Посестри. Часопис №127 / «VIІI. Вийди ж, лісе, із нетрів, з надрищ! Вийди із лігв вітрів...» (Зелена година)

Вийди ж, лісе, із нетрів, з надрищ! Вийди із лігв вітрів
І зачаєних розквітів, що дрімотно й зеленокружно
Вперті в землю, у жар задивлену з тіней і прохолод!

Вийди раптом із нір і з кублищ, з безіменних ярів,
З хащ, утоплених в мочарі – з очеретів, поврослих тужно
В плес свічада, які подвоюють сон свій і сонність вод!

Вийди з пряноща змедовінь, бо заплутались леготи
Материнки з кропивою і рум’янку з осотом в рові,
Де зашиті у тінь чорноземність і звільглість тиш!

З гнізд пташиних, з яких бринять сонцю щебети й реготи
Безтурботністю цвіркотань, розпробуджених в слові,
Що бездумно втекло із губ – нічиїх – у клечання ніш!

Вийди! Валом зеленозелим кань на душу крізь мрії,
Щоб до смерті себе підгонити наснаганням в зеніті,
Що виходить тобі назустріч – в даль, і в час, і в немить!

І з’явися – шумкий, великий – в сонцевирі, в завії,
Повний страху в моїх очах, і в небесних – блакиті,
З серцем, спраженим, як валун, що у грудях тяжить!

Забороло відкрий нараз, празеленістю сутніх ліній
Непізнанне лице яви, пребожественне, яросливе,
Що предвічно з-поза кущів непокоїть мене крізь сміх!

Хай увесь відіб’юся твій у зіниці твоїй орлиній,
Хай побачу в ній відсвіт чар, незбагненне й мисливе,
Хай дізнаюся, чим я був – твій, тобі, в снах твоїх!