Посестри. Часопис №13 / Зелена елегія

ЗЕЛЕНА ЕЛЕГІЯ

 

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.

Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.

Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,

замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

 

Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,

жовта дорога вела просто до річки униз.

В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:

всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

 

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та

тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.

Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,

скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

 

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,

гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний

хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,

разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.

 

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,

пліт із широких делин, кілька зелених смерек,

с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,

тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

 

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,

сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.

Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,

в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

 

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв

в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

 

Пташка співала мальована на паперовій тапеті.

Тихо проходив тут день кроками сірих годин.

Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,

а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

 

Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша,

провесна, таловина, шуми далеких сосон.

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин – роса весняна, щастя забутого сон.

 

Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.

Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.

Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,

жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

 

І кучерявилась просива курява над половими

міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.

Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,

вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

 

Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.

Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.

Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,

кожного правда одна, правда зелених хвилин.