Посестри. Часопис №134 / Три строфи

Ти ж не блюзни, що я чи був, чи є – мов сіль на рані,

Бо я піддавсь тобі на купу тисяч миль дороги;

І поховав свої я сльози в океані,

Мов перли многі!..

Й не   д у м а й,   як тебе у суєті навчили світу

Парадних-почуттів ревнителі-парадні,

Й не   г о в о р и,   мовляв, земну мету – даремно жити,

Але живи – один раз – справді!..

 

І  з н а й,  коли про мене раптом мова і принука,

Що гріб ховає тільки мертвість слова,

Скажи... мовляв, зоря моя була – немов розпука,

Й бувай – бувай здорова…