Посестри. Часопис №60 / 1396. Повернення. Частина перша

Прощатися приїхали всі дванадцять бійців. Їхнього товариша, сержанта інженерно-саперного відділення 91-го саперного полку Андрія Гончарука, вбило під Іловайськом 29 серпня 2014 року між одинадцятою і дванадцятою годинами дня. Осколок зрізав сержанту верхню частину голови, знявши скальп разом із черепом, коли підрозділ виходив із оточення і потрапив під обстріл.

– Хлопчики, хто сидів посередині? – до свіжої, уставленої вінками могили підійшла мати, маленька худа жінка в чорній хустці і темно-синій, майже чорній, простій сукні. З дня смерті сина минув тиждень пошуків і відчаю, який перетворив її обличчя на маску відчуженості, і навіть зараз в її втомлені від горя очі не кожен би наважився зазирнути. – Хочу поговорити з ним.

До неї обережно, ніби просуваючись мінним полем, нахиливши голову, наче відчуваючи провину, підійшов боєць. Жінка обійняла його – вони виявилися майже одного зросту – і знову заплакала:

– Пощастило тобі, синку. Пощастило твоїй матері, нехай тебе Бог береже… Я – Олена Миколаївна..

– Так, я знаю. Мене Русланом звати, ми друзі з Андрієм… В окопах завжди поруч, у бліндажах, – солдат говорив трохи запинаючись, через плече жінці. – От і в машині… Він скраю сів, праворуч від мене, ліворуч – хлопець із добровольчого батальйону. Вони високі обидва такі… Їх одним осколком і вбило. Без шансів. А я маленький, мені тільки шолом подряпало… Ми, коли зрозуміли, що в оточенні вже, часто вночі на небо дивилися.  Андрій міг кожне сузір’я показати…

– Це в нього з дитинства, – всміхнулася мати. Вони відійшли і стали трохи збоку від доріжки, біля спиляного дерева. – Завжди цікавився, що і як влаштовано, як працює, чому вітер дме, де яке сузір’я… Били вас у полоні?

– Та по-різному. Спочатку росіяни нас тримали, потім сепаратистам передали. Ті злі, як собаки… Наказали роздягатися до пояса, шукали татуювання. У кого знаходили, ті, значить, із добровольчих батальйонів, вони їх до себе відразу забирали, на Донецьк. Деяких розстрілювали, кажуть, одразу там, але я не бачив, лише постріли чув. А ми що? Ми – контрактники, сапери… Всіх дванадцятьох і відпустили. Не годували хіба, і води не давали три доби.

Біля виходу з кладовища чекали невістка, донька та її чоловік, теж військовий, вчора лише прибулий у відпустку з Косова, де служив у миротворчій місії. 

Мати взяла невістку під руку.

– Ходімо. Як Сашко? – запитала про внука.

– Запитує, коли татко приїде, – невістка прикривала рот хусткою. Весь ранок жінка прагнула не зірватися в істерику. – Він же звикся, що Андрійко в формі повертається, і як побачить солдатів, так і запитує…

– Треба буде якось акуратно сказати йому…

– Мамо, як? Три роки дитині!

***

Мати почала обдзвонювати всі шпиталі та лікарні Дніпра й Запоріжжя 30 серпня, після страшних вістей про те, що сталося під Іловайськом. Але ніде нічого не знали – ні про поранених, ні про вбитих. Нічого не знали ні про долю Андрія, ні про долю його дванадцятьох товаришів і в їхнній військовій частині. Або вдавали, що не знали. Нарешті, 31 серпня пізно вночі, в Запорізькому шпиталі відповіли, що сьогодні до них поступило близько двохсот поранених з-під Іловайська: «…кажіть прізвище, будемо уточнювати в списках». Сина в списках не знайшли, та у неї зажевріла слабка надія, що Андрій врятувався – вийшов або виходить зараз із оточення, або потрапив у полон, і його скоро відпустять. Уранці Олена Миколаївна ще раз подзвонила командирові частини, і той повідомив, що з тринадцяти бійців дванадцять зараз справді в полоні, а один – загинув. Цей один – Андрій.

Приголомшена вістю, вона просиділа на краю стільц, аж поки ближче до полудня з частини не приїхали військові і детально не розповіли, як усе сталося. Їхнє саперно-інженерне відділення – тринадцять бійців, якими командував сержант Гончарук, – разом із бійцями добровольчих батальйонів виходило у великій колоні – багато вантажівок, емтеелбе, бетеерів, навіть декілька танків – із оточення так званим зеленим коридором. Під селом Н. почався обстріл. Андрій і ще один хлопець із батальйону «Київ-1» загинули, як і безліч інших бійців із інших підрозділів. Їхніми тілами там усіяне все поле. Коли солдатів, які залишилися живі, почали оточувати росіяни, щоб узяти в полон, один із бійців саперного відділення зміг сховався в селі. Під час зачистки його, однак, знайшли, але він встиг дати місцевій мешканці телефонний номер командира частини.

Та увечері передзвонила і сказала, що солдат просив передати, що дванадцять бійців – усе відділення – потрапили в полон, а один – убитий, але хто саме, вона не знає. А взагалі, сказала, вбитих українців тут дуже багато. Двох вона встигла приховати трохи далі від дороги, але можна знайти. Там видно– хрестики з гілочок стоять. Інших, хто лежав на виду, зібрали в чорні мішки і забрали сепаратисти. З усього сказаного випливало, що один із двох похованих – Андрій.

– Ви його знайдете? – запитала матір у офіцерів. 

– Ми – ні, – відповів командир. – Околиці села повністю контрольовані росіянами і сепаратистами. Але там працює «Червоний хрест». Вони підбирають у

сіх, кого знаходять. Ну, або те, що від них залишилося…

Мати заплакала. Те, що її сина могли вбити, вона припускала. Він сам вибрав собі таку непросту роботу... Але те, що він не буде похований по-людськи, що його могила – десь там, на далекому чужому Донбасі, де його закопали, як пса, без імені і прізвища, і вона буде позбавлена можливості приходити до нього, говорити з ним, що дружина і син не зможуть відвідувати батька на кладовищі – ця думка здавалася матері нестерпною. Але ще страшніше було усвідомлювати, що вона ніколи не зможе його знайти.

Олена Миколаївна металася по хаті, дзвонила, обривала телефони військової частини, СБУ, але ніхто не знав, чим допомогти. Єдина надія залишалася на те, що Андрія підбере «Червоний хрест», але жодних відомостей від військових більше не надходило. Так минули три безсонні доби. Четвертого вересня у відпустку приїхав її зять Стас, чоловік старшої доньки, який служив у миротворчому контингенті в Косово. Похмуро вислухавши тещу, Стас вийшов на вулицю, закурив і почав дзвонити. Весь цей час на нього нестримно зі своєї будки гавкав Барсик, невеликий чорний бойовитий пес. Після півгодини розмов і п'яти сигарет Стас повернувся в будинок:

– Треба будку Барсику полагодити, зовсім дах продірявився, – сказав похмуро.

– Справді? – здивувався тесть, міцний темноволосий мовчазний чоловік під шістдесят, який після розвалу місцевого цукрового заводу і декількох років безпросвітного безробіття й безгрішшя нещодавно, нарешті, влаштувався в госпчастину місцевої сільської школи. – Я й не помітив.

– Ніхто нічого не знає, що робити, навіть у Міністерстві оборони, – Стас був щиро здивований такими обставинами. – Збирайтеся, мамо. Думаю, треба до командира їхати. Телефоном правди не доб'єшся.

Село було розташоване за годину їзди запорошеною розбитою дорогою від районного центру, де базувалася частина. За рогом починалося кладовище, й Олена Миколаївна відвела погляд – їй здалося, що там нічого не немає, лише порожнеча і морок хрестами блукають за огорожею.

З вікна відкривався вигляд на невеликий асфальтований плац, який підмітали молоді солдати. Командир частини задумливо дивився на папери, що лежали на столі, потім на плац і на солдатів, і по колу, кілька разів, неголосно, але твердо повторював, як заклинання, кілька фраз. Речення і слова часто не узгоджувалися між собою, але з вуст командира вони звучали підкреслено переконливо, як аксіоми:

– Якби він тут… Ми б з похоронами, як годиться, допомогли. З військовими почестями… І машину, і… А так… Є ж ще надія, що вивезуть. Інші з полону… 

– А не можна подзвонити в «Червоний хрест»? З кимось поговорити там? Розказати, щоб вони прямо туди, до села, під'їхали? Дати приблизні координати, де це сталося? – допитувався Стас.

Командир розвів руками:

– У мене такої можливості немає. 

– А в кого є? 

– Не можу сказати. Може, у міністра оборони.

– Якщо у міністра, то надії точно немає, – Олена Миколаївна бачила, що командир і сам зайняв глуху оборону, і йому цей загиблий сержант, а по факту – зниклий без вісти, – як кістка в горлі.

– Думаю, якщо логічно підійти, то мінімально можна сподіватися, що знайдуть, – роздумував уголос Стас. – Але лише мінімально. Але ж вони тільки зверху пройдуться: вздовж доріг, по дорогах, по селах… Бо там же ще бойові дії йдуть, я правильно розумію? – командир частини закивав головою, підтверджуючи. – Ні в посадки, ні в поля, де можуть розтяжки стояти, «Червоний хрест» не сунеться, тим більше, могили розкопувати… Але надія, однак, залишається.

Мати дивилася на чоловіків із відчаєм. Командир свердлив поглядом муху на склі:

– Я вам дам номер телефона цієї жінки, яка звідти дзвонила. Тетяна, здається, її ім`я. Навряд чи, звичайно, слухавку візьме, ну а раптом? – запропонував про всяк випадок, щоб закінчити розмову.

– Треба знайти кого-небудь там, у денеері, – сказав Стас. – І попросити привезти. 

– Кого знайти? Сепаратистів? – здивувався командир.

– Ні. Звичайних громадян. Не всі ж там Путіну присягли. Пошукати родичів або знайомих, які живуть на окупованій території, і за гроші… попросити...

– У нас там немає родичів, – відгукнулася Олена Миколаївна.

– Може, у когось із сусідів є?

З цією думкою вони їхали додому, перебираючи тих, хто міг би мати родичів на Донбасі. Розпитали у сусідів на вулиці, подзвонили далеким родичам до Криму, ближче до вечора поїхали в сусіднє село – там, сказали, жила сім'я, в якої родичі точно жили в Донецьку. Постукали в хвіртку. Вже темніло, не найкращий час для відвідин, але про це Стас і Олена Миколаївна думали менш за все. Хвіртку відкрив чоловік у майці і спортивних штанях. Пояснивши, хто вони і звідки, Олена Миколаївна перейшла до суті справи. Чоловік, співробітник місцевої районної адміністрації, уважно вислухав, і, методично відганяючи від відкритих плечей і шиї великих набридливих комарів, запитав:

– І що ви хочете?

– Щоб ви подзвонили родичам у Донецьк і запитали, чи не погодяться вони повернути нам сина. Ми заплатимо.

– Так вони ж за денеер, – пошепки сказав чоловік. 

– Ну так і що? У них же теж діти є. Може, змилуються. 

Чоловік знизав плечима і пішов дзвонити. Повернувся скоро, не пройшло і пари хвилин, хитаючи головою:

– Ну, я ж казав… Ні, не хочуть. Я й не подумав одразу: сестра моєї дружини там викладає в університеті, а чоловік – бізнесмен. Не братимуться, неприємностей бояться. 

Додому їхали пригнічені. Повертатися ні з чим не хотілося. 

– Має ж існувати вихід! Не може бути, щоб у всьому районі ніхто родичів на Донбасі не мав! – Стас бив кермо долонями і палив у відкрите вікно. Попіл летів йому в обличчя, на квітасту сорочку і білі відпускні шорти, але він, не звертаючи уваги, судомно продовжував ковтати разом із димом холодне темне повітря.

– Родичі є, але хто ж погодиться на таке? Це ж не мішок цукру вивезти. Та і чув же, що кажуть? Бояться люди. – Олена Миколаївна розуміла, що шанси дорівнюють нулю. – Десять тисяч пропонували. Не хочуть, – у темені салону, в чорній траурній хустці і темній сукні, її, маленьку і худорляву, складно було б і розгледіти, якби не очі, що блищали від сліз.

– Небезпечно там такими справами займатися, так, – Стас напружено думав. – У Косово так само під час війни загиблими торгували, не кажучи вже про органи. – Може, когось із російських родичів попросити? Спробую завтра родичу, дядькові Антону до Ростова подзвонити, тільки картку куплю. Він нормальний мужик.

Удома внук уже спав, а невістка з дочкою і чоловіком дивилися по телевізору російські новини. Там показували якийсь жах: близько сорока-п'ятдесяти українських військовополонених, багато хто роздягнений до пояса, сиділи навпочіпки посеред поля, а маленький волохатий кавказець примушував їх стрибати і говорити: «Хто не скаче, той москаль!» – знущався й обіцяв усіх убити. В репортажі називалася дуже велика цифра загиблих і полонених під Іловайськом українських солдатів – близько тисячі чоловік, а потім денеерівці бравували своїми подвигами, розповідали, як вони вбивали укропів.

Дивитися на це було абсолютно гидко, й Олена Миколаївна мовчки клацнула пультом і вимкнула телевізор. Батько не заперечував – він дивився новини лише для того, щоб чимось зайнятися, відволіктися, але відволіктися не виходило, радше навпаки. Він узяв сигарети і вийшов на вулицю. На ґанку тьмяно горів ліхтар. Вечори вже ставали прохолодними. Барсик тужливо дивився з дірявої будки крізь дрібний дощ на господаря і тихенько сопів. «Зіб'ю я тобі дах, зіб'ю! – байдуже подумав батько. – Ось знайдемо Андрійка, поховаємо і…»

Він ледве стримав грудку, що підступила до горла. Йому було особливо важко усвідомлювати своє безсилля. Як повернути сина додому?! Ця думка, блискавкою пронизуючи свідомість, приглушала навіть біль від втрати. Він палив біля воріт із відчуттям незавершеної події: ніби його син і вбитий, але якось ніби і не до кінця, немає цієї фінальної крапки – поглянути на нього востаннє, обійняти. Поки цього не станеться, і він, і мати, однак, сподіватимуться на те, що Андрій живий. Так влаштовані всі батьки на світі, з цим нічого не поробиш, скільки б свідків смерті дитини не існувало. Вийшла мати, стала поруч, схилилася на плече:

– Що робитимемо, Толю?

– До переселенців треба завтра їхати, в райцентр. Можна ще там спробувати…

Продовження у номерах 61, 62