Посестри. Часопис №117 / Щепанович і смерть
Рік тому у видавництві «L’Âge d’Homme» була опублікована невеличка книжечка в яскраво-жовтій палітурці з чорним грубуватим малюнком «швейцарського Ван Гога» Суттера
Автор, молодий сербо-хорват Бранімир Щепанович, чиє прізвище мені нічого не казало. Навіть якби я свідомо шукав текст, найменш схожий на щоденник Корчака, то навряд знайшов би щось більш гоже за цю чисто поетичну прозу, що чимось нагадує Кафку. Герой оповідання протягом декількох місяців хворіє в лікарні.
Якось уночі він випадково опиняється в порожній кімнаті медсестер, натрапляє на свою історію хвороби і читає діагноз: пацієнт не протягне і трьох місяців, рак на останній стадії. Він миттєво залишає лікарню, адже хоче померти не в ній, а в горах, у своїх горах, у Чорногорії.
Сцена в нічному поїзді, довкола хворого точаться балачки супутників, що частуються крутими яйцями і вином. Утікач мовчить. Потяг прибуває на гірську станцію. Звідти хворий рушає пішки вище, він уже близько до своїх гір, де помре на свободі, своєю смертю. Але в горах усе ускладняється, він натикається на туристів зі спальними мішками, пляшками та їдлом і без слів тікає чи то від них, чи то від спокуси шукати в них допомоги.
Що це означає? – дивуються молоді, щасливі туристи, – це бідолаха, який потребує допомоги, чи злочинець, який втік із в’язниці? З цього моменту ми більше не розуміємо – це реальність чи марення помираючого. Його починають переслідувати дедалі більше людей, він біжить крізь ліс і густі, м’які, ароматні трави. У переслідувачах наростає ненависть, вони не можуть прийняти його інакшості. Наприкінці погоня перетворюється на дику гонитву за людиною, аж, урешті, мисливці втрачають жертву з очей і поступово розходяться. Схований за зламом скелі, хворий отримає свою смерть.
Провідними темами книги є одержимість, людський страх перед натовпом і ненависть натовпу до самотніх.
Вони повертаються у трьох оповіданнях другої книги. Покинута, самотня людина несамохіть стає ворогом, якого слід спіймати і знищити. На яких союзників вона може розраховувати? Тільки на свого єдиного ще з дитинства розрадника – природу. У першому оповіданні – це рослини, зокрема, лікарські, що їхні назви і вигляд вона знає, в чию рятівну силу вірить. У другому – це густі трави і високі дерева, крізь які видно небо. В останньому оповіданні з назвою «Сором» – це три тополі, одна з яких наближається до простертої на асфальті нічного шосе скривавленої людини, втішаючи її тремтінням і шумом свого листя. Поранений із останніх сил доповз до шосе, але повз нього байдуже проносяться автівки, вихоплюючи його з темряви гострим світлом фар.
Поранений напівпритомний:
Що означає цей світ, в якому я опинився? Чи справді я до нього належу?.. Як відповісти на це, коли я нічого не знаю, не відаю ані свого обличчя, ані імені... Але ж повинен знайтись у цій ночі бодай хтось, хто не втратив душу... Я помру від сорому, що я людина.
Тут така поетична сила, таке відчуття природи, аж мимоволі мені згадуються найкрасивіші тексти, які я знаю.
Згасали погляди бліді зірок останніх, але ще проглядали там, де неба не покрила довга, сіра і стрімка, як припутневі крила, хмара. Повз мене чвалом йшов слуга зі свічником, свічки у ньому вгасли і зламались.
Чомусь саме цей фрагмент із «Браслета» Норвіда править мені за еталон магічного тексту.
Близько до нього окремі місця з «Листа лорда Чандоса до Френсіса Бекона» Гофмансталя. Зокрема, описи покинутої молодим садівником старої зеленої поливалки і старої борони під тінню горіха, котрі вражають автора листа з нічим незрівнянною силою. Раптовим відчуттям чого? Нескінченності, яка, як пише автор, пронизує його від коренів волосся до п’яток. У тому ж оповіданні Гофмансталь описує отруєння тисячі щурів у підвалі палацу лорда Чандоса за його наказом. Тут він переживає схоже потрясіння і в листі пояснює, що це не жаль, але набагато менше і водночас набагато більше.
***
Мистецтво перетворює світ на дивний кристал, що воскрешає у людині все, здавалося, давно померле, відкриваючи вихід, але не в безплідний естетизм, а у досвід іншого виміру. Ось куди нас проводять і залитий кров’ю й потом повсякденності гетто «Щоденник» Корчака, і прозора, як кришталь, поетична проза Щепановича, не менш жорстока, але піднесена, що дарує нам раптовий приплив щастя, не забираючи нічого з болю життя.
1979
