Посестри. Часопис №125 / Уривок повісті «Зворотний шлях»

На Кубані не знали переднівку[1]. Земля, що буквально текла молоком і медом, родила з такою щедрістю, що збуту осінніх плодів зазвичай доводилося чекати до наступного року. Зерносховища в Єйську, Ахтирях, Новоросійську й Тамані були не досить великими, щоб за один раз умістити всю наявну пшеницю. Ще за перебування в станиці Стась чув анекдот про сина заможного хлібороба, якого батько послав учитися на агронома. Юнак повернувся з дипломом, обійшов хутір, покрутив носом. «Тату, ти не по-сучасному господарюєш!» Господар перелякався. «А чому, синку?» «Ти штучні добрива не використовуєш». «Добрива? Та ще й штучні? А навіщо вони? Ми з верблюжого гною кізяк робимо…» «Обов’язково, тату, штучні добрива. Фосфати, нітровапно й узагалі…» Старий збентежено замахав руками. «Якщо так… то замовляй, синку, ті… фосфати… Ти освіту отримав, а я – темний, невчений… По-старому господарюю. За ті тяжкі рублі, що я на університети витратив, ти покажеш старому дідові, як біля ріллі треба ходити…»

Свіжоспечений агроном привіз із міста штучні добрива. Прийшла весна, й озимина вистрілила вгору. Хуторянин дивиться: на сусідніх полях пшениця поки що по пояс, а в нього така, що мужик на коні з головою сховається. Ходить гордий, наче пава, перед іншими свій хвалькуватий хвіст розпускає. «Бачите, якого я сина виховав?!» Однак минуло кілька тижнів, усюди пшениця гарно колоситься, а на вдобреному полі росте й росте… Уже на півтора сажні витягнулася. Усі писки пороззявляли: що ж із цього буде? Уже липень, уже й серпень, усюди жнива аж киплять, а та вчена пшениця досі росте. І так усе в солому й пішло, а колоски показалися маленькі, одне зернятко за другим біжить і наздогнати не може. Агроном у книжках нишпорить, шукає, у чому ж причина.

Прийшов бувалий козак, тільки головою покивав. «А де ж ваші очі були, коли ви чорнозем удобрювали?! Та тут земля з три сажні завглибшки. Сухий кілок з плоту витягнеш, устромиш у землю, то він після дощу листя випустить. Божа сила в землі сидить, а ви ще хотіли диявольською силою допомагати? Тому ти, куме, тепер поріжеш пшеницю на січку!»

Тому й самого слова «переднівок» на Кубані взагалі не розуміли. Голодного тут ще ніхто зроду-віку в очі не бачив. Якщо сам не мав, то інші йому давали. Лише коли народ завдяки «Великій Жовтневій» з-під панських і попівських сідниць на свободу вийшов, дізналися люди в Єйську та інших містах, що таке пролетарський голод.

Шура не перебільшувала анітрохи, коли у своїх листах річної давності повідомляла Стася про епідемію голоду. Восени становище трохи виправилось, але зиму вже ледве можна було витримати. Навесні до портового міста прийшов НЕП[2], а разом із ним такі злидні, яких іще не бувало. Постійні козацькі повстання, що перекидалися, наче пожежа в сухому степу, зі станиці до станиці, заблокували всі шляхи постачання. Хто мав родичів або знайомих у сусідніх хуторах, ще сяк-так животіли. Конини вже майже не було, мішечок білого борошна коштував цілі статки. Трохи рятували рибалки, але і їхнього вилову не вистачало для всіх. Основою харчування більшості мешканців стала макуха для худоби.

Вийшов небезпечний декрет, що загрожував розстрілом на місці кожному, кого зловлять на переховуванні продуктових запасів. Мало хто звертав на це увагу. Краще померти від кулі, ніж від виснаження голодом. І хто мав добре заповнену комору, сміявся з декретів. За дещицю їжі можна було отримати все: дороге хутро, шовкову білизну, біжутерію, гарних жінок. Піднесені ідеали, проголошені революцією, звелися до панування шлунка. Саме в такий час Стась Маєвський опинився в притулку для неповнолітніх, позбавлених сімейної опіки.

Дєтдом отримував відносно непогане забезпечення, але крав директор, крав кухар, крали всі вихователі. Контролю немовби й не існувало, а зрештою, і контролерів можна було відповідним чином задобрити.

Старші з хлопців попервах пробували бунтувати й вимагали кращого харчування. «То ви, падлюки, ту саму руку кусаєте, що дах над вашими вошивими довбешками забезпечила?! – промовляв до них Храпуґін. – А то ви не знаєте, один із другим, що в місті люди з голоду здихають? Козацька контра хліба не привозить… Інші здихають, кращі за вас, повиздихаєте й ви. Бо хіба ви заслужили на іншу долю? А хто не зрозумів, – додавав із притиском, – нехай прийде до мене на окрему бесіду. Уже йому я все ретельно викладу та поясню». Охочих до окремих бесід не було.

Завдяки посередництву Варнави і косоокого Стєньки акції Стася пішли вгору. Колишній піп дав за сторублівку два фунти хліба, кілька великих цибулин і помідорів, а найважливіше – солідний шмат сала. Цього було небагато, але, як пояснив Стєнька: «Оборудка коштувала свого. Не вимагай від розстиги, щоб він на харчах не заробив принаймні пів-на-пів». Хлопці поділили на три частини і захланно з’їли, ховаючись від товаришів по нещастю. «Даси іншому – тобі що залишиться? – казав Варнава. – А не даси, донесуть Храпузі. Отой уже з тобою поділиться!»

Але ввечері на хлопця чекала більша несподіванка. Старий кухар вийшов на подвір’я, придивився до безпритульних, кивнув на Стася. «Ей, ти, ходи, поможеш мені казана почистити…» Єґоров часто кликав підлітків на кухонні роботи, тому на його наказ ніхто не звернув уваги. Він показав на великий засмалений казан, устромив Стасеві в руку рисову щітку й ганчірку. «Вода в бочці. Там у кутку стоїть…»

За мить дід знову вийшов, повернувся і, грюкаючи посудом, квапливо зашепотів:

– Агов, обережно… Ти баньки на мене не витріщай, бо я тобі не опудало. Роби своє, тільки вуха нагостри. Я маю для тебе посилку з їдлом.

– Посилку? Від кого?

– Від кого, від кого… А ти не здогадуєшся?! Від дівчини. З нею барбос ходить, ікла, як у вівчарки. Сьогодні вранці принесла. Зараз я не дам, бо вони кинуться на тебе, як круки. Як смеркнеться, тоді вибіжиш… І заховай одразу в ліжко. Якщо маєш їй що переказати, я перекажу. Не зараз… Завтра неділя, директор із Костяком підуть пиячити, буде зручніше. Завтра мені й скажеш, чого тобі треба. Та дівуля пообіцяла, що знову прийде в понеділок… Як ти казана чистиш, засранцю? Ти так і до ранку не закінчиш! Ех, ви, плем’я пустодзвонне! Нащо вас батьки народили!

Стась шурував завзято, окрилений шаленою радістю. Шура вже знає, Розбишака її знайшов. І Женька, мабуть, маляву заніс. Посилку вона доставила й домовилася на післязавтра. Люба Шурка! Якби ще вона Ашваянцу дала знати вчасно. Стась рахував подумки. Сьогодні субота, заарештували його в четвер, а «Ластівка» відпливла в середу. Вона мала завернути по дорозі до Таганрогу, а отже, транспорт вивантажився в Ростові найраніше позавчора. Можливо, десь тиждень вони чекатимуть на залізничний ешелон. Якби ж то вшитися за два-три дні – тоді він ще встигне!

У Стєньки розбіглися очі, коли він почув про Шурку й посилку. Хлопці домовилися, що так маніпулюватимуть удвох із Варнавою, аби затулити Стася і посилку біля входу до спальної зали. Ніхто не звернув уваги. Після вимкнення світла хлопець обережно розв’язав мотузку і перевірив вміст. Перед тим вони нажерлися хліба й сала, тому не були голодні. Частину продуктів Стась запхав під подушку, решту сховав у своєму ліжку Стєнька. Вони прошепотіли аж до півночі, снуючи прекрасні плани на майбутнє.

Уранці наступного дня, за традицією, встановленою Костяком для кожної неділі, була лекція на релігійні теми. Вихователь був у своїй стихії. Глузував із догматів, з особливою насолодою розповідаючи про Святу Трійцю та зачаття Ісуса Христа. Потім перейшов на духівництво. Цю частину лекції більшість слухачів сприйняли із задоволеним зацікавленням.

– Маєвський, ти чув?

– Чув…

– Так отож… Тебе татко-полковник і матуся-шляхтянка, мабуть, інакше навчали, але ми тут переробимо ляшка на наш совєцький, пролетарський лад. Розійтися, брудні падлюки, до роботи! Щоб мені сьогодні закінчили прибирати подвір’я! А на завтра я вам щось інше придумаю. Голодранці ви, кишкоблуди, вам би тільки на кухню дурними баньками глипати. Ви в канаві народжені, пацюче поріддя, контрреволюційні задрипанці! Я з вас цю контру виб’ю, будете на Лєніна молитись, а іменем Троцького[3] присягатись. Р-р-р-а-з-з-з! Щоб вашого вошивого духу тут більше не було!

Товариство не надто переймалося добірною лайкою Костяка. Усі знали, що вже близько полудня він буде п’яний, і якщо йому під руки не підлазити, зникне аж до наступного дня разом із директором. Варнава стверджував, що з дєтдому вони не виходять, а зачиняються на дівчачій половині. Так чи інак, недільного пополудня жоден безпритульний їх не бачив, тому хлопці насолоджувалися майже цілковитою свободою. Після видачі безсмертної рибної юшки вони втрьох пішли до саду, вибрали найбільш зарослий закуток. Вийняли з кишені частину присланих Шурою харчів. Варнава, який не знав Стасевих пригод дворічної давності, з насолодою закочував очі, наминаючи кінську ковбасу.

– То це тобі дівчина прислала… Що за дівчина?

– Наречена, – хихотів Стєнька, улесливо дивлячись на Стася. – Ну, нібито наречена. Вона з ним в очеретах була, коли ми нову Запорозьку Січ закладали. Я її востаннє бачив восени, поки мене ті кровопивці не зловили. Кажу тобі, Варнавушко, дівуля, наче лебідонька. Ходить так, що земля під нею від радості гойдається. Цей Стась у сорочці народився, йому щастить, як байстрюку.

Стась витягнув із газети шматок пирога. Ділив обережно, стежачи, щоб занадто не накришити. Натрапив пальцями на опір, шарпнув. Стєнька схопив його за зап’ясток.

– Обережно! – сикнув схвильовано. – Якийсь папір усередині.

Стась дістав аркуш, складений учетверо. Він був сильно засмальцьований, але великі кривульки чітко проступали під світлом. Хлопець витер рештки капусти й почав читати.

– Ну, що… Що пише? – штурхнув його нетерплячий Стєнька.

– Зараз… Дай дочитаю… Щоб я через кухаря дав знати, як у мене справи і чи маю знайомих у місті. Що вона сходить до них… Також пише, що поки я тут, вона приноситиме харчі. Ну, і взагалі…

Варнава відгорнув звисле волосся з чола. Ударив Стася по плечу.

– А отже, дівчина блатна. Лист у пирозі запекла – ич, яка хитрунка! А ти з нами поділився, не намагався сховати посилку. То ти друг! Я тут тепер за фраєра, тільки ці гниди так і лізуть до мене. Але коли одного разу ми звідси вийдемо, побачиш, що я за один. Я міліціонера вколошкав, я ні Бога, ні диявола не боюся. Ще так не бувало, щоб Варнава за дружбу дружбою не заплатив. А харчі не наші. Що ти нам дав, те дав – твоя воля, а наша вдячність. Решту сховай, для тебе буде. Тій жінці відпишеш?

– Та де… Єґоров мені сказав, ніби повторить їй, що треба. Мабуть, листа теж передасть.

– Листа не давай. З того, що ти скажеш, завжди можна відбрехатися, якщо свідка немає. Що написане пером, того не вивезеш і волом. Листа ми Женькою надішлемо, коли він під сад підійде.

Стєнька міркував, кусав губи.

– Вона про Женьку в цьому листі не згадує?

– Ні.

– А отже, харчі вона приготувала до того, як малява до неї дійшла. Звідки вона могла знати?

Стась задумався.

– Ах, я вже знаю! Усе просто! Кухар мені казав, що Шурка приходила сьогодні вранці. З Розбишакою. Це мій пес. Мудрий пес, мудріший за багатьох людей. Він був зі мною, коли мене заарештували, навіть один міліціонер погрожував його застрелити. Я його відігнав і наказав іти до Шурки. Тож справа проста… Коли вона побачила пса, то одразу ж здогадалася, що я не поїхав до Ростова.

– Ніби зрозуміло! – Варнава скептично скривився. – Але цей твій Розбишака, хоч і наймудріший, не сказав їй, де ти…

– Але він привів її до дєтдому! – крикнув Стась. – Він бачив місце і привів її. Точно! Він і не такі речі робив! У нього нюх, як у найкращого хорта. Він до неї для того пішов, аби привести сюди. І Шурці вже легко було до всього додуматися.

Пролунав триразовий уривчастий свист. Зизоокий підскочив.

– Це Женька. Сидіть тут тихо, я до нього піду.

Стєнька відповів коротким свистом і зник у заростях. Хлопці чекали в тиші. Варнава поволі доїдав свій шматок пирога.

– Ото ти такий… І наречену маєш блатну, і власного пса. Костякові ти теж сміливо опір поставив. А я спочатку подумав, що ти мамчин синочок, буржуйська мандавошка.

Стєнька з’явився так само швидко, як зник.

– Було так, як ти й казав. Розбишака її сюди привів, а решту вона дізналася від кухаря. Він підійшов, коли вона хотіла лізти на мур, отримав доброго хабаря і тому такий люб’язний. Коли Женька до неї прийшов, вона вже все знала. Хочеш, щоб Женька їй щось сказав? Він чекає за муром, бо до саду, падлюка така, боїться зайти. Найкраще ходи зі мною, то сам йому викладеш, що і як. А ти, Варнавушко, залишайся тут і пантруй, аби стрьому не було.

Женька з надзвичайною сердечністю тряс рукою Стася.

– Ух, але ж я й набігався за ці два дні! Та я не нарікаю. Нажерся в Шури за всі часи. Гонорова дівуля, їдла не пожаліла. Маєш щось для неї?

– Нехай іде до Ґєннарія, – з притиском сказав Стась. – Знаєш, що це за один? Він колись у ревкомі працював, не знаю, чи й досі працює. Його також можна пополудні застати в управі біля портових складів.

– Продуктових? Від кооперативу?

– Авжеж. Нехай підійде і все розповість. Найкраще до тієї управи, бо вона не на видноті й небагато людей там вештається. Ґєннарій одразу ж по смерті батька про мене розпитував, але якось воно затяглося, і я не пішов. То порядний мужик, хоч і комуніст. Це одне. А друге – нехай Шурка одразу ж повідомить вірменина, який має крамницю з антикваріатом неподалік базару. Його Чахаряном звати. Якби він не мав до неї довіри й захотів сплавити, нехай йому покаже срібні кульчики та брошку. Я їх у нього купив, він точно впізнає. Хай попросить, щоб він якнайхутчіш повідомив Гришку Ашваянца. Запам’ятаєш?

– Ну, звісно! Спочатку до Ґєннарія, потім до Чахаряна. Якщо він не повірить, потрібно показати кульчики. Лечу на одній нозі. Шурочка, мабуть, із самого ранку мене чекає і дочекатися не може. Тримайте хвоста пістолетом, хлопці!

Вони повернулися вглиб саду, доїли решту харчів. Сонце поволі хилилося до заходу. Варнава перевернувся навзнак, зірвав листок і розтер його на долоні. Розійшовся різкий аромат полину. Ліниво дзижчали бджоли, цвіркун тягнув свою монотонну заспокійливу пісню.

– Та-а-ак… – широко позіхнув Варнава. – Гарне ці сучі діти нам життя влаштували. Виховати наново… «Будемо з вас вибивати буржуйські вади!» – говорить Костяк. Які ж це буржуйські вади, якщо я пролетар із діда-прадіда і вже чотири роки частіше в канаві сплю, ніж у ліжку? «Потрібно переробити…» Нехай шмаркатих сцикунів перероблює, а не мене!

– Ти вперше в дєтдомі? – поцікавився Стась.

– Уперше? Та де там уперше?! Ще у двадцятому запроторили. Я втік через тиждень. А потім в Астрахані вдруге. Знову втік. І звідси втечу. Не на такого пахана[4] натрапили, щоб я каміння їм носив, по зубах діставав і тельбухи дохлою рибою труїв. От тільки цього разу без прощання не обійдеться. Було б нелюб’язно. І Храпузі, і Костяку я віддячу на відхідному. Або червоного півня їм пущу, щоб видніше було в широкий світ мандрувати.

– Кажеш, що вперше тебе в Царіцині[5] взяли…Ти царіцинський?

– Ні, з Сарепти[6]. Це неподалік, але більше на північ. Тобто, Надволжя. Найкращі розбійничі місцини. Саринь на кічку[7] і фінкою під ребро. Там Стєнька Разін[8] у стародавні часи свободу утверджував, а потім Ємєлька Пуґач[9] на гулянки виходив, царських воєвод по горлянках мотузкою лоскотав, із купчин лій вогнем топив. Я туди ще повернуся – відвідати ту сволоту, через яку я свої перші зуби з писка виплюнув.

Стєнька підпер голову рукою і з повагою глянув на Варнаву.

– І ти будеш харцизити, коли звідси вирвешся?

– А що? Хіба мені страшно або вперше? Аби лише свою братву знайти. Ти, Стєнько, багацько язиком плів про того Гришку Ашваянца… що він друг Стася. Правда те, що з нього такий добрий пахан?

– Ну! Запитай Стася. Він, коли в очеретах була битва із зеленими[10], багатьох уклав, пробився разом із «Чорним Єгоркою» та іншими. Перебрався до Ростова, там мутить воду, але кілька разів і сюди зазирав. Грошви він має завжди, як гною. На нього жоден міліціонер ні одинцем не піде, ні вдвох. Скільки разів облави влаштовували – і завжди він викручувався. З таким ватажком, може, і я б відважився. От тільки Гришка – дивний мужик, любить працювати наодинці. А за Стася він би й у вогонь, і у воду поліз. Вони віддавна кунаки[11], кров один одного пили й на кинджалах у дружбі присягалися. Нехай він сюди прийде, а Стась його попросить, то він поможе й нам. Хіба ні, Стасю?

– Авжеж! – палко підтвердив хлопець.

– Мав і я такого друга, – згадав Варнава. – Ми разом із астраханського дєтдому гайнули. Пішли на південь уздовж Каспійського моря. Глибше в степу там калмики[12] кочують, а на самому узбережжі рибальські присілки. Хтось рибу ловить, хтось сіль варить. То ми трохи на роботу наймалися, ненадовго, аби проіснувати, відпочити і далі йти. Так ми примандрували аж до Моздоку[13]. Місто не найгірше, чимало татар, греків, навіть персів, ну, і взагалі різноманітних азіатів… Першого ж вечора ми одразу вирушили на пошуки їдла, поцупили ковбасу з ятки і дали драла. Навинувся міліціонер і за нами погнався. Довгоногий, падлюка, загнав нас у глухий завулок – і ні туди ні сюди! Дивлюся, а мій Санька взяв себе в руки… і як скочить уперед… А в рукаві загострена фінка. Міліціонер як застогнав… лапи розчепірив і зарився мордякою в пісок. Дав дуба в момент.

– І що? І що?

– А що ж… Чоботи в нього були незлецькі, то ми з нього зняли, так само і шкіряний ремінь… Санька одразу ж ним підперезався… Міліціонер також трохи купила мав у кишені, придалося. Я навіть перелякався, а Санька мені й каже: «Це тільки вперше важко. Як спробуєш, то побачиш, що нічого особливого. Добра фінка входить у людину, наче в масло».

– І що з тим Санькою сталося?

– Він утопився через два місяці. Тоді нас уже було кількоро. Незлецька банда. Пішли ми вночі склад біля річки грабувати. Один барига нам роботу підкинув. Задовго загуляли, хтось міліцію викликав. Тікати пізно! З одного боку – міліціонери, з другого – річка. Трьох наших голіруч узяли, а я з Санькою – у воду. Уже біля другого берега він зловив кулю і, ледве встигнувши крикнути: «Варнаво, рятуй!», пішов на дно, наче камінь.

Стась думав про Шуру. З голоду вона йому померти не дасть, це точно. Може, Ґєннарій витягне, а ні – то на Ашваянца треба буде почекати. Він не загине з такими друзями. А хоч би й ешелон за цей час відбув із Ростова… Тепер травень, до осені майже чотири місяці, до польського кордону він дійде хоч би й пішки… А чому би, – Стась сів, осяяний думкою, яка видалася йому чудовою, – чому б не вибратися втрьох? Із Шурою та Гришею… І Розбишакою! Вони впораються. А в Польщі… вони всі троє навчатимуться, а згодом він ожениться з Шурою.

Хлопець знову ліг на траву. Уся ситуація здавалася йому простою. Чотири місяці – це навіть якби лише десять верст на день відмахувати, він пройде понад тисячу. До польського кордону, мабуть, не більше… Коли він звідси вийде, треба буде перевірити на мапі.

Пролунали три удари в рейку. Варнава важко піднявся на ліктях.

– Ходімо, братчики! Поглянемо, що там старий кабан у пролетарську неділю накухарив.