Посестри. Часопис №113 / «Про що ти мрієш, сину мій…»

Про що ти мрієш, сину мій, свої
щасливі очі долу попустивши?
Що незбагненний світ лежить довкола
і вабить таємницею? Про те,
що там, де стіл просвічує між збитих
невиструганих дощок, там чатує
на тебе журна радість існування
і нескінченні обрії надій?
Про що ти мрієш, сину мій, голівку
підперши ручкою? Така задума,
така відрада на твоїх устах,
таке блаженство на пухнастих лицях
збігає до ямок. О безберега
розлуко, не души мене, не тни
скривавленого серця! Стільки років
і стільки днів між нами височіє,
мов мури, взяті в шлаковий кожух.
А я вже сходами повільно сходжу
у підземелля. Досить. Не волай,
зрадлива пам’яте. Повільно сходжу,
не озираючись. І тільки плечі
аж трусяться, мов крила. Задарма.
І – задарма. Бо не злетиш на крилах
пругких ридань...