Посестри. Часопис №123 / День при дні (уривок із книжки «Листи з осені»)

Із гудком навколо Равлика зчинялась руханина. Білі стіни, стіл і стілець, навіть стеля оживали й оточували Равлика білими марами постатей. Вони прискіпливо дивилися на нього, торкалися, запитували, виконували над тілом якісь дії, змінювали одне одного і знову починали все спочатку.

Спершу Равлик намагався порозумітися з ними. Однак швидко переконався, що ці істоти не чують равликової мови. Вони мали його за когось іншого й хотіли переконати в цьому й самого Равлика. Та Равлик знав, що він – равлик. Одначе пручатися було марно. Отож день починався з того, що Равлика зважували. Потім вимірювали температуру і перевіряли колір – чи став він білішим і наскільки.

Далі за нього бралися чотири білі руки. Дві з них, які були жилавіші, намагалися відірвати Равлика від мушлі, розтягували й уперто ліпили з нього якусь неравликову форму.

Тимчасом іще дві руки длу̒балися із черепашкою. І мали для цього цілу валізку вигадливих інструментів. Вони лупали мушлю зубилом. Скребли шпателем. Свердлили дрилем. Жужмили. Розточували. Розплавляли. Збивали. Відкручували. Відпилювали. Стесували. Та черепашка була міцною. Хоча й у валізі було ще повно знарядь.

Коли ж усі чотири руки втомлювалися возитися коло Равлика, наставав час вливання їжі. З липким грюкотом до кімнати вкочувалися інші білі тіні. І їм було байдуже, голодний він чи ні. Спритними рухами вони вставляли в Равлика шланги й трубочки і впускали ними білі суміші. Тоді терпляче чекали, аж усмокчеться остання крапля. І так само спритно згорталися й торохтіли далі.

Не встигав Равлик оговтатися, як над ним нависав пекучий погляд мари в білих окулярах. Вона світила в очі ліхтариком. А коли переконувалася, що Равлик при тямі, розкладала перед ним білі аркуші, на яких нічого не було, й про щось запитувала. Не чула відповідей, хитала головою і щось записувала.

Надвечір Равлика лишали в спокої. Його тіло гуло й боліло, а думки мішалися. Часом він був такий змучений, що плутав себе з черепахою, устрицею або ще кимось. Та примушував голову прийти до себе. Отож, збирався з силами й напружував м’язи, щоб позбутися чужої форми. А коли робився гладким і плавним, як і належить равликові, то ховався до мушлі. І брався направляти її від заподіяної шкоди, нарощував і змінював іще більше.

Лише тоді Равлик міг нарешті заснути. Та щойно він відлітав у простори сну, де йому справді було добре, як з’являлася нічниця зі шваброю. І починала терти нею так старанно, наче це була остання швабра в її житті. І Равлик чув, як білий пил зшкрібався з білої підлоги. І не спав. І не бачив своїх безпам’ятних сновидінь, аж поки не прокидався.