Посестри. Часопис №134 / До Марії Трембіцької
Заспіваю тужливу пісню – не на те, щоб тобі відповісти,
Бо якщо ти відповіді не хочеш – маєш пісню, аби не насилу!...
Що Ти такипокладеш с л о в а т р и мені на могилу,
Просто ти їх якось почуєш десь, може, в розмові, в місті,
Чи, може, ти їх запозичиш в людей шляхетних,
Які писали л а т и н ою – мовою мертвих!...
Тож Ти їх мені там покладеш, бо я маю сумнів — а саме,
Що це зробить хтось, а не Ти...
...і коли мене люди збивали часами,
Мені було тим енергійніше, тим більший порив мав до Бога,
І мої руки роз-променілі були ніби крона зорі розлога;
Я вдивлявся в зір круговерть, в їхній спокій вічний, в порядок,
Де гармонійно узгодились У п е в н е н і с т ь і Т р и в о г а
Вони доростають до ладу, мов двійко дивних близняток...
Звідти ж він мене й випирав, до вершин брехні, до її розмаю,
До брехні над брехнею – а вона ж бо плодів зо сто тисяч має...
Я – був зневажив... може, в недобру мить – щиро, не знаю
Чи мають якісь ювілеї ураза й зневага?
Тож чи я зневажаю сподобно? – Так? А може, вже ні? Ураза як згага.
Чи ліпше було б, якби я затулився модриною мореною? – питаю, –
Якби поховав своїх декількох ближніх – під дерен їх кинувши передчасно,
Якбия пішов, і вернувся, аби лиш вернувся вчасно?!..
Відтак я тільки про це не знаю...
... років з десять
Я ждав – аж стільки літ вірив я– літ
людини,
Котрій щокожна мить – то така ж коштовність,
як молока крапля, що відводить смерть від дитини,
Як горопашним, бідним – Господніх сліз невимовність...
Аж десять літ – отак, але ще десять літ таких я не зчислю,
Тому що я також смертний – так собі мислю...
Бо дедалі ближчі до мене речі останні,
Бо дедалі більше афронт і шваба мені потрібні,
Бо дедалі менша моя ураза на світ у його минанні,
Бо не маю навіть на сльози послідків хлібних...
Допіру за десять років такі слова – власне, вже –
Я заповзяв, що їх пам'ять твоязбереже;
Навіть якби вона відкидала їх кожної днини,
Вони повернуться– їх підбере надокучна людина,
І наче загублену річ покладе на стіл цей перехожий.
І навіть якщо їх хтось украде, зміст буде примножений...
Ну і ось тобі ці слова:
Я втратив велику річ – пошанобу
До тілесного, бо язичники шанували плоть, не особу,
Відтак я сягнув аж самого дна цієї без-віри,
І я знаю, що відмінність жінки з монети
Дохристиянської в тому лишень полягає, рацій помежи,
Що такі, як вона, жінки (мушу тут уточнити: н е Т и)
Що такі, як вона, жінки хіба що із висоти вежі
В день тріумфу кидали запашні квіти, в день оний,
Коли внизу гримотів повіз із шести пар коней
Причому – у день Страстей...
ці відмінності в чині...
Звідси – є приятельки й подруги, але є також і рабині...
...А Тобі, Пані, – подяка і премногі слова благодатей,
Лишень пам'ятай, що я мушу мати могилу, для тіла, а не для ліри,
Бо я хочу владати чимсь і лишити, чим був багатий,
Бо я є людина, і я мандрівець – до певної міри,
І знаю, що моєму духу подобаються ці зелені луки,
А якщо як мою бляклу могилу вкриє трава кольору муки?
Зелена трава чи бліда – так чи інакше далека від кольору золотого,
Алез цього вигоду має земля – і кокетує невбого!..
