Посестри. Часопис №12 / «Промовляй ім’я моє незвично, без голосу»

Промовляй ім’я моє незвично, без голосу,

самими очима, щоб не торкнулося губ,

самими пальцями,

у сірості осінній зігрітими теплим віддихом.

Розбирай його на звуки і знаки,

загубивши сенс цілості у грі пізнавання, –

нехай точиться

на штучність закляклих опівночі вулиць

своїм безтілесним існуванням.

 

Чи було воно справді, якщо залишилось не мовленим?

Міражі манять сильніше, ніж твердь під ногами.

Щастя створення передбачає оприявнення,

а хто ж повірить тому, чого не буває?

 

Марна надія моєї появи,

якщо навіть повітря у слові

не сколихнулося поміж нами.