Посестри. Часопис №98 / Блек і Аут
Два чорні коти, два імені – Блек і Аут. Я знайшла їх три роки тому під час прогулянки в лісі біля Ірпеня – почула з кущів писк, підійшла і побачила коробку. Відкрила й охнула – два котенятка. Чорні, як ніч, малі, як горошинки. Хтось не наважився вбити, але й шансу вижити братам теж не лишив – коробка була замотана скотчем. Я взяла кошенят додому з твердим наміром: знайти їм добрі руки. Лишати собі – і думки не було. Але я зробила стратегічну помилку – як тільки принесла кошенят додому, у ту ж мить дала їм імена. Блек і Аут. По приколу. Лиш потім зрозуміла, що то зовсім не прикол: як тільки ти даєш комусь ім’я – цей хтось стає навіки твоїм. А як інакше пояснити те, що моя прив’язаність до цих двох чорних клубків шерсті росла з дня на день? І коли на моє оголошення у фейсбуці відгукнулася дівчина, з бажанням взяти одного з братів собі, я збрехала: «Вибачте, вже віддала кошенят». У той момент, коли я так нахабно обманювала, Блек і Аут лежали в мене на колінах і вуркотіли. Закінчивши розмову з дівчиною, я залізла у фейсбук і видалила пост. Котам урочисто оголосила: «Все, годі прикидатися. Ви мої, і крапка».
Блек і Аут наче думки мої читають – приходять, влягаються – один справа, другий зліва, – вуркочуть, так само як і три роки тому, тільки значно гучніше. В усьому іншому брати дуже тихі – практично не нявчать, дивану не деруть, один із одним, мов відчуваючи рідну кров, не б’ються. Навіть мене якось навчилися ділити між собою. Ідеальні. І, по-чесному, я жодного разу не пошкодувала, що лишила їх собі. Зараз тим паче – в умовах екстрених відключень електрики іскри, які пускають Блек і Аут, коли гладиш їх проти шерсті, часто єдине світло не тільки в моїй квартирі, а й у всьому Ірпені. А коти дні без світла і особливо вечори обожнюють. Їм-то все видно (і в темряві гарно бачать), а я, врешті, перестаю бігати, наливаю чай із термоса, і всідаюся на дивані з електронною книжкою – стаю теплою й м’якенькою котячою мамкою, все як Блек і Аут люблять. Колись знайомі казали, що це напрочуд смішно – назвати чорних котів Блеком і Аутом. Тепер кажуть інакше: «Ти що – відьма? Ти знала?» Нічого я не знала, навіть у страшному сні таке б не привиділося. Але що вже поробиш? Імена котам не зміниш, хай навіть звучать вони тепер як знущання над нашим теперішнім життям у блекауті.
В Ірпені темрява і світло поки що чергуються чітко за графіком: чотири години темряви – чотири години світла. Десь на днях вичитала жарт: «Найвища ступінь самопізнання – підлаштувати свої потреби під графік відключень електрики». Сто процентів про мене – я вже звикла жити за графіком. Не тільки я – все місто, вся Україна. Кафешки, магазинчики і салони краси обзавелися генераторами – тільки вимикають світло, Ірпінь гуде й окутує нас легким бензиновим амбре. Коворкінги з’являються як гриби: сімдесят гривень на годину – і ти маєш електрику та вай-фай протягом усього дня. Якось заради інтересу зайшла в коворкінг, який тиждень тому відкрили на першому поверсі мого будинку. Була вражена тим, як там набито – відвідувачі сидять буквально плече до плеча, заглядають одне одному в ноутбуки, ведуть перемовини з невидимими партнерами – хтось англійською, хтось, чула, німецькою, польською, здалося навіть, що й італійською.
Складно уявити щось подібне рік тому: фиркали б, що заважають одне одному, – а зараз усіх усе влаштовує. Тісно, але світло. Моя нова сусідка – в’їхала у квартиру буквально у вересні – знайшла для себе варіант іще крутіший за коворкінги. Вона ейчар, і їй без інтернету, розказала мені, поки їхали в ліфті, не вижити. Але в коворкінгах надто багато галасу, щоб проводити повноцінні співбесіди. Тож сусідка йде у найближчу пивну. Так, у пивну. Не знаю, як у інших містах, а в Ірпені це чомусь популярна тема – на першому поверсі мало не кожної багатоповерхівки чи то магазин живого пива, чи пивнушка з гламурним дизайном. Там генератори, вай-фай і зручні крісла. От сусідка заходить, бере бокал фраголіно, сідає в дальній куток і нумо працювати. Сміється: «Повірте, я ще ніколи не була такою результативною в роботі!» От як так? Звідки у нас ця сила? І вміння викручуватися за будь-яких обставин? До війни більшість із нас і не підозрювали, на що здатні. А деякі, як от я, навіть не уявляли, що в пивній можна купити фраголіно!
Тим, хто живе в приватному секторі, простіше – більше можливостей знайти можливості. Дивилася на олх будинки в оренду, ціни – космос. А от квартиру можна зняти за копійки – чотири тисячі в місяць за студію в новобудові з шикарним ремонтом. Раніше подібні варіанти в Ірпені за дванадцять тисяч розліталися, тепер нікому ті клітки, в яких ти без світла ні на що вплинути не можеш, не потрібні. І це закономірно – толку від вбудованого унітазу, джакузі і напичканої технікою кухні, якщо генератор у вікно сьомого поверху не висунеш.
Але й ми, жителі висоток, уже добряче підготовлені: газові горілки, балони, лампи на акумуляторах, заряджені павербанки, радіо, ліхтарики, купа свічок, запас технічної води і обов’язково – повний термос окропу. А в мене ще й спальний мішок напоготові, і каремат – раптом доведеться бігти в укриття, прихоплю за мить. Хоча, ніде правди діти, в нас практично ніхто в укриття не бігає. Навіть 10 жовтня, коли росіяни масово обстрілювали Київ ракетами і клятими дронами-камікадзе (а то все летіло, в основному, через нас), ніхто з моїх знайомих не ховався. Ми звикли до війни, звикли до відключень електрики, до тривог, обстрілів. І це не є добре, це те, що з кожним із нас у будь-яку мить може зіграти злий жарт. Але… але.
Втім, у дитячому садку, в якому я працюю вихователькою, це правило – пролунала тривога і мершій в укриття – виконуємо беззаперечно. Садок приватний, у нас трихповерховий будинок: молодшій групі – перший поверх, старшій, це моя група, – другий. А цоколь раніше був кухнею, тепер ще й бомбосховище. Діти, і малі, і мої, дещо старші, сприймають ці гасання в підвал як розвагу. Навіть коли довелося просидіти там понад три години – не сумували, співали «Червону калину», малювали листівки військовим, дуркували і не хотіли йти, коли дали відбій тривоги. Це суперсила дітей – бути тут і зараз, навіть якщо тут – підвал, а зараз – війна. Я б теж так хотіла, але ні – не виходить. Раз у раз думками то пірнаю в минуле, шкодуючи про все те, що вкрали у нас росіяни, то намагаюся заглянути в майбутнє, вишукуючи там надію. Бувають геть кепські дні, коли я відчуваю навіть не страх, а паніку, вона холодом сковує руки, ноги, серце, здається, що крижаним стає навіть дихання.
Хоча, можливо, це все не про мій психологічний стан, а суто про фізичний? На вулиці холоднішає, і температура в квартирі, відповідно, падає. А я ще та мерзлячка. І якщо зараз у мене вдома +18, я в двох кофтах і шерстяних шкарпетках, то що відчуватиму, в тілі і в душі, коли взимку буде -5, -10 і, тяжко навіть вголос вимовляти, -15? На днях по радіо почула, що влада і ДТЕК рекомендують на зиму виїхати з Київської області. Я не стрималася і розплакалася. Це наче логічна рекомендація, але мене з головою накрила тривога. Невже все настільки погано? Щоправда, потім з’явилося спростування, мовляв, ніхто нікого не закликає, ситуація під контролем, не ведіться на фейки. Але гіркий присмак, усе одно, лишився. Я не хочу виїжджати. Не тому, що нікуди, теоретично – завжди є куди. І не тому, що в мене коти – вже мала навесні досвід евакуації з двома котами через зруйнований міст у Романівці, нічого, впоралася, впораюся і ще раз. Не в тому річ, у іншому – я більше не хочу тікати, не хочу покидати Ірпінь, я тут народилася і тут хочу жити. Мені подобається мій район, тут і ліс, і Центральний парк, який я обожнюю, і вся потрібна інфраструктура.
Хочеш – виходиш на Соборну і доходиш до центру Ірпеня. Хочеш – маршрутки на Київ. До роботи – десять хвилин через парк. Вікна моєї квартири заглядають на верхівки сосен. За соснами якийсь там об’єкт водоканалу, тому це мало не єдина багатоповерхівка в Ірпені, вигляд котрої не зміниться, бо цей шматок лісу – санітарна зона. Це ж кайф – зробити чорний чай із лимоном, сісти на м’який стілець і розглядати дерева, бачити птахів, білок, а пару разів навіть зайців угледіла – сірих, великих, смішних. Я люблю цю квартиру, у мене чисто, затишно, є все необхідне, і зайве теж є. Навіть без електрики я тут почуваю себе щасливою. І холод готова витерпіти, хай навіть доведеться надягти ще одну кофту, та й куртку, і десять пар шкарпеток. Я не хочу жити в іншій квартирі, в іншому місті чи в країні, знову, як під час евакуації, комусь у ніжки кланятися і про щось просити. Я хочу бути вдома. Якщо розбила чашку, то це моя чашка! Якщо не прибрала вчасно, то це мій бардак! Якщо у моїх котів линька, пронос чи ще якась біда, то я взяла і прибрала, і ні перед ким не почуваю себе винною. Це ж таке банальне бажання – просто могти бути вдома. Хіба я щось таке особливе прошу? Відчепіться і дайте просто жити. Росіяни, ви чуєте? Чи взагалі оглухли?
Не чують. І не почують. Я не вірю в хороших росіян, усі вони однакові, всім їм ми, українці, впоперек горла. Хоча я досі не розумію: чому? Чому вони нас так ненавидять? Мені, з висоти виховательки дитячого садочка, яка, по правді, до 24 лютого 2022 року говорила російською мовою і, каюся, любила Достоєвського і Льва Толстого, незрозуміла причина ненависті росіян до українців. Ми ніколи нікого не чіпали, ніяким боком мову і культуру росії не утискали, та й узагалі, жодній нації у світі не бажали зла. І тут такий потік ненависті, таке незгасиме бажання нас усіх убити, заморити голодом і холодом. Як подивлюся відео з росіянами, звичайними цивільними росіянами, жінками, чоловіками, то волосся дибки стає – вони легко, з усмішкою розповідають про те, як саме, на їхню думку, потрібно вбити всіх до єдиного українців. Це що за люди? Звідки вони? Чому особисто я ніколи навіть не підозрювала, що під нашим боком живуть мільйони чудовиськ?
Але все це філософія. На практиці ми стискаємо кулаки, донатимо ЗСУ і готуємося до зими. Хто як може. От у нашому сусідському чатику вже обговорюють покупку біотуалету. Я важко собі то уявляю – встаєш уранці, виходиш із під’їзду невмита, з непочищеними зубами, стоїш у черзі до туалету і знайомишся з сусідами, з якими раніше не перетиналася. А з іншого боку: це теж варіант. Ця зима однозначно зробить нас сильнішими. Правда, Блек? Правда, Аут? Не відповідають – сплять.
Нарешті включають світло – розумію це за тоненьким писком, який видають майже синхронно електроплита і холодильник. Такий приємний звук, від нього все всередині оживає. Бігом кип’ятити, заряджати, котів годувати. І якось між ділом заглядаю у фейсбук і охаю: на площі Свободи у Херсоні наших військових зустрічають тисячі людей із українськими прапорами. Спочатку не повірила, потім погортала стрічку новин: ще відео, і ще. На одному відео дівчина грає на скрипці, на іншому – бабуся вся в сльозах виносить нашим військовим нестріляні патрони, які назбирала, коли російські солдати тікали, пояснює: «Трофеї!» Ще от відео, моє найулюбленіше – жінка, закутана в жовто-блакитний прапор, простими, але такими до болю щирими словами каже: «Ми вас так чекали, хлопчики, так чекали!» – не може договорити, плаче і обіймає військових. Я плачу разом із нею, плачу разом із тисячами херсонців. 11 листопада 2022 року – особливий день, будемо святкувати кожного року.
Вітаю бариста в кав’ярні: «Зі звільненням Херсона!» «І вас! Хороший день, найкращий», – усміхається бариста, хоча, так само як і я, не має в Херсоні ані друзів, ані знайомих. Та яке це має значення, якщо всі ми – українці, всі ми – рідні. Я, звісно, могла б і вдома каву заварити – світло вже є, – але чомусь захотілося дуже хорошої кави, і не з котами (пробачте, Блек і Аут), а серед людей, щоб радість розділити. Бариста з такого приводу робить і собі каву – подвійний еспресо, каже, що не любить напівмір: якщо кава, то міцна, якщо молоко – то в чистому вигляді. Я всміхаюся: чудний він. Часто бачимося – в цій маленькій кафешці найсмачніша кава в районі Центрального парку, – але це вперше розмовляємо по-справжньому. Хоча бариста, як виявилося, досить багато про мене знає, питає, чому в цей час я не в садку. Мабуть, якось промовилася і сказала, що маю почесне звання виховательки.
Пояснюю, що трохи прихворіла, тому до понеділка вдома. Він жартує: «То одягніть маску, чхаєте тут в моє еспресо». Сміємося, з ностальгією згадуємо ковід, я розказую, як у куртці нещодавно знайшла зім’яту маску, аж просльозилася. Бариста згоден: це ще крутіше, ніж знайти в кишені забуті 200 гривень. Так багато я вже давно не сміялася. І кави так багато не пила – три лате за дві години теплих розмов. Відчуваю, що знобить, напевне, температура підіймається. Прощаюся і збираюся йти, а бариста не відпускає – всовує мені баночку малинового варення. Розказує, що коли малим хворів, бабуся завжди відпоювала його малиновим чаєм. Я не вірю в силу малини, та й такого роду чаїв не люблю. Але бариста наполягає: «Спробуйте, і в понеділок будете як новенька».
Я пробую – ганяю малинові чаї всі вихідні. Голова, наче в тумані, навіть за графіком відключень не слідкую, багато сплю, уві сні бачу баристу, сниться, що питаю його ім’я. Прокидаюся від того, що Блек грається моїми ногами – настрибує, мов то не ноги, а миша під ковдрою. В голові після дивного сну одна лиш думка: «Тільки не питай його імені, не зараз, війна, не на часі». Що не на часі? І чому не питай, якщо я й не збиралася питати? Мені бариста нецікавий. Я йому – також. Баночка варення, яке вже закінчується, нічого не означає. Помила голову, тепер це велика розкіш, із шампунем змила й рештки дивного сну.
У понеділок справді прокинулася свіжа й оновлена. Йшла на роботу в доброму гуморі. Втім, по дорозі до садка мене спочатку машина з калюжі облила, потім велосипедист урізався, і я впала на коліна, порвала нові джинси. Це взагалі нормально – їздити на велосипеді в таку погоду? Та ще й у понеділок? Тим паче, коли я в нових джинсах? Велосипедист вибачився, а я гукнула, що він придурок, не почув – поспішав далі зі своїм жовтим чемоданом за спиною. Швидка доставка, ага, ціною моїх порваних штанів! Прийшла в садок заплакана. Добре, що діти почнуть збиратися лише через пів години. Перевдяглася (на щастя, маю в садку змінний одяг), вмилася, і з майже щирою усмішкою спустилася у двір зустрічати перших дітей. Я люблю дітей. Рівною, якось, як мені здається, дорослою любов’ю. Я можу дуркувати і бути при потребі серйозною, можу пожаліти маля, яке плаче за мамою, а можу бути строгою, коли хтось переходить межі (а діти регулярно це роблять).
Але, якщо відверто, я цілком могла б жити без дітей, я не вихователька за покликанням, скоріше за потребою – працюю в садку лише тому, що після повернення в Ірпінь не змогла знайти роботу за спеціальністю. Я флористка, до 24 лютого працювала у квітковій студії, створювала букети на замовлення – хоч із банальних троянд, хоч із моїм улюбленим леукодендроном. Клієнти казали, що в мене талант – мої букети магічно доречні. І це справді так: варто сказати мені лише два слова про те, кому букет адресований, я зроблю таку композицію, яка потрапить в саме серце. Це була прекрасна робота, це було на сто відсотків моє. Але прийшли росіяни і зруйнували в тому числі і мою квіткову студію – обстріляли з міномета. Дуже стратегічний об’єкт, правда? На місці студії купа брухту.
Тепер мої квіти – діти. Наче дві різні роботи – флористка і вихователька, – втім, і подібного дуже багато: квітка, як і дитина, неповторна, потребує особливого підходу і може квітнути й пахнути, коли про неї турбуються, і в’яне у ту ж мить, як про неї забувають. Гарно звучить, я сама придумала, чесно. Але це не пафос, я щиро відчуваю, як діти, так само як і квіти, ростуть тільки в любові. І я з ними наче кращою стаю. Ні, однозначно люблю дітей. А от їхні батьки – тут раз на раз не випадає. Бувають, м’яко кажучи, цікаві екземпляри. Одній мамочці сьогодні нагрубила – вона постійно смикає мене, щоб я слідкувала, чи одягає її синок колготи під комбез. Я завжди й слідкую, а вона все одно кожен вечір перепитує, чи одягав, і кожен ранок нагадує, щоб одягнув.
У звичайні дні я легко це витримую (особливо тривожні батьки – це бонус, без якого робота вихователів і вчителів не обходиться), але в цей понеділок усе своє терпіння я вже витратила. «Вашому сину п’ять років, він найстарший у моїй групі – і не може одягти колготи? Серйозно? То це має бути моя проблема чи ваша?» – питаю грубо, не приховуючи підтексту. Мамочка не відповідає, цілує сина в щоку, вже йому, а не мені, нагадує про колготи і йде. Зуб даю: подзвонить директорці садка і нажаліється на мене. Дивно, але не дзвонить і не жаліється, принаймні директорка привозить в обід ящик яблук і йогурт на полуденок малим і нічого мені не каже. Лише зітхає з полегшенням про геть інше: «Понеділок, а нас не обстрілювали. Як мало треба для щастя».
Це правда, ми вже знаємо, що росіяни люблять на початку тижня кинути на наші голови кілька десятків ракет. У нас навіть приказка народна з’явилася: «Нічого не плануй на понеділок». Цього понеділка тиша, навіть жодного разу тривога не лунала. Але це теж насторожує: чи не планують ці тварі чогось особливо мерзенного? Чи це одна з ознак травмованості – шукати підступ? У тиші, в світлі, яке чомусь з’являється не на звичні чотири години, а аж на шість? Чи коли в тебе вимикають світло, а в сусідньому будинку – ні? Так, це найгірше – в твоєму будинку світла нема, а сусідів узагалі не відключають. ДТЕК, агов? Давайте трохи ближче до справедливості. І от уже все навпаки: у тебе світло не вимикають, а сусіди другу добу без. І наче тобі б радіти, а на душі все одно неспокійно, бо це ж теж не до добра, так?
«Вибачте за колготки», – кажу мамочці, яка приходить за сином ввечері завжди останньою. Вона працює в Києві касиркою в банку, аж на Лівому березі, пояснює, що ближче нічого не знайшла. Вертається через усю столицю, ще й потім на Новоірпінській трасі стоїть у кілометрових заторах. Вона втомлена і сумна. Я теж сумна. Опустивши очі, пояснюю, що в мене зараз непростий період, ще й Блек, як на зло, знову вухо почав чухати, мабуть, алергія і корм треба міняти, в Аута щось із очима, а я сама на вихідних була не в кондиції, і малиновий чай закінчився…
«Який малиновий чай?» – перепитує мамочка. Справді, який чай? Про що я взагалі? Чому так нервую і не можу просто по-людськи вибачитися? З цим у мене таки проблеми. Мене ростили бабуся й дідусь, розпещували, пилинки здували, безперестану повторювали, що я найкраща в світі, найрозумніша і, звісно, завжди права, навіть коли неправа. Завдячуючи ба й діду я маю таку непохитну самооцінку. Але до самооцінки – ще й небагато друзів, украй скупе особисте життя і цілу купу неприємних моментів, як-от оцей із мамочкою та колготками її сина.
Мамочка наче бачить мене наскрізь: «Не треба вибачатися, я все розумію». Забирає сина (надягнувши під комбез, звісно, колготи!) і йде. Вранці наступного дня дізнаюся від колеги – виховательки молодшої групи, – що ця мамочка з сином – її сусіди. Їхній тато зараз на фронті, десь під Бахмутом. Мене обдає жаром: я не знала. Малий дуже мовчазний, та й ходить до нас у садок усього лише три тижні. Я одягала йому колготи, хвалила його малюнки з танками та військовими літаками, в тиху годину колихала його, як маленького, на руках, коли він раптом прокидався і плакав – ледь інших дітей не будив. Але я не питала його про тата, ніколи, а він і не казав. Утім, тепер розумію, чому мама така нервово-турботлива, а син щоразу, як за кимось із дітей приходить тато чи дідусь, ховається в кутку й набурмосений сидить увесь вечір. Я могла здогадатися, але… не здогадалася. І тепер мені дуже соромно. Перед цим маленьким хлопчиком, у якого тато на війні. І перед його мамою, на яку я виплеснула своє напруження, хоча не мала на те жодного права.
Увечері кажу баристі, який готує мені лате, що вранці поговорю з мамочкою щиро й чесно, і вибачусь по-справжньому. «А що таке вибачатися по-справжньому?» – питає мене бариста. Знизую плечима: не знаю. А він вважає, що будь-яке вибачення – це по-справжньому, навіть якщо ти з переляку наговориш дурниць про котів і малинове варення. «До речі, дуже смачне», – всміхаюся. Бариста пропонує ще – заготував улітку на всю зиму. Дивуюся: невже це варення – його рук справа? «Звісно, за маминим рецептом! Не варене, а перетерте з цукром, максимум корисних речовин збережено», – з гордістю каже. Але я відмовляюся від іще однієї баночки – то вже занадто з мого боку.
Пояснюю, що ми не настільки знайомі, щоб от так просто брати в когось варення, яке він зробив своїми руками. «Можемо познайомитися ближче», – каже бариста, і в ту ж мить вибачається, адже це, напевно, прозвучало надто вульгарно. Сміюся: не тому, що смішно, а тому, що дуже нервую. Бариста сприймає мій сміх як кокетство і більш сміливо продовжує: «Насправді я давно нікого не запрошував на побачення і ляпаю дурниці. Але вас… тебе…» «Ні, – не даю йому договорити, – Тобто так, але ні… Зараз не можна – купа проблем, і… і я теж давно не була на побаченнях». «Так от побуваємо разом…» – хапається за останній шанс бариста. «Пробачте, я не можу, не хочу, не буду», – кажу і йду, не допивши найсмачнішого в світі лате. А в скроні болюче віддають слова зі сну: «Тільки не питай його імені».
Вдома плачу в подушку. Коти не розуміють, що відбувається. Крутяться біля мене, обтираються – чи то втішають, чи їсти просять. Вранці вирішую, що будь-що вибачуся сьогодні і перед мамочкою, і перед баристою. Поясню словами, звичайними словами, що я зовсім не те мала на увазі. Я накопичую образи, а має бути зовсім інакше! Все вирішу ввечері, головне за день більше нікого не образити. Однак вечір стається не так швидко, як я планувала.
У той день, 15 листопада, починаючи з 14:50 росіяни обстрілюють нас ракетами з усіх сторін. Пізніше напишуть, що ворог випустив по Україні понад сотню ракет. На щастя, наше ППО відбило практично всі атаки, але й ті одиниці, які долетіли, серйозно пошкодили наші енергооб’єкти. Знову терористи б’ють по критичній інфраструктурі, залякують, шантажують, думають, що цим схилять нас до компромісів. Ідіть в дупу зі своїми компромісами! Я без світла, тепла і води житиму, я їстиму котячий корм, я, якщо вже на те пішло, померти готова, а домовлятися з росіянами – ні! Така зла, неймовірно. Все паскудять росіяни, от усі плани – до біса! А я всього лише хотіла вибачитися перед хорошими людьми. Погані люди не дали.
Сиджу з сином мамочки у напівтемряві – наш генератор вийшов із ладу, тепер не засвітиш навіть аварійну лампочку. Директорка садка приїхала, закатала рукави і намагається полагодити генератор, уже бензином облилася, а не здається. Малий грається машинками, а я стривожено поглядаю на годинник: сьома, а мамочки все немає й немає. Всіх інших дітей забрали, а її телефон поза зоною. Я знаю, що в Києві були прильоти, раптом вона під них потрапила? Що тоді? Як бути мені? А цей хлопчик… Господи, як мені страшно. Директорка пропонує мені йти додому – вона сама посидить із малим, усе одно треба майстра дочекатися, бо без генератора нам ніяк.
Ні, кажу їй, я нікуди не піду, щоб там не сталося – дочекаюся. На початку дев’ятої мамочка залітає, розхристана, схвильована, в очах сльози. Вона мчала в Ірпінь з усіх сил, але червона гілка метро не працювала, на дорогах шалені затори, мобільний, як на зло, розрядився, і маршрутка все ніяк не їхала. Говорить і цілує сина, заціловує, просить вибачення – у нього, у мене. А я дивлюся на неї і плачу, мої сльози вона помічає лише згодом, винувато питає: «Через мене ви щось важливе пропустили?» «Завдяки вам я щось важливе зрозуміла», – відповідаю і проводжаю мамочку та її сина додому, збрехавши, що ми живемо поряд (хоча їхній район СМУ і мій Центральний парк ох як не поряд).
Розповідаю мамочці про своїх котів – по суті, єдиних близьких істот, які лишилися в мене після смерті дідуся й бабусі. Не хочу розповідати про батьків, які мене кинули, практично так само, як невідомі кинули Блека і Аута в коробці у лісі. Ні, ні, не хочу, тому швидко переходжу на іншу тему, теж болючу, але хоч стерпну – розказую, що в мене до війни було мало друзів, але всі важливі та рідні. Втім, вони ще в березні поїхали за кордон. Спочатку зідзвонювалися, списувалися, а зараз от один із наймасштабніших обстрілів, а жоден із друзів не написав: «Як ти? Жива?» Раніше писали. Мамочка погоджується: «Між нами і тими, хто поїхали за кордон, утворюється прірва». Я згодна, цих прірв уже мільйон. Між тими, що лишилися і поїхали. Між тими, що пішли воювати і тими, що відсиджуються в тилу. Між мною і цією мамочкою теж шалена прірва. «Але ми намагаємося, ми будуємо мости, бо які б різні досвіди ми не мали, все одно, разом – сила», – каже мамочка так упевнено, наче це беззаперечна правда.
Хоча я не сперечаюся: разом – це справді сила. Однак іноді бути разом нестерпно важко. Раптом малюк починає плакати, я спочатку не розумію, в чому справа, але прислуховуюся до відповідей мамочки і тепер знаю: синок плаче, бо хоче до тата. Мамочка терпляче пояснює, що зараз вони не можуть поїхати до тата і він не може приїхати до них, але ще трошечки, війна закінчиться, і ми знову будемо разом. Малюка ці слова не втішають, він сердиться, вже не плаче, а кричить: «Не кажи це, не обманюй мене! Війна не закінчиться скоро!» Я ніколи не чула від нього так багато слів, у садку він говорить лише в разі крайньої потреби. А тут стільки слів, сліз, болю. Мамочка пояснює, що син плаче щовечора і щовечора задає одні й ті самі питання: «Чому ми не їдемо до тата? Чому тато вибрав бути військовим, чому не вибрав бути просто моїм татом? Чому інші тати тут, а мій – може померти?» Чому, чому, чому…
Наче цього мало, щоб краяти мамине серце, так він іще на днях намалював тата у формі, з автоматом, вирізав, і тепер щоразу перед сном цілує цього намальованого тата і кладе під подушку. Мамочка зізнається, що це дуже важко – підтримати маленьку людину в її горі, коли й самій так нестерпно боляче. Вона теж сумує за чоловіком, дуже переживає за нього, ще й щоденні побутові проблеми, робота, ці безкінечні повітряні тривоги…
В рідному Ізюмі було би простіше, але… місто тільки-тільки деокупували, вертатися поки не можна – росіяни, втікаючи, замінували буквально все. А так хочеться додому, а ще краще – не просто додому, а в минуле, хоч би у вечір 23 лютого 2022 року, коли всі були живі, разом, удома. Мамочка ховає сльози, намагається робити так, аби син не бачив, як їй гірко. Але ж вилити біль більше нікому – тут, в Ірпені, зі знайомих вона має лише молодшого брата, в квартирі котрого тимчасово живе, але брат із ранку до пізнього вечора на роботі. Та й дуже юний він, іще не розуміє, що бути живими й здоровими – це важливо, але, як виявилося, не головне. «Чому не головне?» – не розумію я. Мамочка з поблажливою усмішкою дивиться на мене: «Ви теж дуже юна».
Вертаюся додому пізно, на вулицях не світиться жодного ліхтаря, та що там – жодного вікна, бо за графіком Ірпінь цього вечора без світла. Добре, що на моїй куртці світловідбивні нашивки – водії автівок помічають, пригальмовують заздалегіть, пропускають. Один узагалі опускає скло і кричить: «Дякую!» Спершу подумала, що це хтось із батьків моїх дітей, утім, приглядаюся – ні, незнайомець. Водій розуміє моє здивування і пояснює: «За те, що вас видно на дорозі! А то ходять, придурки, в усьому чорному, ще й капюшон натягнуть. Повбивав би», – сміється і їде далі. І я сміюся, сьогодні, попри все, хороший день. А як інакше? Я вибачилася перед мамочкою і, здається, хоч трошки розрадила її біль – принаймні дала їй виговоритися. Ще б вибачитися перед баристою. Але його кафе замкнене – дивно, бо він має генератор і працює найдовше в усьому районі. Сьогодні чомусь ні. Шкода, я б випила лате. Навіть два чи три, і хай би потім не заснула від передозування кофеїном, але… Але не сталося.
Наступного ранку директорка каже, що мамочка та її син не ходитимуть у садок – переїжджають. Куди, як, чому? Директорка не знає. А я маю знати. Знаходжу в наших папках із документами телефон мамочки, дзвоню й питаю: «Щось сталося? Щось погане? Чому ви їдете?» Мамочка відповідає радісним голосом, що так, сталося, дещо дуже хороше сталося. Ротація! Її чоловіка з-під Бахмуту переводять у рідний Ізюм. Мамочка спонтанно, але цілком свідомо вирішила, що вертається додому, от просто зараз пакує речі, брат і синок допомагають. Так, за добу мало що змінилося, й Ізюм, та й вся Харківська область, досі найзамінованіші в Україні, але там дім, і там вони будуть… «Разом із татом!» – пищить малий у слухавку. «Життя надто коротке, щоб жити його окремо», – каже мамочка і дякує мені. «Та я ж нічого такого не зробила, не встигла…» – зізнаюся я. «Зробили, встигли», – відповідає мамочка. На фоні чутно радісний сміх мого маленького вихованця, якого я, напевне, вже ніколи не побачу, але ніколи не забуду. Всміхаюся – чомусь впевнена на всі сто, що малий зараз у колготках.
Випадає перший сніг. Блек і Аут сидять на підвіконні, філософським поглядом розглядають лапатий сніг, який сиплеться і сиплеться з неба. В душі щось лоскоче, схоже на передчуття чогось прекрасного. Вдень веду свою групу на гірки в парк – катаємося на тарілках, у кого тарілок не було – на пакетах. Сміємося, кидаємося сніжками, ліпимо сніговика. Мокрі, але щасливі, вертаємося в садок. Ввечері деякі батьки бурчать, що так не годиться – дітей ні в чому вести додому, все мокре, про що ви взагалі думали? «А ви про що думали, коли сиділи в своїх офісах і з вікна бачили, як падає сніг?» – кажу без злості, зі щирою усмішкою. Батьки фиркають, ідуть, а діти озираються і махають мені. Якщо сніг не розстане, завтра знову підемо в парк.
Ввечері, наче спеціально, щоб опустити мене з небес на землю, у нас вимикають світло саме в той момент, коли я їду в ліфті. Подзвонила диспетчеру, обіцяли вислати майстрів як тільки зможуть. Зможуть настало через п’ять годин. П’ять довгих годин у маленькому ліфті при світлі мобільного. Наступного дня в нашому ліфті з’явилася коробка з написом: «Використовувати за потреби». В коробці три дорослі памперси, вологі серветки, ліхтарик, вода в пляшці і пару снікерсів. Сусіди фоткають, у чатик викладають, дивуються: «Хто цей добрий самарянин?» Я тихцем радію, але не зізнаюся: коробка – моїх рук справа. Кажуть же, що Бог допомагає людям руками інших людей, тож я теж хочу побути руками Бога. Хай хтось, хто, як і я, застрягне в ліфті і надягатиме на себе памперс, згадає про ці руки й подякує.
Кафешку обходжу стороною, щоб навіть іздалеку не побачити: чи світиться вивіска. Якщо побачу світло – точно зайду. А мені того не треба, чомусь перестало здаватися, що я маю вибачитися та щось пояснити баристі. Якщо подумати, нічого такого я не сказала. Лише те, що відчувала. Врешті-решт, кава і біля садка непогана.
Ці дні світло вимикають знову за графіком, і мене це заспокоює – так у житті відчувається хоч якась стабільність. Крім того, це ж справді зручно – ти знаєш, коли і що працює. От наприклад, мій ветлікар не має генератора і працює тільки тоді, коли є світло. З графіком я точно знаю, коли везти Блека й Аута на планові щеплення. Щоправда, пригнічує те, що про графік знають і всі інші клієнти – черга на години дві, не менше. Але оскільки приїхала, то треба дочекатися. Поки чекаємо (я на дивані, коти – в переносках), дивлюся на інших – хто з котом, хто з собакою, одна дівчина з шиншилою, а хлопець притяг якогось чи тарантула, чи що то таке волохате і бридке?
Спочатку всі сидять мовчки, потім, слово за словом, починають розмовляти. Як не дивно, але починають із розмов про погоду – сніг іще пару днів пролежить, а з четверга, за прогнозом, плюсова температура. Потім про своїх тварин і їхні болячки. І лише після цих двох ознайомчих, скажімо так, тем переходять до розмов про війну. У когось росіяни будинок розбомбили, тут поряд – трохи вище вулицею Пушкінською, яку чи то вже перейменували, чи от-от перейменують на Василя Стуса. «Давно треба було, здався нам той Пушкін!» – додає власник зруйнованого будинку. Хтось зізнається, що живе з котом у залізничному містечку – у переробленому купе звичайного вагона, – не жаліється, й на тому дякую, коли іншого вибору немає. Хтось розповідає про те, що в перші дні війни виїхав із собаками (а їх у нього, каже, аж п’ятеро) у Макарів, думав, що там буде спокійніше, а попав під окупацію. І от цей собака, що мирно спить біля ніг хазяїна, єдиний, який пережив окупацію.
Всі завмирають після цих слів. Я розумію, що моя історія евакуації надто банальна – добігла до зруйнованого мосту, військові допомогли перебратися і мені, і котам. Окупацію і перший місяць відновлення Ірпеня пересиділа у дальніх родичів у Коломиї, потім повернулася і побачила, що в моїй квартирі лиш одне вікно тріснуло – дрібниці в порівнянні зі стражданнями інших людей. Тому сиджу і мовчу – мені розповідати немає чого. Хтось емоційно каже, що росіяни за все, що всі ми пережили, заплатять. Присутні одностайно підтримують: «Заплатять найвищу ціну! Кончені терористи, тварі, орки, гади, нелюди, та щоб їх чорти розірвали, здохнуть усі, хто ступив на нашу землю». І якось після цих слів і прокльонів усім нам стає легше. Аж хочеться ще посидіти в черзі, але ні – ветеринар кличе мене і моїх котів.
Зайшла в «Сільпо», люблю там після 20:00 у кулінарії щось смачненьке купити, бо ж знижки – 30%. Беру зазвичай те, що вдома б ніколи собі не приготувала – то якась там курка в соусі териякі, то особливо вишуканий салат із помпезною назвою «Королівський». Розраховуюся на касі самообслуговування, а поряд зі мною пробиває покупки інша жінка. Над нею стоїть охоронець і все повторює: «Не забудьте пробити біопакети!» Жінка пробила й охнула: «Гривня двадцять копійок за одноразовий пакет?» Охоронець із гідністю каже: «Не просто одноразовий, а біо! Розкладається за скільки-то там днів. А що ви так на мене дивитеся? Ми ж боремося за європейські цінності – от, давайте починати з себе».
Жінку ця відповідь не влаштовує, сердиться: «На овочах не було інших пакетів, тільки ці. А я хочу сама вирішувати – мені брати біопакет чи звичайний». Охоронець знову про європейські цінності, а жінка – про право вибору. Дійшло до того, що вона розплакалася. Охоронця ці сльози знітили, а мене налякали, бо ж жінка гарно вдягнена, купила дорогий сир, м’ясну нарізку, хорошу оливкову олію, мандарини і два авокадо, які й поклала у біопакети (я не підглядала, просто ми стояли надто близько одна до одної). Жінка явно плакала не за ці три гривні, які заплатила за два біопакети. Вона плакала про дещо більше. Я її чудово розумію. Так і сказала: «Розумію вас». Вона зітхнула і пішла, охоронець глянув на мене і знизав плечима: «Я не спеціально».
Декілька днів у нас практично не вимикали світла. Я розслабилася аж настільки, що припинила слідкувати, щоб усе було заряджене і підготовлене до будь-яких несподіванок. Поспішала на роботу й вирішила, що ввечері помию голову і заллю термос окропом, сьогодні з хвостиком і без гарячої води обійдуся. Звісно ж, я помилилася, під час війни нічого не можна відкладати ні на вечір, ні, тим паче, на ранок. 23 листопада росіяни знову обстріляли нас. Ми пів дня сиділи з дітьми у підвалі. Малі будували з подушок, пледів і стільців халабуду, грали в повітряну тривогу (один кричить: «Тривога!» – інші ховаються). Грати в повітряну тривогу під час тривоги – це, напевне, якийсь особливий захисний механізм психіки. Одним оком я дивилася за дітьми, іншим – читала новини в мобільному, бо ж розуміла, що зв’язок от-от упаде. Читала і тихо охрінівала (голосно при дітях не можна).
В якусь мить, коли прочитала про влучання ракети в житловий будинок у Вишгороді, всередині все похололо. Житловий будинок. Люди. Діти. «Світло зникло по всій Україні», – каже колега – вихователька молодшої групи. Вона, так само як і я, нервово гортає стрічку новин. Колега хвилюється – її батьки на Хмельниччині, з ними немає зв’язку з початку тривоги. А я чомусь згадую про ту мамочку з Ізюма, думаю: як вони? Доїхали додому, зустрілися з татом? Набираю її номер, але у відповідь очікувано чую: «Абонент поза зоною досяжності». «Все, зв’язку нема», – зітхає колега і показує свій мобільний – мережа на нулях. У мене теж уже ні «Водафон», ні «Київстар» не ловлять. Виникає питання: а як ми дізнаємося про відбій тривоги? Вирішуємо сидіти в підвалі максимально довго.
Дітям тепло, весело, їхні халабуди ширшають і вищають. Уже й нас залучили до гри – залізаємо з колегою у халабуди, ламаємо їх своїми габаритами, діти заливаються сміхом, і нам на душі стає, хоч-не-хоч, тепліше. Коли діти, награвшись, усідаються малювати при тьмяному світлі ліхтариків, ми з колегою тулимося одна до одної і пошепки розмовляємо. Про те, які тварюки ці росіяни, не дають нам спокою і, напевне, не дадуть, допоки країна-терорист буде існувати. До речі, сьогодні Європарламент офіційно визнав росію – державою-спонсором тероризму. Не знаю точно, що то означає в дії, але добре вже те, що злочинці нарешті названі злочинцями, а не абстрактними словами.
«Росіяни навіть години не почекали після того, як Європарламент оголосив про своє рішення – почали нас обстрілювати. І в когось після цього можуть бути якісь сумніви? Ненавиджу, всім серцем ненавиджу», – каже моя колега. Я теж ненавиджу росіян, ніколи нікому з них не пробачу того, що вони зробили з нашими життями, і з життями цих малих, які зараз малюють темні й тривожні картини: хто людей, на яких летять ракети (звідки ці діти знають, як виглядають ракети?), хто чорні квіти, не менш моторошні, ніж ракети. Цікаво: чи свої діти у мене колись будуть? Чи захочу я народжувати в такому світі дітей? Але як же чудово, що хтось інший схотів і я зараз дивлюся на цих малюків і всміхаюся, попри те, що мені дуже страшно і за себе, і за них.
Ми сиділи в підвалі, аж поки за дітьми не почали приходити батьки. Виявилося, тривога тривала дві години двадцять хвилин, а ми просиділи у підвалі майже п’ять. Світла, води і зв’язку не було. Настрою – також. Деякі батьки дивно прощалися: «Сподіваємося, побачимося завтра». Мені б хотілося додати їм і собі більшої впевненості, але… у відповідь лиш зітхнула: «Я також сподіваюся». Колега на ґанку садка обійняла мене. Ми ніколи не були особливо близькі, хоч і працювали плечем до плеча щодня, але сьогодні вона відчула зі мною якусь близькість, чи як пояснити ті обійми? Мене давно ніхто не обіймав, я знітилася, заклякла, я не обійняла її у відповідь і нічого не відповіла. А коли йшла додому, подумала: «Я обійму її завтра». І заплакала, бо згадала: не відкладай на завтра, скільки ще життя має вчити тебе цьому простому правилу? Ніколи не відкладай на завтра!
Підіймалася по сходах у під’їзді навпомацки, бо ліхтарик забула вдома (кажу ж: розслабилася). В темряві, глухій, непроглядній, але чомусь нестрашній, відкрила квартиру, навіть із першого разу потрапила в замкову щілину. Поки туди-сюди знайшла ліхтарик – помітила, що вхідні двері не замкнула, а котів у квартирі немає. Шукала їх по всьому під’їзду. Не знайшла. Сусіди озвалися і запропонували допомогу – шукали моїх котів на вулиці і навіть у сусідніх під’їздах. Нема ні Блека, ні Аута, ні, що дивно, навіть їхніх слідів на снігу. Сусід, один із добровольців у пошуку, хотів розрядити атмосферу жартом: «Тепер я точно знаю, що чорних котів у чорній кімнаті знайти важко». Мені було не смішно, от геть не смішно, бо Блек і Аут ніколи (окрім того дня, коли я знайшла їх у лісі) не були на вулиці. А тут поряд будівництво, там собаки, та й люди не всі такі, яким можна довірити котів.
Мені страшно, гірко, холодно, я дуже боюся їх втратити. Сусіди розходяться, запевневши мене, що коти розумні, самі повернуться. Я ж продовжую шукати. Свічу ліхтарем, гукаю: «Блек, Аут!» – перехожі поглядають на мене, як на божевільну. А мені пофігу, зараз мені на все і на всіх пофігу. Я просто хочу знайти своїх котів. Господи, хоч раз у житті можеш мене почути?
Телефон розрядився, ліхтарик теж згас. Пошуки навпомацки завели мене в наш Центральний парк. Біля входу бачу велетенський намет, ніколи його тут не було. Що то таке і чи можуть там бути мої коти? Приходжу і розумію: це один із «пунктів незламності» – пункт обігріву, такі облаштовують у різних куточках України, щоб кожен охочий міг зігрітися, випити чаю і підзарядити ґаджети. Цей пункт відкрили буквально сьогодні. Тут, сказали мені гордо при вході, навіть старлінк є – подарував місцевий житель. А ще електрочайник, мікрохвильовка, чай, какао, печиво. Столи і стільці, більшість уже зайняті – хто просто гріється, хто з ноутбуком і навушниками.
Діти, дорослі, собаки навіть. Тільки котів моїх немає. Вставляю телефон у зарядку, підключаюся до вай-фаю (назва мережі: Starlink, пароль: 80561992). Інтернет справді швидкий, давно таким швидким я не користувалася – секунда, і вже відкрила сторінку пошуку зниклих тварин, іще секунда, і запостила фото Блека й Аута. Не впевнена, що зараз хтось прочитає це оголошення, але раптом. У наметі тепло, настільки, що я, незважаючи на ситуацію, трохи навіть розслабляюся, думки стають більш оптимістичними. Роздивляюся присутніх, тепло розливається тілом – всі ці люди вмить здаються мені такими рідними. А як інакше? Вони беззаперечно вірять у нашу перемогу, настільки вірять, що обирають будь-що лишатися в Україні, в Ірпені. Це дуже сильні люди. Горда, що я з-поміж них.
За уривками фраз, які лунають із усіх кутів пункту, розумію, що в результаті сьогоднішньої атаки наша Україна знеструмлена на дев’яносто відсотків. Електрики – боги! Вони роблять усе можливе, щоб повернути нам світло, ніхто й не сумнівається – це їм вдасться. Але поки складно уявити, скільки на це піде часу. У світі на нинішню подію відреагували, звісно ж, занепокоєнням, стурбованістю і шокованістю. Кількість жертв у Вишгороді зросла до шести. А Вишгород, перемовляються чоловік і жінка, котрі сидять поряд зі мною, старший за москву на триста років! Хочу перепитати: «Серйозно? Аж на триста років? Я не знала…» – але не встигаю, бо в намет забігає жінка з маленькою дівчинкою і благає звільнити їй одну розетку. Будь ласка!
Якийсь чоловік виймає з зарядки свій планшет і жінка в ту ж мить вставляє штекер інгалятора, надягає на доньку маску і благає: «Дихай глибоко, ще глибше, давай, рідна». Інгалятор гудить, дівчинка дихає, мама з полегшенням зітхає. Всі спочатку мовчки спостерігають за ними, потім відволікаються на свої справи. Дівчинка починає сильно кашляти, всі знову завмирають. «Бронхіт, але ми нікого не заразимо, чесно…» – вибачається жінка. Одна з бабусь відмахується: «Та хто в наш час боїться тих бронхітів?!». Всі сміються, я теж. Дзвонить мобільний, чоловік і жінка поряд підхоплюються – думають, що їм син дзвонить. Але ні – то мій мобільний, просто ж мелодії тепер у всіх однакові, а були часи, коли рінгтонами ми намагалися підкреслити свою індивідуальність. «Ну, так, було таке», – погоджується чоловік і я розумію, що ненароком вимовила думку вголос.
Підхоплюю заряджений на двадцять п’ять відсотків мобільний і відповідаю на дзвінок. Це у мамочки з’явився зв’язок і вона отримала смс про те, що я намагалася додзвонитися. Питає, чи все у мене гаразд. Я хочу відповісти: «Так, гаразд, а ви як?» – натомість у відповідь ридаю. Мамочка лякається, думає, що я попала під ракетний обстріл, потім розуміє, що пропали мої коти і каже, що допоможе. Я дивуюся: «Як допоможете? Ви ж в Ізюмі! Чи не в Ізюмі?» «В Ізюмі, ми вже з нашим татком, все добре, – пояснює мамочка і додає: – Але ми придумаємо, як вам допомогти». Ну так, звісно, колись і щось придумаєте, але морозної ночі Блек і Аут не переживуть. Поклала слухавку роздратована і знесилена, навіть ніжність до присутніх зникла. Я не знаю, що робити, куди йти, де ще шукати котів.
Скручуюся клубочком на стільці в кутку пункту і засинаю. Прокидаюся від дзвінка мобільного. Голова тріщить, дівчинки з інгалятором уже немає, але людей у наметі більше – світло в Ірпені так і не з’явилося. Знову дзвонить мамочка: «Виходьте!» – каже. Не розумію: куди виходити, навіщо? Мамочка пояснює, що її брат чекає мене біля входу в «пункт незламності», він допоможе знайти котів. Згадка про котів швидко вертає мене до тями. Блек і Аут зникли. На вулиці мінусова температура, попереду довга ніч, а я… я спала. Господи! Вибігаю з пункту, озираюся по сторонах – де ж той брат? Позаду себе чую знайомий голос: «Ви когось шукаєте?» Обертаюся і бачу баристу.
«Та тут… один знайомий… має мені котів допомогти шукати, але… здається, я щось наплутала», – констатую розчаровано, нікого, окрім баристи, біля пункту не побачивши. «Один знайомий?» – перепитує бариста. Я вже готуюся розказати йому про Блека й Аута, втім, не встигаю – бариста сміється. Цей сміх дратує своєю недоречністю. «Що смішного?» – з викликом питаю. Він вибачається і пояснює: це ж він той самий, хто має мені допомогти з пошуком. Він – брат мамочки. Хіба я не знала? А як я мала знати?
Для мене до цього моменту він і мамочка існували в окремих світах. А бариста, виявляється, знав, що я вихователька його племінника. Не можу в це повірити. Так не буває. Чи буває? «Буває», – продовжує сміятися бариста. «Все одно це не смішно!» – бурчу я, а сама думаю: таки дуже смішно. «Добре, добре, – каже бариста. – Ходімо шукати твоїх… тобто ваших котів».
Ідемо шукати, однак я все одно не знаю: де і як. Я ж усе обходила, всі кутки-закутки, ніде моїх котів немає. «У сусідів питали?» – висуває версію бариста. Пояснюю, що на своєму поверсі всіх оббігала, опитала, а коли з’явився зв’язок – написала в сусідський чатик. Ні в кого з сусідів моїх котів немає, ніхто їх навіть не бачив. «Але ж не всі є в сусідському чатику, я, наприклад, видалився ще півтора року тому – що не день, то срачі з будь-якого приводу», – каже бариста. І це досить слушна думка.
Вирішуємо перевірити – обходимо всі квартири, починаючи з першого поверху. «Добрий вечір, я ваша сусідка з сьомого. Чи не бачили ви двох чорних котів? Блека і Аута?» – питаю знову і знову. У відповідь знову і знову чую: «Блек і Аут? Розумніших імен придумати не могли?» Могла, але не придумала. То ви бачили моїх котів? Ніхто не бачив, із першого по п’ятий поверх. У відчаї ми підіймалися темними сходами на шостий. «Ми їх не знайдемо, ніколи», – зітхаю я. «Ніколи не кажи ніколи», – серйозно промовляє бариста.
Двері першої квартири на шостому поверсі відкриває бабуся, я знаю її, бо вона колись пригостила мене яблучком за те, що я допомогла їй донести важкі пакети до квартири (і я після того яблучка навіть не заснула, як Білосніжка). «Добрий вечір, вибачте, що так пізно, чи не бачили двох чорних котів…» – почала я і недоговорила, бо помітила Блека і Аута, які виглянули із-за ніг бабусі. «То це ваші? – всміхнулася бабуся. – А я чую, хтось нявчить за дверима, виглядаю з ліхтариком – а тут чотири зелені ока». «Це мої чотири зелені ока», – я взяла котів на руки, поцілувала їхні чорні носи і відчула себе абсолютно щасливою людиною. Це, напевне, якийсь знак, бо в цю ж мить з’явилося світло. «Слава тобі, Боже, – сплеснула в долоні бабуся. – Я ж думала, що тиждень тепер світла не буде, а он як швидко наші впоралися».
За мить потому на поверсі вище Блек і Аут наввипередки бігли до своїх лотків у туалеті – напевне, у бабусі чемно терпіли. А я на кухні заварювала гостю чорний чай. «Вибачте, що не малиновий», – кажу баристі. Він всміхається і каже, що зі мною готовий пити будь-який чай, потім швидко виправляється: «Тобто у хорошій компанії, я це мав на увазі». «Шкода, бо мені б хотілося, щоб ви готові були пити будь-який чай саме зі мною», – промовляю я. Бариста здивовано дивиться на мене, точно не очікував такої відповіді. Я набираю повні легені повітря і на одному видиху кажу: «Ваша сестра якось сказала: «Життя надто коротке, щоб жити його окремо». Тож… а як ваше… як твоє ім’я?»
