Посестри. Часопис №128 / Десь на Донеччині

Я знаю, як у червоній зоні виють дороги:

скалічені, пошрамованівійськовою технікою,

вони прогинаються під грубою силою чужих коліс,

але не можуть не цідити крізь зуби:

«Ненавиджу-у-у».

 

Знаю, як манять здалеку терикони –

ці трикутні груди землі,

з яких хмари п’ють отруєне молоко.

 

Знаю, як навесні заростають зеленою щетиною

усі темні діри,

неделікатно розірвані отвори,

залишені вояками на рештках колишніх позицій,

ніби на тілі котроїсь нещасної.

 

Знаю, як сходить сонце за обгорілими хрестами

і сідає за густо поцяткованими вишнями.

 

Зупинюся, з’їм ягідку, плюну кісточку.

Колись проросте.

 

2017