23.06.2022

Посестри. Часопис №13 / Велика історія української літератури

В Москві книжки горять – наближення прогресу,

Хай сяйво вогнищ вже нову передвіщає весну.

Палає міст за мостом, за селом село і дім за домом.

Не можеш бачити це все? Ігнорувати краще, та й по всьому.

На краще прогорнути цю сторінку й не дивитись, хто там гине, –

Хіба тебе обходять вибухи оті десь в Україні,

Ці натовпи, котрі годинами стоять на сонці,

Довіривши долі батькам у черзі до блокпосту.

 

(із пісні «451º Fahrenheita» гурту «donGURALesko»)

Розпочинається вона, як і кожна історія літератури, – із розповіді, із промовленого слова, незаписаного, слова, що відлунює в резонансній коробці пам’яті.

Тож на початку була Бабуся – це вони, старі жінки, зазвичай стоять біля витоків. У їхніх душах, розгойданих фазами місяця, засіваються грибовища засновницьких нарацій. А Бабуся походила звідти, з України, із самого її козацького серця. Шалені переплетіння історії двадцятого століття спершу кинули її в німецький дім неволі, а потім – у Польщу. Зв’язок із українською частиною сім’ї відновлювався щоразу рідше, потім зник, відродившись на коротку мить вже після падіння Імперії, щоб остаточно розірватися в атмосфері прикрих непорозумінь і зловживань.

Проте сьогодні Бабуся, яка давно від нас відійшла, говорить знову те саме. Їсть кавун (я успадкував від неї любов на межі залежності до цих плодів) і розповідає, що в дитинстві закушували кавуни хлібом із маслом на вечерю і що їх квасили на зиму. Вона читає мені «В пустелі та джунґлях» (Г. Сенкевича, – прим. пер.), ті вражаючі фрагменти про хворобу Нель та розповідає, що малою теж хворіла малярією і що цю хворобу лікували, стягаючи з пацієнта в лихоманці ковдру й обливаючи на ліжку кухлем льодяної води. Бабуся розповідає, що дівчинкою вона була така смаглява та чорноволоса, що танцювала й співала з циганами, а коли люди кидали їм гроші, то робила в танці місток і ротом підносила ці гроші з землі (дійсно, допоки в її працьовите тіло не прокралася смертельна хвороба, Бабуся навіть у старості мала красиве густе волосся, злегка позначене сивиною, а співала гарно, так заразливо й пристрасно сміючись, що це справді могло нагадувати легендарну циганську пустотливість). Бабуся готується разом із внуком спостерігати перше в життя внука затемнення Місяця і дражниться з Дочкою, Мамою внука, що та не здатна правильно вимовити слово «луна». Насправді, передньоязиковий зубний «л» Мамі важко вимовляти.

З етапу засновницьких розповідей про кавуни, малярію та циганів, велика історія української літератури одразу переходить до етапу національних рухів двадцятого століття. Це другий клас ліцею, на уроці польської мови – романтизм. Під час уроків гортаю з нудьги товстий підручник, за яким ми вивчаємо в класі лише найважливіші речі, дістаюся до розділу про «романтизми» в Центральній та Східній Європі. Є трохи про Україну. Очевидно – Тарас Шевченко. Я до сьогодні не можу пригадати жодного вірша Тараса, але знаю, що такий був.

Десь у той самий час я піддався пристрасті ходити горами. Апогеєм цієї пристрасті тоді стала зустріч із оброслим легендами Низьким Бескидом. А якщо Низький Бескид, то Лемківщина й лемки. Перші контакти з культурою, переступання кривих порогів чергових церков, спочинок у тінях покинутих, провалених у лопухи хат – багато в цьому неусвідомлених колонізаторських жестів, входження в дискурс дешевого любування екзотикою, але також якась автентична, ревнива любов, така, якій можна багато вибачити. Ну й, вочевидь, насичена українським заспівом лемківська мова, на початках мертва, освоювана крихтами, навиворіт почута чи неправильно прочитана, а ще гірше – невміло відтворювана. На щастя, виявляється, що є чародії, завдяки яким вона міцніє в найпрекраснішій пісенній формі – Верховина, а передовсім Оркестр св. Миколая, який спочатку я чув по радіо «Трійка», у Юрка Овсяка, а згодом побачив під час «Лемківської Ватри» у Здині, в українському контексті, недоладно й неприродно роздутому націоналістичним жалем. Із касет Оркестру, дивом віднайдених у найнесподіваніших місцях, вчуся співати по-лемківськи, вчуся без зусиль, адже, виявляється, що, крім слинки від вигляду кавуна, я успадкував від Бабусі вроджену здатність вимовляти передньоязиковий зубний «л».

Потім я ще більше заглиблювався в ці співи – але вже не лемківські, а гуцульські – біля самих джерел, під час подорожі в Ґорґани, на Гринявські полонини та Чорногору. Співають пастухи й женці, співають наші провідники, співають господарі, у яких стаємо на нічліг, співають дружби, ходячи від хати до хати, запрошуючи на весілля. У Дземброні я чую одного разу, як співає той, у кого найповніше увійшов дух гуцульської пісні – Роман Кумлик. Співає і грає на всьому, з чого лиш вдається видобути який-небудь звук, здатний заплести мелодію.

Потім до мене дістануться ще інші співи – «Гайдамаки», «The Ukrainians»… Але це вже інша історія.

Після позначеної бабусиними оповідками передісторії, після періоду національного пробудження, після народної творчості – велика історія української літератури вступає в етап сучасної прози. Сергій Жадан, значно пізніше Наталка Сняданко, Дзвінка Матіяш, Андрій Любка, Олаф Клеменсен, десь поміж них Микола Хвильовий (дякуючи його вражаючій прозі «Я (романтика)», опублікованій в часописі «Literatura na świecie», я дізнаюся про «розстріляне покоління»)…  А над усім цим (і понад усе) майстер над майстрами – Юрій Андрухович. За читанням «Московіади» я реготав (схоже, як у випадку з «Депеш Мод» Жадана, особливо над уривками про нічну радіопрограму і про щоденник якогось там помічника революціонера ми обоє реготали, бо читали це уголос разом із Касею), «Перверзія» показала мені письменника, достойного Нобелівської премії, дякуючи «Дванадцяти обручам» я пройшов ініціацію в поезії Богдана-Ігоря Антонича.

Так, поезія також. Як я згадував, – Антонич. Із того самого, про який була мова, числа часопису «Literaturа na świecie» - «Бу-Ба-Бу». І ще раз Андрухович. І копітка – прошу пробачити – промоційна робота над, на жаль, не виданою чудовою добіркою віршів Любки. Вражаючий Борис Гуменюк. Олексій Чупа, який протикає мозок шилом. Коштовний Павло Коробчук. Поодинокі поетичні крики, що пробиваються крізь воєнний галас – відгукується Юрій Завадський із бомбосховища в Тернополі, відгукується Лесик Панасюк із закатованої Бучі, відгукуються ще і ще.

На всіх цих етапах я намагаюся почати розмову.

Я навчився правильно вимовляти слово «луна»; сьогодні вже знаю, що це слово російське, але все ж я почув його від української Бабусі, проте зрозуміло, що йдеться лише про це нещасне, співоче «л»… Я намагався розмовляти чудернацьким поєднанням російської, польської та, імовірно, української з моїми тамтешніми родичами. Я вчуся від дітей української лайки у потязі до Рахова (й у відповідь навчаю їх польської, щоб не здуріти від нудьги під час цієї неймовірної та захопливої подорожі). Долаючи жахливе похмілля, намагаюся замовити чай у Дрогобичі. Я співав – і сьогодні трапляється, що співаю – лемківські та гуцульські пісні. Белькочу українською (якої все ж не знаю, до сьогодні не знаю) у Львові, Києві, Херсоні, в Криму та під Боржавою, белькочу в Стрию, в Ужгороді і в Мукачеві. У гарячий (хоча й зимовий), піднесений і страшний час Майдану обмінююся мейлами – з Андрієм Любкою, Юрієм Андруховичем, здається, з Андрієм Бондарем, може, також з Олександром Ірванцем чи Остапом Сливинським, не пригадую; мейли подеколи з одного речення, але я завжди дивуюся, якою чистою польською мовою вони мені відповідають. Якийсь короткий час допомагаю Любці редагувати блог, який він намагається вести на сторінках видавництва «Biuro Literackie». Я копіюю неохайною рукописною кирилицею листа, який українською написав Януш Радванський; цього листа кладу в посилку, яку від імені «Лабораторії Емпатії» я надішлю вдові та сиротам героя, який загинув на Донбасі.

У Вроцлаві одного разу теревенимо з Андрієм Любкою, обмінюємося жартами – Андрій такий співрозмовник, що з першої балачки складається враження, що віддавна з ним знайомий, наче з добрим приятелем. Знаєш, Андрію? Я дуже хочу, щоб ми колись могли ще хоча б раз ось точити ляси, ти навіть не знаєш, як дуже хочу.

Я пишу величезну рецензію на «П’ядь» Чупи. Записую у своєму каналі на YouTube фільм про один вірш Гуменюка. 24 лютого я читаю його вірші в кожному класі на початку заняття. Деякі учні плачуть.

Я ж плачу першого дня війни, коли вранці, одразу ж після першого випуску новин на радіо, нервово вистукую пальцями на телефоні безнадійно-безпорадні слова підтримки усім своїм українським знайомим. Плачу над заплетеним з кирилиці «дякую» від Любки, плачу над «дамо раду» від Завадського, плачу над «ОК» від Гуменюка.

Я вже не плачу, коли обговорюю з учнями «Дощ» Коробчука, як це було колись, після Майдану, як я обговорював Антонича й Андруховича. Підкладаю листочки з побажанням «смачного» українською мовою до канапок для біженців на краківському вокзалі.

Пише мені український поет, солдат Володимир Тимчук, питає про можливість перекладу віршів – його та його друзів. Пише українською, кирилицею – я розумію, але відповідаю польською, польськими літерами. Володимир, мабуть, також розуміє, бо відповідає. Аж за певний час я його питаю, чи влаштовує його така двомовність нашого листування. Так, влаштовує. Схожу розмову я веду з двоюрідною сестрою Юрія Завадського.

Пише також сам Юрій. Ще до війни (Боже, до війни? коли це було? чи взагалі було якесь «до війни»?) ми трохи листувалися, адже Юрій перекладав українською два мої тексти про поезію Романа Хонета. Потім, після того оплаканого мною повідомлення з давніх віків, із 24 лютого, розмова перервалася. Я не мав ні сміливості, ні мужності морочити Юрієві голову. І раптом – живий, є, живий, пише, живий, перекладає далі, живий, живий! Каже, що має мало часу, що невиспаний, бо щоночі на світанку тривоги виганяють його до бомбосховища, але що знайшов час, аби знову сидіти над перекладами. Ми листуємося, обговорюємо мовні нюанси, з’ясовуємо заплутані меандри моїх метафор – наче нічого, наче це насправді було важливим. Знаєш, Юрку? Я не знаю, чи котрийсь із моїх текстів зберігатиметься в моїй зникомій свідомості в передсмертну мить – але якщо й так, то я хотів би, щоб це були саме ці тексти, які ти зараз перекладаєш: адже думка про те, що хтось озвучував мої слова мовою людей, прекрасних своєю волелюбністю, і що присвячував цьому час, що мав би бути спочинком від війни… Так, ця думка дозволяє вважати, що помиратиму немарно.

І тому такою є ця велика історія української літератури: творена почутим словом, співом, читанням, писанням, листуванням, розмовою. Хтось може жахнутися, що вона зовсім не велика, що дріб’язкова, така собі, розшарпана. Очевидно, що так – так, як і будь-яка інша історія літератури, ці чорнові нотатки відроджують у пам’яті моменти кожної можливої мовної трансмісії поміж мною та Україною. Але вона така, яка є, – й іншої не може бути, адже такою вона написалася. Авжеж, може, було б доречніше назвати її «моєю», але я боюся цього слова, мене прикро вражає прихований у ньому колонізаторський жест, дріб’язкове привласнення. Хоч вона вочевидь є «моєю», адже ґрунтується лише на досвіді – такою, а не іншою вона шумує в моєму кровообігу, ставить відбитки на мозку, пульсує в ритмі серця, вплітається у волокна ДНК. До того ж усе, що сьогодні асоціюється мені з цією державою, я хочу називати «великим». Великий дух. Велика армія. Великий народ. Велика війна – не лише на захист незалежності, а й в ім’я головних цінностей, які сформували те, що є найкращого в західній культурі (так, це саме Україна на околицях Заходу, проливає зараз кров за те, що в Берліні, Парижі, Лондоні та Нью-Йорку стало таким страшенно щоденним, наче його дано раз і назавжди, та ще й задарма). Але й також – велика пожертва, велике страждання, велика смерть.

Отже, саме ця історія літератури, як я описав, – недописана, маргінальна, кульгава – повинна бути великою. Адже це історія її літератури, літератури України – країни, де навіть на банкнотах містяться портрети поетів і поеток.

Чи ця велика (у такий спосіб осмислена і так описана, як досі) історія української літератури розпочинає свій новий розділ?

Очевидно, що так.

Розділ має шістнадцять років та жіноче ім’я на «А», а також зовнішність і темперамент малої веселої лісової ельфи. Вона біженка, яка щойно прийшла до мого класу. Одного дня, коли я їхав автобусом на роботу, вивчав польсько-український та українсько-польський словник з екрана автобусного телевізора (десь у перервах між рекламами, роликами про небезпеку переходити вулицю з телефоном у руці та перебивками, що вихваляють послуги краківського міського транспорту). Якоїсь миті мені майнуло перед очима слово «minuta» – «хвилина». Саме так – лише майнуло, залишивши враження чогось особливо звучного та прекрасного, щодо запису та звучання чого я не мав певності до кінця. Я запитав у своєї ельфи – у відповідь почув настільки дивний заспів, що донині вагаюся, чи вдасться мені його правильно відтворити… Початкове «х» –  ні «k», ні «h»; «в» зм’якшене наступним «и», і така ж наступна пара літер «л» з «и»; і навіть наступне «н» ельфа вимовила якось настільки неочевидно, з непідробним придихом; і, зрештою, мабуть, лише до повторення кінцевого «а» мої голосові зв’язки беруться без остраху… І це на сьогодні кінець великої української літератури – її спів зачарований в одному, мінливому, наче хвилина, слові…

Але це буде завтра.

А сьогодні ми ще копаємо землю

Цю дорогу українську землю

Цю солодку ласкаву землю

Пишемо гуртом саперними лопатками

На її тілі

Останній вірш української літератури.

Ще живі.

 

(Борис Гуменюк, «Заповіт»).

 

Джерело: https://www.biuroliterackie.pl/biblioteka/cykle/wielka-historia-literatury-ukrainskiej/

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Роєк П. Велика історія української літератури // Посестри. Часопис. 2022. № 13

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...