Посестри. Часопис №127 / «X. Я вже знаю, що скрізь навколо – поза мною і – далі...» (Зелена година)

Я вже знаю, що скрізь навколо – поза мною і – далі
Юрми поглядів закохання з-за кущів і з-за квітів
Ждуть, чигають на мить наближення мого серця до зір!

Я вже знаю, що означають в глибині алеї емалі
Тіні – те, що крізь листя сіючись, опадає в засвіття сіті,
Проти сонця, уздовж землі, а ступням моїм – набакир!

Все – дощенту – явленносуще! Все – по вінця – клекоче в пінній
Відображень взаємних дивності! Глянь крізь хвою на сиві
Небеса, чи на плесо озера – тільки очі примруж!..

Бог змішався в моїх очах з блиском сонць, що на іній
Вбігли золотом, – але й з шурхотом веретільниць в кропиві,
І з солодкою кров’ю уст в поцілунку, і з чадом руж!

Задзвени, Зелена Годино! Безсоромний любові шалом
Пломеній, запахущий світе, ти жалоби позбувся пливко
За блукальцем, сиріч за мною, що ховався від тебе в біль!

Ось я йду на осоння, знаючи, що стаю тут живим кристалом
Для дерев, по дорозі стрінутих, і для птаха, що дзьоб з поживком
Ще занурить в мої вуста, відображені серед хвиль.

Що приснився я і привидівся цим – в буянні – квіткам і зелам,
Що приліг я на їх життя, наче бусол на луг, – пробачте,
Понад себе я розквітаю, понад себе триваю сам!

О струмки, із яких веселка й небеса озирають села!
О гущавини див лісних! О рослини в цвіту, що бачите
Мій на землю прихід раптовий – сон, і сонність, і слава вам!