за професією – філолог?

Кшиштоф Чижевський: У шкільні роки я був читцем і учасником аматорського театру. Це були важливі ніші свободи для молоді за комуністичного режиму. Ми вчили напам'ять вірші заборонених поетів, передавали одне одному на зустрічах підпільні видання, боролися з цензурою, створювали п'єси. Це більше стосується студентського періоду. У 1970-х роках у Польщі була чудово розвинена незалежна культура, особливо так званий альтернативний театр. Моє театральне об'єднання «Гардзєніце», засноване в селі під Любліном, вважали саме таким. Більшість із нас були філологами, іноді випускниками інших гуманітарних факультетів. Ми не навчалися в акторських школах, які мали за надто традиційні й відірвані від реальності. Ми шукали нову мову театральної виразності, брали участь у майстер-класах Лабораторних театрів Єжи Гротовського або Пітера Брука – і створили майстерню власного методу роботи. Подорожуючи світом, ми не просто показували вистави, а ще й постійно проводили майстер-класи для людей, спраглих нетрадиційних методів акторської гри.

Ол. Ол.: За чиїми творами ви ставили п’єси?

Кш. Ч.: Існував також інший вимір стосунків між театром і літературою в той час. Станіслав Баранчак, видатний поет і мій професор в університеті імені Адама Міцкевича в Познані, був літературним керівником відомого Театру Восьмого Дня, і його вірші, опубліковані в андеграунді, як і вірші інших поетів так званої Нової Хвилі, часто лягали в основу сценаріїв вистав. У Гардзєніцах ми захоплювалися книгами Мілоша, Вінценза чи Стемповського, тобто літературою, яка – всупереч офіційній ідеології, що представляла Польщу як культурно однорідну країну – знайомила нас із багатокультурною спадщиною колишньої Республіки Польщі та критично ставилася до націоналізму, особливо до польського націоналізму. Отож експедиції до сіл, де збереглася традиційна культура, зокрема лемків, українців, переміщених унаслідок операції «Вісла» на так звані повернуті території, білорусів та ромів, стали важливою частиною нашої театральної роботи.

Ол. Ол: У 1980-х, під час Воєнного стану, ви були редактором підпільного журналу «Час культури». Які теми обговорювалися тоді на його сторінках? Чи зазнавали ви політичних переслідувань?

Кш. Ч.: Ми започаткували «Час культури» у період Воєнного стану, його видавали підпільні структури «Солідарності». Це було унікальне періодичне видання, бо ми усвідомлювали, що свобода в культурі означає не лише друкувати заборонених авторів, але й стати незалежними від цензури, яка не повинна диктувати нам, що публікувати. Тож ми розміщували в журналі переклади античних філософів Сенеки та Марка Аврелія, переклади Мартіна Бубера і есеї про містику хасидів Гуцульщини й українсько-польського прикордоння. Так, частина текстів, опублікованих у «Часі культури», могла би з'явитися в офіційному обігу, але в тому й полягала наша незалежність, що рішення належало нам, а не політикам. Показово, але «Час культури» – чи не єдиний журнал антикомуністичного підпілля, окрім «Карти», який виходить і сьогодні.

Мене не переслідували політично. Друкарі та розповсюджувачі були в більшій небезпеці, ніж редактори підпільного культурологічного журналу. Я більше ризикував, коли привозив до Польщі із Заходу ксерокс (подарунок Єжи Ґедройця), приймав із Заходу посилки з пральним порошком, який містив друге дно з емігрантськими публікаціями, або організовував зустрічі «летючого університету» у своїй квартирі.

Ол. Ол.: «Пограниччя...» Що з’явилося раніше – Центр чи Фундація? Коли і чому виникла потреба в них? Які основні цілі діяльності Центру?

Кш. Ч.: Фундація «Пограниччя» заснована у 1990 році, досі зареєстрована в Познані. Саме тоді ми розпочали «Подорож на Схід» – наш перший мистецько-освітній проєкт, натхненний оповіданням Германа Гессе. Восени того ж року ми приїхали до Сейнів, містечка на польсько-литовському кордоні, де досі живі мультикультурні традиції. Ми приїхали як театральна трупа, щоб показати мешканцям нашу виставу. Тоді ж вирішили покласти край нашим вічним мандрам, подорожам по фестивалях – і залишитися тут на все життя. Уже в січні наступного року створили Центр пограниччя мистецтв, культур і народів як установу воєводського уряду. Ми взялися за ревіталізацію довоєнного єврейського кварталу, тому сьогодні маємо будівлі колишньої синагоги, талмудичної школи та івритської гімназії як наш головний офіс. Ми також відреставрували садибу родини Чеслава Мілоша у сусідній Красногруді, відкривши тут Міжнародний центр діалогу у 2011 році до сторіччя від народження поета.

Ол. Ол. Чи плануєте й надалі продовжувати реставраційні роботи? І чи реставруєте ще щось, окрім пам'яток архітектури?

Кш. Ч.: Як я вже згадував, ми відновили довоєнний єврейський квартал у Сейнах. Наше містечко було побудоване на осі між величною базилікою і колишнім домініканським монастирем та не менш величною синагогою, збудованою на місці дерев'яної наприкінці 19 століття. Архітектура чудово відображає історію міста, перші власники якого, домініканці, запросили євреїв у 18 столітті, пропонуючи їм привілеї на поселення і справедливо сподіваючись на швидкий розвиток. Біла синагога тепер є нашою «маленькою сеймовою агорою», місцем зустрічей для всієї багатокультурної громади, виставок, концертів та вистав. У Старій єшиві ми заснували Сейнський джазовий кооператив та студію клезмерського оркестру Сейнського театру. З весни 2022 року, коли прийняли багато біженців із України, на першому поверсі цієї будівлі створили «Зустріч» – спільну кімнату для дітей і дорослих, місце для їхньої інтеграції з поляками та литовцями, де, наприклад, американські студенти-волонтери разом навчали їх англійської мови, і де досі відбуваються мистецькі презентації, дебати та майстер-класи. У колишній єврейській гімназії сьогодні розташований Дім пограниччя з кіностудією, невеликим кінотеатром, Центром документації культур пограниччя, галереєю та нашим офісом. У Красногруді ми відбудували зі старих будівель не лише садибу, але й дві інші будівлі, і плануємо тут подальші будівельні проєкти.

Ол. Ол.: Це споруди-музеї?

Кш. Ч.: Із точки зору нашої філософії важливо, що ми не створили ні єврейського музею в Сейнах, ні музею Чеслава Мілоша в Красногруді. Ми розробили власну концепцію «не-музею», згідно з якою в місцях спадщини створюються живі, авангардні культурні центри, робота яких зосереджена не на збереженні спадщини у вигляді, в якому вона існувала в минулому, а на продовженні традиції, на пошуку нових форм вираження для культури пограниччя. Інакше мовлячи, нас цікавить пограниччя минулого й майбутнього, яке приховує в собі потенціал для зміцнення ідентичності людей пограниччя – і відчуття того, що повага до померлих та до їхньої спадщини може творчо співіснувати з прийняттям відповідальності за формування майбутнього.

Для нас також дуже важливо дбати про нематеріальну культурну спадщину – живу пам'ять мешканців прикордоння – та створювати для неї нові ритуали спільноти, документувати сусідські історії, танці й пісні, а також втілювати їх у сучасних формах мистецтва, таких як анімаційний фільм, мультимедійна виставка чи нова містеріальна вистава.

Ол. Ол.: Отже, Центр зосередився не лише на реставрації та відновлені історичних споруд?

Кш. Ч.: Повільно, упродовж років органічної роботи, нам вдалося створити сузір'я мистецьких і освітніх студій, присвячених мистецтву «наведення мостів» у сьогоднішньому глибоко поляризованому та розірваному конфліктами світі. Ми розробили інноваційну майстерню міжкультурного діалогу на основі театральної й музичної творчості, візуального мистецтва, анімаційних та документальних фільмів, маємо видавництво і унікальну бібліотеку, майстер-класи з традиційних ремесел, екології та арт-терапії. Ми керуємо Прикордонною школою, міжнародною академією DILEMMA, організовуємо конференції та семінари, співпрацюємо з університетами, школами й громадськими організаціями. Надзвичайно важливим у нашій роботі є те, що ми використовуємо як матеріал genius loci, пам'ять місцевих жителів, їхні родинні історії, їхній творчий геній та майстерність. Саме з ними створюємо театр, оркестр чи «Містерію мосту», саме з ними пишемо книги, знімаємо фільми та організовуємо виставки. Ділимося розробленою тут філософією і практикою з людьми з усього світу, які цілий рік приїжджають до нас на майстер-класи, семінари та симпозіуми. Ми також багато подорожуємо, навчаючи мистецтву «будувати мости» на різних прикордонних територіях світу, в Америці та на Близькому Сході, на Балканах, у Центральній Європі й на Кавказі, у мегаполісах Заходу, а також у Бутані та Японії.

Ол. Ол.: Неймовірно! Такого обсягу роботи, певно, вистачить на кілька Центрів. А розкажіть, будь ласка, про міжнародну «літаючу» літературну кав'ярню «Café Europa». Чи існує вона сьогодні? Що її діяльність дала вам особисто?

Кш. Ч.: Так, проєкт «Café Europa» існує й зараз. На одному з останніх його засідань у Старій єшиві в Сейнах була присутня Вікторія Амеліна. Я ініціював цей проєкт під час війни в Боснії, в обложеному Сараєво. Тоді у нас було відчуття, що ця війна забирає нашу агору, наш простір для співіснування з іншими та можливість діалогу.

Війна змушує нас замикатися у фортецях власної окремішності, в окремих районах міста, які в Сараєво називають махалами. Ціна за це – втрата majdanu, потенціал розвитку якого походить від багатства різних махал, але який також є місцем спілкування, співвідповідальності за все місто і поліфонічну спільноту. Sarajlia–  так у Боснії називають людей діалогу, будівничих мостів. Саме проти них переважно і була спрямована ця війна племінного розмежування й ненависті. І саме вони стали патронами проєкту «Кафе Європа», до якого я запрошував письменників і художників із різних сторін конфлікту, а також із усього світу, залучених до драми колишньої Югославії. Незабаром стало очевидно, що проблеми, які ми обговорювали, тексти, які ми публікували, або мистецькі твори, які ми створювали, були актуальними не лише на Балканах, що криза мультикультурного суспільства поширювалася на весь світ. Тож наша «мандрівна літературна кав'ярня» продовжує існувати із зустрічами в Амстердамі, Нью-Йорку, Барселоні, Львові, Тбілісі, Бухаресті, Кракові, Ужгороді, Стокгольмі, Берліні чи Єревані.

Ол. Ол.: Зараз, під час російсько-української війни, Центр «Пограниччя» всіляко підтримує Україну та її митців. Вже видано понад 40 антологій воєнної поезії. Кого з українських авторів ви перекладали особисто і чи будете продовжувати цей проєкт?

Кш. Ч.: Бібліотека української поезії «Перед лицем війни», котру ми видаємо, є певним чином продовженням «Бібліотеки сараєвських письменників», яку ми видавали під час війни в колишній Югославії у вигляді збірок віршів. Нещодавня збірка Вікторії Амеліної «Свідчення», опублікована в Бібліотеці, завершує четверту серію, що є вже сороковою двомовною українською поетичною збіркою. Перекладачі – польські письменники: і ті, які перекладають із української професійно, – Богдан Задура, Лєшек Шаруга чи Анета Камінська, і ті, котрі тільки почали вивчати українську мову й співпрацювати з авторами, які часто добре знають польську, – Юлія Федорчук, Якуб Корнхаузер чи Катажина Шведа. Я сам переклав для цієї серії вірші Наталії Трохим, Ганни Осадко, Дар'ї Суздалової, Юлії Броварної, Анни Малігон та Назара Федорака. У нашому видавництві виходять і інші українські книжки. Нещодавно у серії «Меридіан» вийшли «Я перетворююсь... Щоденник окупації» – вірші та інші тексти Володимира Вакуленка, а також «Війна з тильного боку» Андрія Любки.

Я також прагну заповнити білі плями минулого, тобто, ширше представити у польській свідомості видатних діячів української культури. У цьому ключі ми нещодавно видали книгу Тамари Гундорової «Леся Українка. Книги Сивілли», а незабаром побачить світ «СковороДАР» Назара Федорака.

Ол. Ол.: Чим, на вашу думку, українська поезія відрізняється від польської?

Кш. Ч.: Українська поезія, як і польська, представлена багатьма особистостями, неоднаковими за світоглядом, автори пишуть у межах різних поетик, тому тут тяжко робити якісь узагальнення. Однак у творчості українських поетів останнього десятиліття я бачу риси, які певним чином вирізняють її, і не лише на тлі польської поезії.

Література, яку творять у ситуації загрози державному існуванню та гуманітарної кризи, як і у випадку війни, обтяжена соціальною та політичною заангажованістю. За це часто доводиться платити естетичною якістю, ситуативністю, настирливим моралізаторством та агітаційною інструменталізацією. Так було, наприклад, із поезією, писаною під час Воєнного стану в Польщі, дуже мало з неї витримало випробування часом. З українською поезією воєнного часу все інакше. Вона напрочуд зріла, і це стосується також письменників молодшого покоління. У ній немає багатослів'я, пустопорожньої краси, романтичної відстороненості від реальності, емоційного шантажу, апології жертовності чи месіанства, характерних для слов'янської літератури. Натомість – мова і дійсність позбавлені прикрашань та фальшивих масок, є естетичний мінімалізм, сміливість дистанціюватися від себе і своїх, патріотизм у поєднанні з постійною етичною напругою, вільною, однак, від дешевого моралізаторства, духовна зрілість. Українська поезія, писана перед лицем війни, твориться не для потреб моменту, а надовго, орієнтована, використовуючи мову Вікторії Амеліної, на деокупацію майбутнього.

З польської поезії, мені здається, близький цьому духу період перелому Мілоша, який він пережив під час Другої світової війни, на другому етапі якого радикально змінив свою поетичну дикцію і написав вірші з циклу «Голоси бідних людей» зі знаменитою «Пісенькою про кінець світу». Власне, Остап Сливинський у вступі до «Словника війни» цитує Мілоша саме з цього періоду, зокрема вірш «Світ», у якому у відповідь на тотальну руйнацію поет творить світ ніби з нуля, знаходячи для цього прості слова, що дозволяють людині знову жити в правді.

Ще одна особливість української поезії, яку я помітив за багато років дружньої співпраці та подорожей Україною, – це спорідненість поколінь, що проявляється в ній як на особистому, так і на мистецькому рівні. Звичайно, у цьому середовищі не бракує розбіжностей. Однак є щось більше, щось на кшталт спільності долі в прикордонній ситуації, що створює глибокий зв'язок. Я відчув це, наприклад, під час читання в межах проєкту «Кафе Європа» у Львові, яке ми організували два роки тому в галереї «Дзиґа». Нас було так багато, що далеко не всі змогли поміститися всередині. Хтось приїхав просто з фронту, скажімо, як Ярина Чорногуз чи Дмитро Лазуткін. Інші – з Тернополя, Вінниці чи Києва. З нами була Оксана Забужко, яка вперше почула двадцятирічну Ярину наживо. І там відчутно, до сліз, панували глибокі емоції у цей темний час війни та глибокий зв'язок усіх присутніх. Несподівано ми опинилися в серці чудової поетичної родини, де слова мають вагу і жодне з них не кидають на вітер.

Ол. Ол.: Ви працюєте в багатьох літературних жанрах. У якому з них почуваєтеся найкомфортніше?

Кш. Ч.: Есеїстична форма, поєднана з філософськими роздумами та поетичною уявою, дуже близька моєму серцю. Більшість моїх опублікованих книжок – це збірки есеїв. Це стосується і моїх видань в Україні: «Чужий – Інша – Свої: Розмова над берегом ріки», «Лінія повернення», «Стежка пограниччя», «У напрямку Ксенополісу», а наступного року має вийти «Малий центр світу». Однак я завжди був поетом. Моя письменницька діяльність дедалі більше зосереджувалася на створенні віршів.

Ол. Ол.: Ви часто цитуєте Єжи Ґедройця. Яке з його висловлювань найбільше стосується ситуації, що зараз склалася в Україні, Європі та світі загалом?

Кш. Ч.: Єжи Ґедройць розумів, що після закінчення Другої світової війни радянська/російська імперія все ще залишається серйозною загрозою для світу свободи і демократії. Він вважав, що її можуть перемогти лише нації, які звільняться від поневолення. Щоб це стало можливим, їх не можна залишати напризволяще. Необхідна внутрішня робота, розрахована на багато років, у сусідніх із імперією країнах – таких як Польща, для трансформування ментальності, в якій домінують етнічні чи культурні упередження, націоналізм та апологія власних жертв. Критичний патріотизм, із одного боку, прощення провини, з іншого, розуміння своїх сусідів і відповідальність за майбутнє можуть породити справжню співпрацю й солідарність у цій частині Європи, а отже, те, чого імперія завжди найбільше боялася. У цьому сенсі можна сказати, що боротьба за національне визволення українців і нове формування польсько-українських відносин є частиною процесу, який був найдорожчим для редактора «Культури».

Ґедройць чудово розумів важливість маленьких кроків, маленьких кіл співпраці та опору, в яких народжуються ідеї й дії, що змінюють світ. Саме тому я зміг написати його слова про історичне значення кав'ярні як девіз програми «Кафе Європа»: «Російська преса початку 20-го століття була сповнена насмішок над політиками-«кав'ярами». З кав'ярень Женеви вийшла радянська революція, з кав'ярень Кракова – незалежна Польща. Це амбітні моделі. Ми не випускаємо їх із поля зору».

Ол. Ол.: Як часто ви буваєте в Україні? Які у вас із нею стосунки?

Кш. Ч.: Я був в Україні сотні разів. Із початку 1990-х моїм першим гідом у Львові та Івано-Франківську був Юрій Андрухович. У світ Чернівців та Буковини мене ввів Йосиф Бург, ймовірно, останній редактор газети, яка все ще видається мовою ідиш у цій частині світу. Цього року моїм гідом по Ужгороду та Закарпаттю був Андрій Любка. Були часи, коли я проводив Різдво на Гуцульщині, а Великдень у Львові. Я познайомився здебільшого із західною та південною Україною, потім із Києвом і Харковом. Сьогодні мене тягне все далі й далі на схід. Я пообіцяв Віці Амеліній, що якнайшвидше приїду до українського Нью-Йорка. Вірю, що прийде час, і ми віртуально зустрінемося там на літературному фестивалі, присвяченому її пам'яті.

Ол. Ол.: Книжка «У напрямку Ксенополісу» – це художня чи науково-популярна література? Як ви її написали?

Кш. Ч.: Ця книжка – повне зібрання моїх есеїв. Найперші тексти походять із часів війни в колишній Югославії та моєї співпраці з «Культурою» Єжи Ґедройця. Останні пов'язані з філософією та практикою пограниччя. У них я приділяю особливу увагу важливим для мене місцям Центральної Європи, таким як Чернівці, Вільнюс, Трансільванія чи Боснія, а також постатям, чия думка і життєва позиція особливо вплинули на мене, – Чеславу Мілошу, Томасу Венцлові, Ірені Грудзінській-Гросс чи Данилу Кішу.

«Ксенополіс» – це слово, за допомогою якого я намагаюся передати значення польського слова «спільнота»  універсальнішою мовою. Воно особливе тим, що, будучи терміном для позначення спільного життя, співіснування та спільноти, містить «чужинця» (ксеноса) в своїй основі. Інакше кажучи, спільнота (поліс) є повністю реалізованою, коли включає в себе «чужинця». Це нагадує доповнення різдвяного столу порожнім стільцем, адже саме гостинність, спрямована на невідомого, робить наш дім і сім'ю справжніми.

Ксенополіс вказує на філософське підґрунтя моїх роздумів. Протягом останніх століть у наших роздумах про ідентичність і форми заселення світу домінували два наративи: націоналістичний і космополітичний. Я вважаю, що обидва вичерпали себе. У своїй книжці шукаю новий наратив заселення та розбудови спільнот, що поєднує відкритість до іншого з укоріненістю, з відродженням того, що греки називали словом «ойкос» і що ми значною мірою втратили в сучасну епоху.

Ол. Ол.: Чи є у вас хобі? Як відпочиваєте від виснажливої роботи?

Кш. Ч.: Мій серйозний недолік у тому, що я не вмію відпочивати. Ніколи в житті не був у справжній відпустці. Вилежування на пляжі швидко перетворюється для мене на муки нудьги. На щастя, у світі є місця, де я можу розслабитися під час роботи. У Красногруді, де живу, краса ландшафту і чистота природи поєднуються з болючою пам'яттю прикордоння і трагізмом людських доль. Я можу занурюватися в це, можу віддаватися медитаціям і написанню віршів, і в той же час робити це суттю своєї роботи. Думаю, що моє справжнє дозвілля – робота, зроблена з любові. Безумовно, якщо її позбавити цього, вона перетвориться на нудьгу або просту рутину, що в моєму випадку – одне й те саме. Я захоплююся експедиціями в гори, книжками, зустрічами з далекими культурами десь у Бутані чи Шрі-Ланці, але саме тому, що це моя пристрасть, вони стають частиною моєї роботи, дедалі глибшою майстернею прикордоння, матеріалом для письма, філософським просвітленням.

Ол. Ол.: Які ваші особисті пріоритети в житті?

Кш. Ч.: Жити в правді, яка навчила мене єдності добра і краси. Йти за голосом серця, але не витаючи у хмарах, а тут, на землі, у праці, в зобов'язанні перед іншою людиною. Нарешті, мої пріоритети – те, що я називаю глибинною культурою, яка полягає в тому, щоб іти далі, ніж дозволяють наші можливості, наш комфорт, горизонт наших знань, життєві потреби і духовні лінощі. Постійний вихід за межі себе – це найкращий спосіб бути собою.

Ол. Ол.: Що може змусити вас голосно сміятися?

Кш. Ч.: Мистецтво блазня, коміка. Пам'ятаю з юності біль у животі від голосного сміху під час виступів кабаре «Тей» із Познані. Пам'ятаю анекдоти, які майстерно розповідав мій батько, висипаючи їх із рукава, навіть протягом кількох днів сімейних святкувань, і які ніколи не повторювалися. Сьогодні це мистецтво повністю зникло, воно стало набагато простішим, поневоленим ринком, вульгарним, більше спрямованим на те, щоб викликати соціальний сміх, ніж на те, щоб викликати його спонтанно, десь у глибині душі.

Існує й інший вид сміху, який я досі чую, вже не з живота, а з глибини душі. Його може викликати тільки любов.

Ол. Ол.: Ви щаслива людина?

Кш. Ч.: Щастя наздоганяє мене, а я продовжую тікати, розсуваючи межі відомого і відкриваючи горизонт нової утопії, бо боюся, що коли воно наздожене мене остаточно, то зникне...