Посестри. Часопис №149 / «По кому подзвін? (Розповідь пана Константи)». Уривок із повісті «Мадам»
Коли закликана до відповіді послужлива пам’ять видобула з архіву замовлений матеріал, і, спускаючись по сходах услід за мовчазним паном Константи, я внутрішнім зором спішно переглядав отриману документацію, а особливо ті спогади піврічної давнини, то помітив, що не можу визначити, чи була присутня Мадам у залі – і це привернуло мою увагу. На імпрезах такого роду більшість учителів займали перший ряд, із нею, як із королевою, посередині. Коли я виходив на сцену, а, тим більше, на поклони, то не міг її не помітити. А якби побачив, то не міг не запам’ятати. Запам’ятав же ж усіх інших. Наприклад, Солітера, як він неохоче аплодує мені або обертається до залу, аби спопелити очима ентузіастів «фламенко», що занадто голосно волають «біс». Або Євнуха та Гадюку, що з несхвальним виразом облич сидять поруч, постійно обмінюючись пошепки якимись заувагами. Й ані сліду Мадам. Навіть розмитого образу чи бодай його фрагментів: виразу обличчя, пози, жесту, якихось деталей убрання.
Я вглядався у «негативи» цих сцен, аж поки на них не проступив образ порожнього стільця. Я дедалі чіткіше бачив одне порожнє місце в центрі першого ряду, просто поруч із Солітером. Водночас набула нового сенсу й поведінка нашого завуча, оті його постійні озирання назад. Вони були не тільки актом приструнювання зухвальців; він на когось чекав, когось нетерпляче вишукував. Із усього виходило, що нервував він саме через її відсутність. Тепер, із урахуванням уже почутого і того, що на мене ще чекало, всі згадані мною окремі деталі – порожнє крісло Мадам, її відсутність у залі – поєднались у щось важливе. Однак на подальші роздуми і спекуляції часу вже не було, ми-бо саме вийшли на вулицю, і пан Константи продовжив:
– Не знаю, що тобі відомо про іспанську громадянську війну. Та й не хочу знати, адже те, що тобі казали – якщо взагалі казали – у школі, взяте з вигрібної ями брехні, а до чесної літератури ти навряд чи мав доступ, оскільки вона заборонена. Тим більше, що її геть небагато. Напевно, жоден епізод новітньої світової історії не є настільки спотвореним, як ця трагедія, і не лише у нас, але й на Заході, у демократичних державах. Утім, я не збираюся читати тобі лекцію. Обмежусь історією Максиміліана, а висновки роби вже сам. Ще раз наголошую: це тільки між нами. Про це більше ніхто не повинен дізнатись. Навіть твої батьки, я вже не кажу про колег чи вчителів. Не дай Боже! Біди не оберешся! І не ти один. Присягаєшся?
– Так.
– Слово?
– Слово честі.
– Добре, тоді я починаю.
Громадянська війна в Іспанії спалахнула в тридцять шостому році, сімнадцятого липня. Це був дивний час. Недобрий. Хворий. Заразний. Звичний світовий порядок добігав свого кінця. Інфекція, що вона добрі двадцять років перебувала на стадії первісної інкубації, таки перейшла в зрілу агресивну фазу. Армія вірусів кинулася в атаку. Зростала смертельна лихоманка, відкриваючи шлях божевіллю та злочинам.
У Совітах – терор і чистки, фальсифіковані процеси, заслання у Сибір, голодомори, підневільна праця, але, перш за все, метастазування: хитра контрабанда червоної пошесті всюди, де тільки можливо. Легіон бісів-агентів вторгся у світ, аби заражати, створювати осередки пожежі світової революції і протягувати до них Бікфордові шнури. Тим часом ще в одній облюбованій дияволом країні, що титулувала себе голосною назвою Drittes Reich
А що у цей час решта світу? Індоленція
Читав «Перемогу» Конрада? Там це описано. Чудово описано! Герой цього роману, швед за походженням, Гейст, глибоко розчарована у сповненому огиди та зневаги світі людина. Світ – це суєта чи пекло, а люди – сарана, що пожирає одна одну, поки її не розвіє вітер. «Шопенгауер». «Мізантроп». Єдиний вихід для нього – вийти з гри. А отже – з життя. Ось чому він вирішує жити на «краю світу», на майже безлюдному острові, десь на архіпелазі сучасної Індонезії. Але на передостанньому етапі своєї подорожі він, поки очікує на потрібний корабель у якомусь портовому місті, виявляється свідком обурливої сцени. Якусь нещасну дівчину з музичного гурту, що грає в готелі для розваги постояльців, у нього на очах брутально принижує господарка закладу. Здавалося б, дрібниця. Він такого надивився. Однак у цьому випадку він не може залишитись байдужим. Вражений, він пропонує їй допомогу.
«Я недостатньо багатий, щоб викупити вас, – несміливо звертається до неї він із пам’ятними словами, – але я готовий вас викрасти». Що з того вийшло, вже інша історія. Якщо не знаєш, прочитай. Я згадав цей епізод як приклад раптової реакції. Тієї, що іноді змушує нас на вчинок, хоча б за нього довелося сплатити найвищу ціну. Гадаю, що подібний рефлекс спрацював тоді й у Макса. Що його спричинило? Якесь особливе звірство, вчинене в Іспанії? Бомбардування Герніки? Масові розстріли? Ні. Дещо інше. Ближче. Події на батьківщині.
У Польщі на війну в Іспанії реагували по-різному. Уряд – кунктаторськи
Він був цілковито аполітичним, адже жив у світі інших понять. Наче й не сходив із гір. Якби я мав визначити його позицію, то сказав би, що він був лібералом із симпатією до лівих. Він був чутливий до нещасть, кривди, несправедливості. Але тримався якнайдалі від всіляких радикалізмів, особливо – від комунізму в ленінському трактуванні. Він боявся радянської росії, ненавидів більшовиків, називаючи їх «азійською заразою». А однак, коли наш уряд вирішив позбавити громадянства людей, які воюють в Іспанії, закриваючи їм шлях до повернення, він надзвичайно розсердився.
– Не гоже так чинити, – роздратовано мовив він. – Раніше чи пізніше це всіх торкнеться. Сьогодні вони, завтра інші. Небезпечний прецедент. Удар нижче пояса. Треба протестувати.
Він мене здивував. Як ніколи. Звідки така реакція саме на цю справу, і чому аж настільки сильна? Чому він раптом перейнявся долею людей ненависної йому формації?
– Відколи це ти так близько до серця узяв долю «зарази»? – запитав я його тоді. Ти ж знаєш, що вони за одні і з ким пов’язані.
– Це ще не привід відмовляти їм у поверненні! Тим більше, що більшість із них просто ошукані. Хіба ти не знаєш, що у них означає «спонтанна реакція»? Це класична вербовка. Вчинення тиску на позбавлених вибору людей. Бо тут вони були бідняками або відкидними.
– Кого ти хочеш зворушити цими казочками?, – почав дратуватись я. – Якщо мене, то даремно. Зрештою, що тут вдієш?
– Згоден, мало що. Але завжди можна, наприклад, туди поїхати. Побачити на власні очі.
– Що?! – аж підскочив я.
– Ну, знаєш, – спокійно відповів він, – зорієнтуватися, що там насправді діється, не віддати їм поле.
Я зрозумів, що ця дискусія не має сенсу. Він уже все вирішив. І лише повідомляв про це мене.
– А як щодо дитини та Клер?
– Власне! – підхопив він, адже задля цього зі мною й зустрівся. – Я хочу тебе про щось попросити. Будь із нею в контакті, аби допомогти в разі чого.
– У разі чого? – перервав його я.
– Ну, знаєш, – розвів руками він, – всяке може статися.
Я запитав, чи він обговорив цей план із Клер. Він відповів, що так і що між ними, як завжди, повна згода.
Що я мав сказати на це? Тільки взяти на себе зобов’язання.
Знаючи його, я розумів, що у нього все продумано до дрібниць, тож цю ескападу забезпечать його закордонні, насамперед французькі, зв’язки. У деталі я не вникав. Невдовзі мої здогадки дістали підтвердження. До Іспанії він потрапив через Піренеї. Перші кілька місяців він давався чути досить часто і регулярно. Видно, мав постійний зв’язок із якоюсь з базою у Франції, оскільки листи відсилались із департаменту Гард. Але десь наприкінці травня тридцять восьмого він замовк – зник безвісти. Ніхто з тих, із ким він був у контакті, не міг сказати, що з ним раптом сталося. Альтернатив було небагато – смерть або катівня. Вона зносила все це з неймовірною гідністю. Її спокій, самоконтроль і непохитна віра, що він живий і повернеться, просто вражали. Лише тоді я уповні осягнув, що вона була за людина.
Раптом запала тиша, в якій особливо гучно зазвучали кроки мого cicerone – його коричневі черевики були підбиті шкірою, а не гумою, як мої. Ми йшли темною вулицею, по мокрому тротуару, усипаному опалим кленовим листям. Він ледь похилений, із закладеними за спиною руками, а праворуч від нього я з руками в кишенях. Краєм ока я позирав на нього. Він дивився собі під ноги, його вуста безгучно ворушились. Я згадав, що це вже не вперше, коли він перериває історію і дивно поводиться, варто на сцені з’явитися матері Мадам.
– Ви використали минулий час, – нарешті порушив тишу я. – Сказали: «була». Це означає, що вона померла?
– Звичайно, померла, – відповів він із нотками гніву.
– Коли? – не витримав я.
– Хвилинку! Все у свій час! – осадив він мене і додав: – От лише визначусь, із чого почати: з подій в Іспанії, що про них я дізнався лише багато років потому, чи зберегти мою тодішню перспективу.
– Тодішню, – тихо озвався я, – якщо я можу порадити.
– Ні, – відповів він за хвилю. – Краще таки розповісти, що сталося в Іспанії. Пам’ятай: про це – нікому!
Макс перейшов Піренеї у грудні тридцять сьомого. Спочатку він опинився в Лерді, що під Сарагосою, потім у Мадриді. Він входив у кілька угруповань, здебільшого французьких. Організовував транспорт, брав участь у кількох сутичках. Поступово він знайомився з цією країною та її недавнім минулим, тобто з історію цієї війни. Й уже незабаром зрозумів, що фронтів два, а не один; адже проти Республіки воюють не тільки Франко та його прибічники, але й... Йосип Сталін, і то значно більш ефективно і підступно.
Перемога лівих в Іспанії в тридцять шостому році була для совітів, із одного боку, успіхом, а з іншого – застереженням. Вони довго там мутили, втім, як і скрізь. Однак ніяк не очікували, що саме в цій країні – католицькій, аграрній – експеримент вдасться. Та оскільки він уже вдався, слід було негайно взяти його під контроль. По-перше, революція повинна була відповідати теорії, і, ще важливіше, вона не могла бути незалежною від більшовицької росії. Пам’ятай, найбільшими ворогами тієї кремлівської банди – Леніна, Троцького, Сталіна – були не праві, імперіалісти чи фашисти, але завжди і незмінно демократичні устрої, особливо – лівого ухилу – тобто оті справжні, реальні ліві, що законно – політичними засобами – обстоюють інтереси та права трудящих. О, таких вони ненавиділи найбільше! Адже претендували на їхнє місце, вбачаючи у них перешкоду для своїх розбійницьких методів.
Тому, щойно перемогу здобув Народний фронт, але це не принесло очікуваних наслідків, червоні біси негайно додали дрів у вогонь. Почалась диявольська містерія підпалів, безладу і розбою. Політичні убивства, провокації, побиття і нескінчені страйки. Розкрутити спіраль насильства, роздути вогонь анархії, щоб у якийсь момент, коли колективне божевілля досягає апогею, вхопити усіх за горло і поставити на коліна. І з цього моменту вже правити – безроздільно, безпощадно. І, мабуть, усе так би й вийшло, якби не другий диявол, що він тоді також прагнув панувати над світом. Щойно він побачив, як здобиччю суперника стає ласий шматок Європи, то люто вчепився в нього зубами. Ось так і розпочалася ця війна. Такими були її реальні передумови. Якби не комуністичний путч, якби не Комінтерн, якби на вулиці не випустили чернь, до неї ніколи б не дійшло.
Але не думай, що та війна не зіграла на руку совітам. Навпаки, вона їм ой як допомогла! Гадаєш, вони всерйоз розводили про світову революцію? Про те, щоб «гнані і голодні» почали масово повставати і скидати тиранію? І близько ні! Звичайно, світова революція була їхньою метою, але за однієї умови: вони контролюватимуть її від початку до кінця. Аби новоутворені держави стали повністю залежними від московського штабу – колоніями СРСР. Усі інші варіанти «звільнення народів від ярма експлуатації та бідності» були неприпустимі. Адже вони могли продемонструвати, що в будівництві кращого світу росія далеко не найкраща, знову і знову випереджаючи всіх лише в одному – у пригнобленні людей!
Завоювати Іспанію під приводом повстання? Для цього вони були занадто слабкі. То роздмухати пожежу, аби вона безконтрольно поширювалася? Все, що завгодно, але не це! Іспанія мусила стати цапом на заколення, але спочатку з неї слід було вичавити все, що можливо. Саме тому франкістський переворот їм як із неба впав. Та вони зробили все, аби його спровокувати. А коли війна нарешті спалахнула й у неї втрутились Муссоліні та Гітлер, залишалось тільки маневрувати, аби вона тривала якомога довше. Адже така війна для росії була на вагу золота! Й далеко не тільки в переносному сенсі. По-перше, небажану дитину вбивали «Іроди», а не рідна мати, «батьківщина пролетаріату». По-друге, та різанина була скарбом для пропаганди. Можна було вдавати, буцім допомагаєш жертві, насправді лише розтягуючи криваву, болючу агонію. І нарешті, цей кривавий карнавал приносив великі гроші. Ти хоч уявляєш, скільки Сталін вичавив з Іспанії в той період? Шістсот мільйонів доларів! Золотом! Не папірцями.
Думав, що він їм безкоштовно допомагав? Що надіслав танки та бомби в ім’я високої ідеї солідарності всіх трудящих? Його цікавило лише золото. Задарма, або принаймні не за власні кошти, в Іспанію посилали людей, до всього, не своїх. З росії туди їхали тільки агенти, провокатори та військові радники. А живу силу, тобто гарматне м’ясо, набирали в інших країнах, всюди, де діяла агентура НКВД – в Австрії, Франції, Італії, Чехії та на Балканах. У Польщі вербовку здійснювала КПП. Блискучий задум! Довести країну до війни, якнайдовше отримувати від неї прибуток, і, нарешті, коли казна опустіє, прискорити фінал: бажане у всіх планах падіння Республіки.
Як мордувати під виглядом допомоги? Для цього є перевірений спосіб. Росіяни майстри у цьому. Однак до небаченої у світі досконалості цю методу довели совіти. Найперше бомбардується розум, безумці-бо й самі підірвуться. Такою от «Гернікою розуму» і стала акція «змикання лівих сил». За короткий час у таборі республіканців уже воювали всі з усіма, перегризаючи одне одному горлянки, запанували терор і страх, атмосфера підозр, доносів, інтриг і провокацій. Поки на передньому краї, в окопах, ставало дедалі важче, в керівництві, на верхівці влади, тривало взаємонищення. Франко залишалось спокійно сидіти і чекати. І справді, десь у грудні тридцять восьмого республіканці вже настільки ослабли від чисток, що ледь тримались на ногах. Щойно Франко отримав звістку про те, що Сталін нарешті відмовляється від Республіки (адже викачав усе золото), як перейшов до наступу – останнього, «каталонського». У січні тридцять дев’ятого впала Барселона, а наприкінці березня – Мадрид.
Франко вів війну, але не надто нею переймався. Коли йому донесли, що все закінчено, він навіть не підняв голови від паперів на столі. Зате у розправу над республіканцями він, що називається, вклав душу. Тоді загинули майже двісті тисяч людей, а вдвічі більше – опинилися у в’язницях.
Сталін зітхнув із полегшенням.
Макс зник із поля зору, бо мусив ховатися. Як доброволець із Польщі, але не від КПП, він одразу видався надзвичайно підозрілим для «червоних». Його потрактували за шпигуна – фашистського агента – і винесли смертний вирок. Він переховувався з одним французом, переслідуваним із тієї ж причини. На відміну від Макса, той був украй політизованим – активістом, організатором, ентузіастом ідеї. Він поїхав до Іспанії, щоб приєднатися до боротьби за «краще завтра світу». Хоча він і швидко потрапив у вир партійних ігор та інтриг, проте зміг зайти по цьому болоту доволі далеко. Та, врешті, його таки вирішили позбутись, адже він «забагато знає». Він дивом уникнув смерті. А врятував йому життя, хоча й випадково, саме Макс. Відтоді вони трималися разом. Подружилися. Саме від нього Макс дізнався всю правду про радянську «допомогу» та про цю війну взагалі. І завдяки йому втік із Іспанії. Буквально в останню хвилину. Незадовго до падіння Мадрида.
Я добре пам’ятаю цей день, коли раптом, після майже року повної тиші, від нього надійшло повідомлення – телеграма з Франції: він живий і здоровий, але додому не повернеться; вона мала терміново зібратись їхати до нього – звичайно, з дитиною.
Пан Константи знову замовк. Він брів похнюплений, туплячи погляд у тротуар.
– Чому він не хотів повернутися? – упівголоса запитав я.
– Бо був переконаний, – почув я у відповідь, – що в будь-який момент на Польщу можуть напасти. І то з двох сторін відразу. Із заходу та зі сходу.
– Коли це було?
– У квітні тридцять дев’ятого.
– Вже тоді він все передбачив?
– У день падіння Мадрида німці розірвали договір, який вони уклали з Польщею в тридцять четвертому році, і вже через тиждень вторглись до Чехії та Литви. Приблизно в той же час радянський міністр іноземних справ на офіційній зустрічі з послом Франції прямо заявив, що СРСР не бачить для себе іншого виходу, ніж четвертий розділ Польщі. Це всі знали з публікацій у пресі. Але попри це, – пан Константи зупинився і поглянув на мене, – він ще й мав якусь чуйку.
Ми стояли під ліхтарем, у колі тьмяного світла, на краї величезної калюжі.
– То що, вона поїхала? – озвався я після довгої мовчанки, стискаючи пальці в кишенях.
– Так, – сказав Константи, – і то майже наступного дня. Пам’ятаю як учора: головний вокзал, вечір, спальний вагон. Тоді, у відкритому вікні поїзда, я бачив її востаннє в житті.
Він довго не зводив погляду з калюжі, на поверхні якої тремтіли тіні наших силуетів. Нарешті знову рушив, обережно обходячи воду.
Ми учергове йшли мовчки.
Мене обсіло безліч думок. Про щось запитати? Заговорити? Я вирішив запастись терпінням. Нарешті він сказав:
– Тоді їй залишалось жити менше тринадцяти років.
Я миттєво порахував: п’ятдесят другий рік.
– Що трапилось? – запитав я.
– Автокатастрофа. Тільки... – він не закінчив.
– Тільки що? – підхопив я.
– Тільки не ясно, що її спричинило.
– Перепрошую, – пришпорив його розповідь я, – де ми зараз? У Франції чи вже знову в Польщі?
– У Франції, мій дорогий, у Франції.
– Вони не повернулися після війни?
– Ні, – коротко відповів він.
– Що це була за аварія? Як вона загинула?
– За кермом. Втратила управління.
– І що в цьому неясного?
– Неясно: як. На рівній порожній дорозі?
– Вона була сама в машині?
– Сама. Але Макс усе ретельно оглянув.
– І що він побачив?
– Що машина не гальмувала. З’їхала на узбіччя і полетіла вниз.
– І що це значить?
– Що не спрацювали ні гальма, ні кермо.
– А отже?
– А отже їх умисно пошкодили.
– Навіщо? Чи, точніше, хто?
– Власне, це й неясно. У кожному разі він вважав... був цілком переконаний, що це була пастка. От тільки ставили її на нього.
– І хто за цим стояв?
Пан Константи зупинився, дістав із кишені обтягнутий гумкою срібний портсигар і коробку сірників, витягнув цигарку «Жемонт» та повільно її розкурив.
– Все, що я розповідаю, я знаю від Макса, – він із насолодою випустив кільце диму. – І направду, я не знаю... Не знаю, що про це думати.
– Чому?
– Слухай-но, – швидким рухом він сховав у кишеню портсигар і сірники і знову рушив з місця. – Той француз, який допоміг йому вибратися з Іспанії, пізніше, під час окупації, діяв у русі Опору. Їхні шляхи знову зійшлись. Він залучив Макса до співпраці. І почалося. Усе за звичним сценарієм: хворобливий транс провокацій та вбивств. Під виглядом покарання зрадників батьківщини і колабораціоністів зводились особисті рахунки. Коло почало звужуватися. Люди з мережі цього француза, включаючи кількох ветеранів війни в Іспанії, загинули один за одним, а, зрештою, вбили і його. Наступним явно мав стати Макс. І, можливо, не сам. Тож вони втекли. Утрьох. Без зборів. У гори. Десь під Межев
Принаймні так це мені змалював Макс.
Після кількох років спокою, десь у п’ятдесят другому, він знову відчув їхній подих. Одного разу, неподалік від дому, він помітив чолов’ягу, якого був зустрічав у Іспанії. Це був темний тип, який працював на дві сторони, – попередив Макса його друг-француз. Його теперішня поява могла значити лише одне – місце Максового укриття розкрите. З’являлися й інші. Принаймні за його словами, які неможливо перевірити. Підозрюю, що він поступово божеволів. Він був упевнений, що за ним стежать, аби вбити. Все довкола викликало у нього підозру. Він зробився надзвичайно недовірливим, у всьому вбачав зраду. Хоча, з іншого боку, факт: у той час у Франції НКВД діяло винятково зухвало. Людей викрадали просто на вулиці. Посеред білого дня. Навіть у центрі Парижа. Деякі випадки мали гучний резонанс.
Й от, зрештою, це сталося. Автокатастрофа. Він вбачав у ній замах на себе. Підтвердження підозри, що він під прицілом. Не знаю, до чого прийшло слідство. Макс казав, що його провадили надзвичайно ретельно. У будь-якому разі, після того він уже ніколи не оправився. Став іншою людиною. Нервовим. Дратівливим. Обтяженим муками сумління. Маніакально обережним, а при цьому – нерозважливим. Отаким я зустрів його, коли незабаром після смерті Сталіна він із нею повернувся на батьківщину.
– З нею? – не втримався я.
– З дочкою... не з покійницею ж, – дещо роздратовано пояснив пан Константи. – З твоєю нинішньою викла...
– Так, так! Зрозуміло! – удав я, буцім здогадався без пояснень.
– Зрозуміло?! – знову зупинився він, цього разу перед сходами в перехід під залізничною колією. – Та ти хоч розумієш, що він утнув? Від – уявної чи ні – небезпеки там він утік сюди! У той час! Розумієш? Знаючи, що тут відбувається! Не маючи жодних ілюзій!
Пан Константи жадібно затягнувся сигаретою, потім кинув її під ноги, затоптав і обережно рушив униз по слизьких сходах.
– Це свідчило про його стан, – трохи спокійніше продовжив він. – Спричинений його «поєдинком зі світом». У здоровому розумі він так ніколи б не вчинив.
Ми йшли темним тунелем у випарах цвілі та сечі. З низької стелі рясно крапала вода.
– Так, це була хвороба, – знову почув голос мого провідника я, – різновид нервового розладу. Вона полягала у прагненні боятись. Хворі на неї страх як потребують страху. Це діє як наркотик. Коли нічого не відбувається, вони самі створюють ситуації, аби підживити свій уявний світ.
Він завжди мав тенденцію випробовувати долю. Тепер же, внаслідок усього, що йому довелось пережити, ця схильність переродилася. Виняткова мужність, відповідальність за інших, обережність та дисципліна – деградували у крайню нерозсудливість. У пошук згуби. Хоч час, коли він повернувся, вже був не настільки зловісним, як попередні роки, все ще було небагато треба, аби дістати по голові. Тим часом він, заледве повернувся, замість того, щоб сидіти нишком, негайно почав носитись зі своєю історією. От його і засадили. І то не звичайний ДБ
Над нами загримів поїзд, і пан Константи змовк. Ми прискорили кроки, вийшли з тунелю і почали підніматися сходами з другого боку колії.
– А вона? – запитав я, зводячи подих після підйому.
– Хто? – неуважно перепитав він.
У мене вже на язику вертілось: «Та ж дочка... не покійниця!» (що все ще бриніло мені у вухах), але я стримався, обмежуючись лише дрібкою роздратування:
– Як це хто? – пробурмотів я. – Та, кого він назвав Перемогою.
– А, La Belle Victoire! Це також сумна історія.
«Нарешті!» – подумав я, стискаючи кулаки.
– Щойно він приїхав і втягнув мене у все це, то знову і знову просив – і навіть зобов’язував – не залишати її саму й заопікуватися нею, якби з ним щось сталося. Ясна річ, я був готовий надати всіляку допомогу, але зауважив, що порозумітись із нею ой як непросто.
Вона була замкнена, некомунікабельна, ба навіть вовкувата. Що не дивно: для неї ця країна, особливо в той час, здавалася пустелею. Гірше! Виправною колонією. Довкола терор, а вдома – ізоляція. Жодного власного середовища, ані колег, ані друзів. Єдиний доступний світ – жменька батькових знайомих. Усі в літах, дивакуваті, скалічені війною, жовчні і залякані. Постав себе на її місце! Тоді їй було стільки ж, як тобі зараз. Ось ти отримав атестат – і ф’ю-ф’ю! Раптом тебе везуть... куди б то?.. скажімо, до Львова, який колись був польським і де перед війною твій батько студіював математику. От як би ти почувався? А для неї, запевне, це був іще більший стрибок. Із раю простісінько до пекла. Уявляєш! Альпи... французький lycée
Вона була схожа на щойно посадженого до клітки птаха. Не виходила з дому. Впала у відчай. Макс дуже переживав.
– Пощо ж ти її привіз?! – картав його я. – Те, що ти робиш із собою, це твоя справа. Але навіщо її втягувати? Пробач, але це вже переходить усі межі здорового глузду.
– Бачу, ти нічого не розумієш, – відповів він мені. – Я мусив її звідти забрати. Я приїхав насамперед заради неї. – І понизив голос: Там на неї чатувала небезпека. Вони мстилися мені, знищуючи мою родину. Мене залишали наостанок.
Й у мене опустилися руки.
За яку справу я взявся, стало зрозуміло лише тоді, коли його забрали і я спробував щось для неї зробити.
Спочатку я думав, що з того нічого не вийде. Вона була настільки неприступною, аж я почувався нав’язливою, небажаною персоною, а не опікуном. Однак я швидко зрозумів, звідки то в неї. Це була реакція не на мене як такого, але на того, хто асоціюється з Максом. Тому що її ставлення до батька було поганим, навіть ворожим. Не знаю, відколи воно таким стало; було відповіддю на останні події чи мало якісь глибші причини. У будь-якому разі в той час на все з ним пов’язане вона реагувала хворобливо.
Це була ситуація просто-таки з грецької трагедії. Шляхетні наміри батька шкодять власній доньці. Нехіть скривдженої дочки до батька в біді. Драма та поразка людини, яка розплачується за сміливий учинок страшною ціною – втратою дружини, божевіллям, відразою до себе у власній дитині та смертю в казематах у цілковитій самотності. Моя роль у всьому цьому також мала щось трагічне. Щоб дотримати даного йому слова, тобто допомогти їй, я повинен був в певному сенсі зректися його. Лише так я міг до неї наблизитися, приручити її і вмовити подбати про власне майбутнє.
Коли я зрозумів, якою близькою вона була з матір’ю і наскільки міцним був їхній зв’язок, то почав створювати враження, буцім насправді... головним чином... дружив із Клер, а не з Максиміліаном. Розповідав про студії у Французькому інституті та про той період, коли Макс поїхав на війну. Вона мене не пам’ятала, їй-бо тоді було три, максимум чотири роки.
Ну, але перш за все я дав їй чітко зрозуміти, що, хоча й товаришував із Максом, багато з його вчинків не схвалював. Зокрема, ідею пологів на Монблані, виїзд у Іспанію й оце повернення. Проте, з другого боку, якби не його ідеї... його обожнювання Альп, вона не народилася б там – у Франції, на Заході, а це надзвичайно важливий факт. Адже «Як виховання не впливало б / Або нужда, – як говорить Гельдерлін, – від них сильніше / Народження»: де, в якому місці на землі тебе зустрів перший «промінь світла». Те саме й з Іспанією. Якби не той дивний, незрозумілий імпульс, якби не його рішення піти на прю зі світовим злом, вона не опинилася б у тій частині Європи, не стала б двомовною, а може б, і взагалі загинула під час окупації тут, у Польщі. Тож лихо не без добра. Можливо, одного дня на її користь обернеться й ця ситуація. Нехай не забуває свого другого імені! Але аби доля знову обернулась до тебе обличчям, годі на неї ображатися. Слід із нею співпрацювати, дати їй шанс.
Нарешті, після довгих переконань із мого боку, вона таки продовжила навчання. Ясна річ, на романістиці. Це було хоч якоюсь метою в житті, та ще й дозволяло увійти в коло людей, із якими її бодай щось пов’язувало – любов до французької, до Франції як такої. Більше того, вона мала значну перевагу над усіма ними і могла легко здобути їхню повагу. Ти й не уявляєш, що це тоді означало – побувати в Парижі... на Заході, тим більше, там народитися і говорити без акценту. Тож вона розпочала ті студії. Звичайно, з ними у неї труднощів не виникало. Навпаки – найвищі оцінки, нагороди за курсові. Я добре про це знаю, бо Єжик був із нею... на тому ж курсі, у тій же групі.
Навіть у ті часи настільки видатні результати відкривали перед тобою різноманітні можливості, включаючи поїздку на Захід. Особливо після Жовтня
Дозволу їй не дали. Не видали паспорта. Хоча вона була найкращою на факультеті й абсолютно політично нейтральною. І попри втручання – викладачів, ректорату. Коли я дізнався про це, то теж вирішив щось зробити, хоча вона мене й не просила. Зустрівся зі знайомцем, що мав контакти в ДБ, і попросив його розібратись. Він повернувся заклопотаний. Ні, нічого не можна зробити. Без пояснень. Справа пахне керосином. Ймовірно, йдеться про ув’язнення її батька. Та причини його смерті. Тобто про те, що могло б з’ясувати слідство. Інша справа, якби його, як багатьох інших, реабілітували. Але ж ні. Втім, можливо, просто ніхто ще не виступив із такою ініціативою.
«Як можна добиватися реабілітації, якщо його не судили?! Не було жодного процесу!»
Мій зв’язковий лише розвів руками:
«На жаль, нічим не можу зарадити. Не таке велике цабе».
Тим часом я помітив, що після цієї історії вона знову впала в апатію. Хоча вона й не знала, що мені повідомив той чоловік, але справляла враження глибоко переконаної у невідворотності долі. Вона потрапила в пастку. У сільце. Повернення сюди – це її прокляття! Звідси їй уже не вирватись! Тут вона й вікуватиме!
Дотримуючи даного слова, я прагнув їй допомогти, зробити все задля її добра. От тільки, що для неї було добром? Те, чого для неї хотів Макс? Чи те, чого хоче вона сама? Він привіз її сюди з Франції, бо боявся за її життя. Піди тепер зрозумій, мав він у цьому рацію чи ним керувала його хвороба! На мою думку, він зробив велику помилку і приніс їй нещастя. На що ж я мав спертись і чию сторону прийняти?
Я сказав їй так:
«Я отримав інформацію, що тебе не випустили через історію з батьком. Хоч що з ним сталося, вони за це відповідають, і добре це розуміють. Його смерть підозріла, і вони хотіли б зам’яти справу. Ось чому я думаю, що їх потрібно притиснути. Найкращий захист – це напад. Треба діяти! Негайно подай заяву на реабілітацію та навіть компенсацію. Бо якщо прагнеш здобути свободу, за неї слід битися. Я допоможу усім чим зможу, у мене є певні можливості, але головний крок за тобою. Крім того, я вважаю, що він на це заслуговує. Хоч що ти думаєш про нього, хоч як його судиш, він був чудовою людиною. Тепер таких уже немає».
Вона навіть слухати не хотіла. Усім, тут вона бридилась і нікому не довіряла. Вважала, що будь-який контакт із тутешньою реальністю, а, насамперед із владою, може їй лише зашкодити. Вона вірила в іншу стратегію. У стратегію сфінкса. Видимості. Відтоді вона не знімала маски – навіть на самоті, вночі, без жодного свідка.
У цьому був увесь Макс! Вона – його клон за характером.
Пан Константи зупинився і розправив плечі. Мій будинок був на іншому боці вулиці.
– От ми й на місці, – сказав він, змінюючи тон. – Бач, хоч і холодно, було не так уже й зле.
Я гарячково шукав якусь зачіпку, за яку міг би вхопитись, щоб підтягнутись повище. Бути при самій вершині і не зійти на неї – це було б ганебно, просто непробачно. На жаль, усі завчасно заготовані засоби тут не підходили. Довелося знову покладатися на імпровізацію.
– Дійсно, – кивнув я. – Навіть досить приємно. Може, ще одне коло? Тут, одразу за кутом, є дуже милий плацик.
– Е, досить, – сказав він. – Мені ж іще вертатися, не забувай.
– Факт, – понурив голову я. Однак негайно узяв себе в руки і рішучим тоном оголосив свою волю: – То тепер я вас проводжатиму! Принаймні до колії. – Й аби не розводити дискусії, рушив першим, одночасно звертаючись до нього з наступним запитанням: – Від того часу минуло майже десять років. І що, вона досягнула свого?
– Якби вона це зробила, – сказав він, слідуючи за мною, – її б тут не було. Але, як ти знаєш, вона тут. Отже, не досягнула.
– Вона зазнала невдачі чи здалася?
– Людина з таким ім.’ям не здається, – сказав він чи то з іронією, чи то зі смутком.
– То що вона зробила в тому напрямку?
– Я б сказав, що вона всіма способами шукала виходу. Спочатку через свою керівничку... Як там її?
– Сурова?
– О, власне, пані Сурова! Потім, коли це не вийшло, через Центр, де вона, услід за матір’ю, почала працювати. А тепер... уже й не знаю. Можу лише припускати. У мене більше немає з нею контакту.
– Чому? Що трапилось?
– Подразнена амбіція.
– Чия? Ваша чи її?
– Природно, що її. Ти ж не підозрюєш, що я міг би на неї образитись.
– Що ж сталось?
– Вона перший і єдиний раз звернулась до мене з проханням, а я не зміг його задовільнити.
– Яким проханням?
– Ат, нема про що казати...
– Й усе ж... Цікаво.
– Щоб Єжик, коли опиниться у Франції, зустрівся з певним чоловіком, пояснив йому ситуацію і від її імені попросив одружитися з нею. Спочатку той мав надіслати їй так звану заяву про наміри, у випадку відмови – приїхати особисто, а якщо і з того ніц би не вийшло, то одружитися з нею per procura
– За коханням чи фіктивно?
– Звичайно, фіктивно! Теж мені, за коханням!
– То чому ви не відгукнулись на це прохання?
– Бо Єжик рішуче відмовився брати на себе цю місію.
Моє серце аж закалатало. Однак я спитав якомога більш недбалим тоном:
– Чому? – і спромігся навіть на подобу посмішки.
– Я точно не знаю, – серйозно відповів він. – Він мені не пояснив. Можу лише припустити. Він був небайдужим до неї.
«Отакої!» – подумав я, згадуючи нервовий сміх Єжика, коли він почув прізвище Мадам.
– Тим більше, – сказав я, як меткий адвокат. – Чому він не захотів допомогти їй, якщо вона була йому близькою?
– Що ти верзеш, – обурився пан Константи.
– А в чім проблема? – знизав плечима я. – Проста формальність...
– Е, та ти ще занадто молодий, щоб тямити на цьому, – поблажливо поплескав мене по плечу він і знову зупинився.
«Це кінець», – подумав я. І не помилився.
– Ну, біжи додому, бо ми ніколи не закінчимо проводжати один одного. Не забудь, ні слова, нікому. Бо зашкодиш усім. Собі, мені і їй.
– Можете бути спокійним. – Я стягнув рукавичку, бо зауважив, що він теж це зробив, щоб потиснути мені руку. – Лише ще одне, якщо дозволите.
– Ну, що ще ти хочеш знати?
– Коли я був сказав, що вона директорка мого ліцею й збирається його радикально реформувати, пан Єжи... та й ви... виглядали неприємно враженими, а Єжик сказав: «Отже, вона таки це зробила», ніби чогось такого від неї й очікував. Що саме він мав на увазі?
– Як що? Ти все ще не зрозумів? Тепер, коли вже у курсі всього?
– Чесно кажучи, не особливо, – сказав я ritardando
Він із легким жалем похитав головою.
– Хто в цій країні може стати директором школи? – риторично спитав він. – Що насамперед вимагається від кандидатів?
– Але ж є винятки.
– Ти жартуєш?
– Однак, у вас же ж немає доказів.
– Мета не виправдовує засобів. – Він простягнув мені руку. Я теж. – Бувай здоров! Щасти!
Я відчув рукостискання – сухе, холодне, кістляве.
– Дякую за все, – урочисто сказав я. – Особливо за надану мені довіру.
– За неї не дякують, – не послабив тиску він. – Її виправдовують. – Нарешті він розтиснув пальці і негайно натягнув рукавичку.
Ми рушили у протилежних напрямках.
Якусь хвилю я ще чув звук віддалених кроків. Потім запала тиша
В мене пульсувало у скронях і паморочилося у голові. На мить я заплющив очі.
З темряви переді мною проступив порожній стілець. Наче старий електрик із Перегляду аматорських вистав сфокусував на ньому слабкий промінь прожектора.
