Посестри. Часопис №41 / Легенда Молодої Польщі

                                                                               Ні! Я не мертвий.

                                                                               Позаду я залишив

                                                                               труп першого життя.

                                                                                                   Кардуччі

 

                                                                              Мене вважають складним.

                                                                              Я про це знаю:

                                                                              Я змушую їх думати.

                                                                                                    Альф'єрі

 

Думки, що народжуються й зринають, мов зваба, – думки, що закрадаються, мов ворог, котрий відбирає спокій, – думки, що ген ведуть і велять розлучатися з любими, мов сад дитинства, видноколами –

(скільки б не довелося крадькома віддалятися від старих звичок, уникати певних слів, гордо давати відсіч, аби вони не зазирнули глибше в очі, не побачили слабкості);

Митті розлуки з духовним світом, пустки, внутрішнього зсихання –

Митті найстрашніші, коли душа витає в порожнечі, а світ околить її ненавистю –

Тим, чия вірна, дорогоцінна дружба була мені опорою, ґрунтом,

до якого поривалося невимовне слово, мов зерно до землі своєї;

ви були моєю певністю, що ця земля стане плідною;

Вам – мої – друзі – і насамперед

Тобі, найвірнішій і найближчій серед друзів –

(усе, що ще може жити в мені, це від Вас і завдяки Вам любі, завдяки Тобі

і задля Тебе – єдиної)

отож з думкою про усіх Вас, усіх чиї обличчя я згадую,

коли пишу ці рядки, котрі відчуєте за читанням, що з Вами були думки мої;

цю книжку я присвячую й приписую – Тій, котра є, була та буде надійна –

терпляча – єдина.

Флоренція, 26 липня 1909

 

I. НАШЕ «Я» ТА ІСТОРІЯ

Культурна свідомість розглядає своє внутрішнє життя як самобутній та самодостатній процес: він полягає в присвоєнні цінностей і предметів, створених історією; такі історично сформовані цінності керуються власною логікою; коли ми їх засвоюємо, то впроваджуємо до нашого внутрішнього життя всю історію; історична драма Європи розгортається в нас самих. Природа західної культури полягає в прагненні до свідомого творення самої психіки, самої історії. Психіка, що накопичує в собі цінності, сформовані історичним розвитком Європи, не може знайти для себе визволення жодним іншим чином, крім як через підпорядкування собі цього процесу, котрий і формує всю європейську культуру, психіку Європи. Суспільство свідомої й вільної праці є історичною моделлю, до якої тяжіє культура силою своєї внутрішньої логіки. Нині культурна свідомість розвивається в напрямку використання витвору історії заради бездіяльного суб’єктивізму. Так виникає фундаментальна суперечність сучасної культури: її не можна уніфікувати жодним автоматичним розвитком – критика наступності культури – але для цього потрібне героїчне зусилля волі: історичного героїзму як життєвого плану.

Було б цікаво й корисно осмислити, які поняття та уявлення нині асоціюються зі словами «культура» та «сучасна культура» у пересічного європейця. Саме слово не сходить із уст і мимовільно на думку спадає ремінісценція з Томаса Карлайла, що всі життєві питання вирішуються в тиші, що шумна увага зазвичай свідчить про занепад якоїсь функції, цілковиту нездатність виконувати потрібну роботу та завдання. Коли йдеться про стиль, ментальні конструкції творів і письменників, котрих нині найчастіше описують словом «культурний», виникає доволі дивна концепція того, як уявляють собі обставини та сутність великих історичних процесів наші сучасники. Справді, терміном «культурний» у сучасному розумінні ми окреслюємо людей на кшталт Ремі де Гурмона, Анатоля Франса, Оскара Вайлда, Уолтера Патера, Георга Зіммеля і т.д. Усіх їх об'єднує одна спільна риса: використання великого історичного досвіду для індивідуальних цілей; подібне ставлення у них до цілого комплексу ідей, почуттів, цінностей, створених людством, ніби завдання історії зводиться до того, щоб сформувати в свідомості певного індивіда гармонійну, гарну та цікаву картину світу.

Нині культурою називають перетворення людської історії та її досягнень на суб’єктивні марення про життя світлих і вишуканих умів, які задовольняють індивідуальні прагнення.

Спробуймо ретельно та відверто проаналізувати психологічні процеси, які ми називаємо набуттям культури, і побачимо, що вони зазвичай характеризуються інтелектуальною втечею, це відхід від того, що є змістом нашого сучасного життя. Здається незаперечним, що потреби активного життя, в якому ми беремо участь, відіграють у цьому процесі дуже малу і здебільшого негативну роль. Ніхто не буде наполягати на тому, що сучасна література й мистецтво виникають під тиском безпосередніх імпульсів, прагнень, спрямованих на забезпечення існування та проживання певної групи людей.

Проте не викликає сумніву: все, що становить вартість в успадкованій нами культурі, було створено таким чином. Свій інтелект, свою сприйнятливість люди здобули в боротьбі за існування: це здобутки соціальної боротьби. Зараз ми їх набуваємо, віддаляючись від тієї життєвої позиції, яка їх породила. Засвоєння результатів діяльності, праці, історичної боротьби, вагомого творчого життєвого процесу історії не пов’язане з сьогоднішніми здібностями та прагненнями або перебуває в цілковитій суперечності з ними. Саме так парадоксально влаштована сучасна культурна психіка: ми опановуємо наслідки історичних дій, втрачаємо здатність брати в ній участь, засвоюємо культурні цінності, натомість втрачаємо необхідні для їх творення життєві та психічні якості. Тому сучасна культурна свідомість, тією чи іншою мірою, є результатом історичної праці, перетвореним у безвихідну індивідуальну пригоду.

Коли ми ототожнюємо цей тип сучасної культурної людини з творцем культури, наш процес набування культури з її формуванням, тоді ми вельми складним і своєрідним чином спотворюємо всі поняття про природу життя та хід історії.

Ми втрачаємо здатність збагнути саму сутність процесу, плоди якого так цінуємо й осягаємо. Жорж Сорель відзначив, що на цьому ґрунтується внутрішня суперечність Ренана як історика: він не усвідомлює, що спонукало людство, окремі суспільства та індивіди створювати культурну спадщину попри жертви, що ні до чого не приводять. Сучасна культурна людина – це особа, що пристосовує до своїх інтелектуальних та емоційних потреб результати історичної праці, яка полягала в постійному підпорядковуванні індивідів цілям, подекуди лише зараз зрозумілим, а самим працівникам невідомим. Звідси суперечність. Кожна культура зародилася як спосіб перетворення душ індивідів таким чином, щоб вони були спроможні до виконання певних дій, визначених суспільним процесом. Кожна культура – це система засобів самозбереження, результатом якої мав би стати той чи інший активний талант. Активне життя, справжній суспільний процес є відправною точкою: окремі особи та покоління створювали свої системи цінностей, коли підкорювалися його вимогам, готувалися чи брали в них участь. Проте цінності відірвані від цього процесу, що сприймаються як щось незалежне, змінюють свій характер: перетворюються у фермент, що розкладає наші активні здібності. Відродження, Реформація, філософія XVIII століття – усе це наслідки вагомих історичних процесів: боротьба й творіння насичували те історичне повітря, яким ми вчимося дихати сьогодні, коли хочемо зрозуміти «стилі» та «дух часу». Те, що було характером, стає для нас штучним темпераментом, модифікацією нашої сприйнятливості.

Ми живемо і бажаємо жити в інтелектуальному й моральному середовищі, що створене важкою працею та підтримується лише завдяки незмірним і безперервним зусиллям, мов стихія, що дана людині природою. Ми розглядаємо культуру, що є результатом напрочуд складного соціально-біологічного процесу та невпинної праці людини, як стан сприйнятливості, що віддавна існує та само собою зрозумілий. Ми прищеплюємо у своїй душі пагін, котрий прийметься лише у землі багатій на елементи, яких ми позбуваємося. Самі ці процеси живлять культуру, процеси, від участі в яких ми ухиляємося, коли звертаємося до неї. Історичний світ, у якому ми живемо, світ боротьби й творіння дав початок усьому, що нині існує як культура; ми хочемо бачити результат і забуваємо про передумови, з якими цей результат нерозривно пов'язаний. Жуль де Голтьє, один із найцікавіших сучасних французьких письменників, описує романтизм як непорозуміння, яке полягає в тому, що психічно-історичному витвору, безпосередньо пов’язаному з певними передумовами та історичними принципами, надається абсолютне значення. Ба більше. Процес, який веде сучасних людей до набуття культури, тобто до засвоєння результатів історичної праці, тісно переплетений із психологічним процесом, який скеровує всі здібності до активної участі в цій праці. Це означає, що сьогодні в Європі культурою називається певний ґатунок психологічно-історичної інтоксикації, боваризм – як називає його Голтьє, ідеологічний розкол – як говорить Сорель.

Дехто може дорікнути: збереження культури, її спадкоємності, є неможливим без того, щоб кожне нове покоління засвоювало культурний доробок минулої доби. Проте слід украй обережно послуговуватися поняттями спадкоємності, розвитку, прогресу культури і т.д. Ці поняття сповнені суперечностей та в тій формі, в якій вони зазвичай використовуються, не витримують критики; так само як і момент автоматизму, притаманний сучасним кліше про прогрес. Ми говоримо про культурний процес, розвиток тощо, як про щось, що відбувається само собою й само себе живить. Ну, звісно, ​​це«самособою» – ілюзія. Так званий автоматизм це не що інше як людська діяльність, котра потребує певних психологічних та історичних умов для її підтримки й розвитку. Жорж Сорель неодноразово наголошував, що поняття автоматизму, відчуття, що прогрес відбувається автоматично, тісно пов’язані з успішним економічним розвитком певної країни, суспільства чи епохи. Ідеологи приписують силі власних творів успіхи, пов’язані зі зростанням та підтримкою окремої економічної культури. Гегель сказав тут вирішальне слово: сутністю панівної свідомості є підлегла свідомість. Справжнє ставлення даної групи людей до природи і до життя в цілому визначається її економічним розвитком, але в культурній свідомості це ставлення проявляється геть інакше.

Культурні верстви вважають свої перипетії в набуванні культури, свої ідеологічні переходи, стани душі – за властиве ядро історії. Психологія культурних верств завжди є складним наслідком змін, що відбуваються в структурі суспільства: проте ці верстви гадають, що ця психологія сама собою розвивається, формується та змінюється. Історики літератури та критики безупинно припускаються цієї помилки, безупинно створюють надумані поєднання, встановлюють справді мітологічні генеалогічні зв’язки. Ми не будемо звертатися до критики фікції, якою живе історія літератури. Висновки щодо цього предмету насуваються самі, після аналізу припущень, які породжують такі фікційні погляди й методи. Фікція та ілюзія – це лише одна з форм, один із наслідків більш загальної та ґрунтовної омани, яку можна назвати ілюзіями культурної свідомості. Свідомість вважається цілком самодостатньою: хіба могло щось виникнути раніше ніж те, що є відправною точкою всіх наших дій та вчинків – наша психіка, наше «Я» – міркують сучасні люди. Вони вводять себе в оману. Усе, що в нашому «Я» має певну форму та можливе до охоплення, це результат процесу, який відбувається за межами нас самих.

У своїй «Феноменології» Гегель (книжка, котру потрібно прочитати кожному, хто прагне вберегти свій розум від усіх тих самонавіювань, мітологічних оман, фетишистських забобонів, до яких безупинно звертаються сучасні культурні люди, котрі ставляться до Гегеля з погордою) наше «Я» завжди є результатом, продуктом: воно формується за нашою спиною та, здебільшого, ще до нашої появи на цьому світі. Коли тепер ми силуємося це наше «Я» сприймати так, наче воно актами власної волі творило себе з порожнечі, коли ми силуємося жити, спираючись на це, мов на тверде підґрунтя, натрапляємо на низку розбіжностей і складнощів.

Ми розглядаємо нашу психіку як світ, що керується власними законами, замкнутий у собі. Психіка, хоч і має відносно окреслену форму, залежить від усіх тих сфер життя, з яких походять її елементи. Навіть якби ми змогли реалізувати принцип повної незалежності від оточення, й тоді усякі внутрішні перипетії нашої психіки були б лише миттю у великій драмі сучасної європейської історії, оскільки в психіці немає і не може бути нічого, що не було створено як досвід груп людей, котрі борються за існування в умовах, трансформація яких створює тканину європейської історії.

Нас створила історія – мріяти про незалежність від історії це мріяти про самознищення, про розчинення в етері феєрії та казки.  Частиною нас самих є те, що ми європейці, котрі живуть у цей, а не інший період. Наше «Я» – це не щось за межами історії, а частина її: від неї неможливо визволитися, адже немає у нас волокна, котре б їй не належало. Отже, коли ми обманюємо себе, що за своєю природою ми самотні й незалежні, то забираємо із цього союзу те, що тільки в ньому має значення. Коли ми силуємося розгадати таємницю людини за допомогою інтроспекції, філософської рефлексії, то повсякчас лише намагаємося систематизувати витвори історії. Наша метафізика – це завжди соціальна мітологія, оскільки вона надає самобутнього значення моментам соціального існування. З часів Джамбаттіста Віко основою філософської думки стало переконання про повсюдність історії, про її фундаментальне метафізичне значення.

Немає нічого більш парадоксального, ніж ілюзія метафізиків і містиків, які легковажно говорять про історію та питання, з нею пов’язані, намагаються вийти за її межі, незалежно від неї пояснити буття, споконвічну таємницю і т.д.; вони не спроможні знайти ані крихти позаісторичного ґрунту: кожна думка, кожна цінність є витвором історії: за межами психіки та її форм є те, що її творить: колективна боротьба людства за своє життя та засоби до існування.

Для нас історія людства є беззаперечною й остаточною реальністю: у ній людина стикається з позалюдським і творить свою долю. Коли ми прагнемо збагнути власне, окреме від історії призначення, ми лише творимо іпостась історичних моментів, перетворюючи їх на самостійні сутності. Коли ми прагнемо звільнитися від історії – стаємо жертвами незрозумілої історії.І ця незрозуміла історія, історична мітологія – це завжди кожна метафізика, будь-яка понад чи позаісторична концепція життя.

Нічого не вдієш, «notre moi le magnifique»[1] так цупко вплелося в історію, що виплутати його з цієї тканини неможливо. Подобається нам це чи ні: ми такі, які ми є, себто витвори певної історії. Ми не зможемо вийти за її межі. Ми можемо змінювати лише маски, форми, але не сутність. Наша реальність цілком визначається історією, вона і є цією історією. Коли ми це заперечуємо, то марнуємо власне життя, адже той, хто вважає, наче втік від історії, вже став її жертвою, того вона поглинула, ліпить і формує, а він ці болісні стигми всотує, мов руни своєї душі, що часу непідвладна. Лише там наш погляд вільний, де перші кочові поселення: треба охопити всю історію, вдихнути її на повні груди, аби від її імені могти самому собі, світу закинути грізне й головне: навіщо? Поки тільки в собі, у нашій довільно сформованій свідомості ми шукаємо абсолютного сенсу й не виходимо за межі того періоду історії, котрий снував, пряв усю нашу психіку. Усі помилки та ілюзії сучасної думки – це лише різні форми та наслідки цієї фундаментальної помилки, а саме надання позаісторичного значення деяким подіям, визнання ключовим для буття того, що було лише моментом і наслідком історії людства.

Еволюціонізм Спенсера та Геккеля, абстрактний ідеалізм, індивідуалізм, матеріалізм, ілюзіонізм, естетизм Уайльда, всі форми романтизму – усе це лише різні візерунки, вишиті на полотні сучасної свідомості процесом, що відбувається за її межами: сучасна історія Європи.

І очевидно, що справа лише ускладнюється, коли створена таким чином і містифікована свідомість звертається до історії та намагається віднайти її в собі. Ці історичні «Мюнхаузіади» раз і назавжди роблять нечитабельними будь-які публікації епігонів нашого романтизму на тему історії, політики чи суспільного життя. Коли ми звертаємося до понадіндивідуальних дій та поглядів, складнощі містифікованої культурної свідомості стають більш виразними. Зникає можливість відносної, навіть гіпотетичної психічної ізоляції: основа нашої діяльності – психіка – не тільки є результатом процесу, що відбувається за межами нас самих, але й постійно змінюється під впливом внутрішніх та зовнішніх явищ.

Далі. Результати наших дій, заснованих на такому хиткому ґрунті, проникають у світ ще більш незалежний від нас. Урухомлена мітологія закінчується невдачею, але містифікована свідомість трансформує цю невдачу, створює собі примару ворога, у боротьбі з якою наче піддається, щоби провадити її далі подумки. У біографії кожного типового європейського ідеаліста ХІХ століття ми легко знаходимо моменти, які ми тут описували. Самі ж невдачі сприймаються як підтвердженням рації з погляду містифікованої свідомості: омана стає лише більш герметичною. Культурні досягнення XIX століття були значною мірою зумовлені подібними перипетіями. Про це не варто забувати ні на мить.

Важливо усвідомити, що панувати над життям та стати вільними ми зможемо тільки тоді, коли зрозуміємо й освоїмо ті сили, які створили нашу психіку. Мова про глибоке усвідомлення думки, що історія не за межами нас і ми не можемо ставитися до неї як заманеться.

Психіка пов’язана з буттям суто і винятково життєвим процесом, який її створив: коли сприймає саму себе за незалежну від цього процесу, втрачає здатність його контролювати. Сон про свободу стає справжньою неволею. Коли ми гордовито замикаємося в межах нашого «Я», ми сліпо коримося тим силам, які його створили й змінюють. Наше «Я» – це витвір, що тією чи іншою мірою пов'язаний із розвитком сучасної культури. Навіть коли ми значно звужуємо наше життя, це не змінює факту, що воно зумовлене певною фазою, певним моментом загальної європейської історії. Жодна з цих фаз не замкнена сама в собі: кожна пов’язана з цілим і лише через ціле її можна зрозуміти та пояснити. Наше «Я» повне чарів і заклять: те, що ми вважаємо своєю власністю, є дарунком сил, котрі впливають на наше існування. Річка європейської історії протікає в нас. Ми не зможемо зрозуміти себе та визволитися, якщо не дістанемося до суті цього процесу. Той, хто справді хоче бути господарем своєї долі, свідомо проживати і творити своє життя, має сягнути глибин, у котрих народжуються сили, що визначають течію і напрям великої історичної річки.

Це має вкрай важливі наслідки.

Наша психіка, наша свідомість є витвором сучасної європейської історії: в єстві своєму вони є тим, чим учиняє їх перебіг цієї історії та місце в ній. І вільними ми могли б стати лише тоді, коли б насправді опанували ці сили, що визначають наше «Я». Наше «Я», його сутність – указує нам єдиний правильний шлях до свободи, шлях, який пролягає через панування над процесом, що становить квінтесенцію сучасної європейської історії. Тільки заглибившись у неї, ми можемо вхопити та втримати нагу нашу свободу: наше «Я» перебуває аж на дні під потоками історії; на усіх інших поверхнях ми бачимо себе крізь призму тих подій, ототожнюємося з ними, сотворяємо ідолів. Опанувати себе, творити самого себе, бути митцем та творцем власного призначення – лише в такий спосіб сучасний європеєць може пізнати та осягнути себе: такою є згубна сила, що жевріє в нашому на позір особистому, ізольованому, приватному «Я». Це прокляття чи благословення сучасної європейської культури, що вона не може закріпитися на жодному іншому рівні, що внутрішня логіка тягне її до тих глибин, де має бути сформоване й осмислене справжнє людське самовладання, котре дозволяє осягнути власну долю, власну душу та її прагнення. За своєю природою європейська психіка не зможе закріпитися на жодному іншому рівні: якщо ми цього не зрозуміємо, станемо жертвою знаних, але не засвоєних правил історичного перебігу подій.

Ми не замислюємося над найважливішими питаннями, котрі саме тому, що важливі, є нашими постійними супутниками; ми забуваємо, наскільки страшне значення криється в самому понятті нашого «Я», у формі цього «Я». Себто сформована у певний спосіб психіка приймає сама себе як основу для дій.Вона діє й коли її вчинки повертаються до неї, заломлюючись крізь призму всього її навколишнього життя, має прийняти їх за власні. Що це означає? Ні більше, ні менше як те, що кожне «Я» визначається як основа всього причинного сплетіння життя. Цілий світ, стверджує французький філософ Ле Руа, є нашим тілом. «Я» за цією теорією є завданням: психіка має стати відповідальним та незалежним володарем світу, формувати життя як свою власність. Ми будемо спиратися на неї у своїх діях, а дії ці будуть змінюватися – залежно від того, що вчинить із ними світ, і ті змінені дії повернуться до нас як твориво, як наша відповідальність. Визначальною рисою сучасної європейської культури є те, що вона настільки ґрунтується на індивідуальності, що вбирає всю неосяжність, закладену в самому понятті «Я», що силується реалізувати це «Я».

Це визначає чільний напрямок європейської історії. «Я» у ній є не оманою, але чимось вагомим. Європейська культура – це зусилля, спрямовані на ототожнення з поняттями «особистості» та «людини», це піднесення людини до вільної духом, пана своєї долі.

«Я» кожного з нас вплетене у процес, котрий охоплює європейську культуру та історію у всій її повноті: ми не будемо вільними, ми не будемо собою, якщо не опануємо всієї цієї культури в корені, якщо не навчимося нею владарювати, як підвладною нам справою. Те, що Гегель вважав за основу, є метою й завданням. Людина повинна панувати над життям так, аби в ньому та її власній душі не було нічого, крім того, що вона сама свідомо задумала і створила. Гоене-Вронський окреслив, послуговуючись теологічною термінологією, основну властивість, що вирізняє Західну Європу від усіх інших культур: у ній людина прагне того, аби стати власним, свідомим творцем, аби саму себе вільно і свідомо творити.

Психіка, що сама себе вільно підтримує та розвиває, – ось, поза всяким сумнівом, визначення поняття «Я», його суть. Але у який спосіб підтримується психіка, диктує світу за її межами свої правила? Тут варто провести межу між сучасною філософією та філософією Гегеля. Для Гегеля світ за своєю природою не відрізнявся від психіки. Психіка мала осягати його суть і пізнавати. Пізнання світу було логічним процесом. У нашому баченні все інакше.

Протиставлення психіки світові є результатом боротьби. Психіка тісно пов’язана з життям. Переможна психіка представлена як результат не логічного, а біологічного процесу. Раціоналізм послуговується ірраціоналізмом як знаряддям. Створити форми життя, за яких «Я» було би вільним, створити форми життя, здатні втриматися під натиском ворожого світу, з цілковитим самопізнанням та самовладанням протистояти йому і піднятися над його плутаниною – таким є завдання.

Між думкою та світом немає попередньої гармонії[2]. Людина повинна сама створити свій слухняний світ. Праця – це єдиний фундамент думки. Думка існує у світі, якщо її утримує на його поверхні зусиллям життя. Сама собою вона владою не наділена. Тут проявляється невблаганна суворість сучасної позиції. Само собою наше «Я» як форма психіки є безсилим. Воно ґрунтується на праці. Якщо воно не пов’язане з працею безпосередньо, то залежне від неї, від її випадкових вимог та укладів. «Я» є вільним лише як психіка людини, що вільно творить власні основи буття відносно всесвіту. Тільки «Я», що вільно розпоряджається власною працею, реалізує свою свободу, стає незалежним від обставин, створених випадковими укладами економічних процесів, лише за таких умов «Я» витворює і підтримує саме себе, а не є витвором глибин непідпорядкованої історії, за межами нас самих.

Психіка – це підстава самостійних учинків та відповідальності; аби втримати цей тягар, вона мусить бути самодостатньою відносно всесвіту, бути формою життя, здатною саму себе підтримати. Якщо психіка є лише наслідком довільно сформованого історичного життя (як минулого, так і сучасного їй), якщо вона вплетена у процес, від неї незалежний і той, що її змінює, – тоді зрозуміло: коли вона захоче сама себе визначати за основу для дій –  вона потраплятиме в колізії.

Кожна психіка керується власною логікою вчинків; коли ця логіка неспроможна витримати натиску світу, психіка творить штучну картину світу, завданням якої є виправдати її у власних очах. Сучасна література багата на приклади духовного «здичавіння», котрі виникають унаслідок того, що психіка сформована під дією певних суспільно-історичних процесів – силується створити собі картину світу, за якої була б самодостатньою і могла сама себе живити. Сучасна думка ґрунтується на нескінченній, безперервній діяльності; коли вона зможе запевнити себе, що твердо стоїть на ногах, повстає картина світу, що справді жахає своєю фантастичністю. У нас буде нагода докладніше зайнятися окремими явищами такого типу. Повернімося до предмета нашого зацікавлення, до питання, яким умовам має відповідати сучасна культура.

Звичайно, різні визначення та структури є доволі відносними. Однак для наших цілей ми можемо прийняти таке визначення культури. Культурою ми називаємо систему вимог, дотримання яких надає довговічності нашим психічним властивостям, зберігає їх за межами нас самих. Так, у епоху Ренесансудовговічним вважалося те, що було предметом зацікавлення мужа, здатного силою чи хитрістю втриматися у війні всіх проти всіх на поверхні історичного життя.

Викликати зацікавлення людей, які мали вплив у державних справах, – саме це робило довговічними культурні та психічні властивості. Стати властивістю, ладною витримати поволоку «дворянства», – ось що означало бути піднесеним до рівня культури в епоху Людовика XIV. Стати частиною культури завжди означало стати основою для типу життєвого існування, що нині здається довговічним. Коли ми тепер шукаємо тип, який би витримав випробування часом, з’являється обов’язкова умова: здатність самостійно підтримувати власне життя відповідно до всесвіту. Культурну цінність матимуть психічні стани, необхідні для такого типу існування. Культурну довговічність ми надаємо нашій психіці лише через таке її перетворення та використання, щоб вона стала одним із моментів існування, який закріпився у всесвіті завдяки своїй праці. Культурну довговічність має те, що є невіддільною частиною такого типу життя.

Спробуймо окреслити детальніше визначення.

Аби такий тип міг існувати, він повинен мати здатність вільно творити все необхідне для розвитку не меншої кількості енергії, підвладній людській волі, ніж та кількість, яку творять нинішні суспільства, що опираються на регламентації. Рівень вільної праці не може бути нижчим від рівня обов’язкової, якщо свобода праці взагалі можлива як економічний факт. Але самої лише свободи замало, необхідні біологічні та психічні умови мають стати основою біологічного самовідбору, інакше кажучи, вони мають стати частиною еротичного ідеалу людства.

Роль еротизму в нашому психічному житті, особливо у витворах колективної культурної думки, надзвичайно важлива, але часто трактується неправильно. Можна, як мені здається, стверджувати, що культурне значення в широкому розумінні може набути лише такий спосіб сприйняття життя, котрий відповідає практичним вимогам нового типу, тобто може стати для нього правилом економічної поведінки і діяти відповідно до вимог найуспішнішого розвитку його еротичних інстинктів та потреб.

Якщо еротичне життя людини минає в незгоді з її сприйняттям світу, якщо світ її праці не є світом її кохання, ця дилема, рано чи пізно, порушить гармонію такої культури. Ці відносини надзвичайно складні: безперечно, оцінюючи кожну систему культури слід досліджувати її ставлення до світу еротичного життя людини. Наша польська література відзначалася й продовжує відзначатися дивовижним браком уваги до цієї теми. Ми матимемо можливість переконатися, наскільки цінною й важливою для розуміння творчості є порушена нами проблема. Варто ще раз наголосити, що лише такий тип існування може бути змістовним, самобутнім у всесвіті, себто таким, котрий зможе не лише створити в собі умови, необхідні для вільної, самостійної праці, але й настільки зростеться з ними, що вони становитимуть момент його еротичного ідеалу. Лише за таких умов світ правовий і науковий буде водночас і естетичним.

Не слід плекати ілюзій, що в минулому культура створювалася шляхом підпорядкування індивідів готовим і поданим зразкам. Культури здаються нам самодостатніми та цілісними лише тоді, коли вони вже сформувалися. Кожен культурний світ у момент свого народження був чимсь новим, відмінним, унікальним, хаотичним, грішним: виник одночасно з зародженням якогось нового типу існування, типу, який був запереченням попередніх, бунтом проти них, розривом спадковості. Класична культура XVII століття у Франції є зразком традиціоналізму, який надихав Брюнетьєра та Леметра, але в момент свого народження вона також була відривом від традицій та відступництвом. Представник цієї нової культури зрікався гордовитих феодальних ідеалів та зверхності, був відступником від поважних і стародавніх традицій та звичаїв. Те ж саме відбувалося в кожну мить культурного народження. Сьогодні діапазон розширився більше ніж будь-коли: всі дотеперішні культурні типи жили й розвивалися на основі несамостійної праці, що їх підтримувала. А втім, цей єдиний напрям, безсумнівно, залишився. Воля культури має лише один шлях: створювати й виховувати психіку вільних працівників, що самі керують своїм життям та цілим комплексом свого існування.

Я вжив слово «воля». Коли читаєш сучасні суспільно-історичні твори, складається враження, що вона відсутня і непотрібна. Деморалізаційний та заколисливий міт про безперервний, автоматичний прогрес – маскує правду, що все, що коли-небудь було і є культурною цінністю, створено зусиллям, і аби виник новий світ культури, він повинен стати предметом прагнення, метою, до якої прямує та пнеться воля поколінь.

У такому випадку ми маємо справу з необхідністю свідомого і цілеспрямованого повороту в нашому психічному житті. Те, що є автоматизмом у житті культурних верств, скеровує їхні думки і прагнення зовсім в інше річище. Сьогодні література, мистецтво, філософія, ідеологія загалом виникають завдяки елементам, не пов’язаним із якоюсь конкретною функцією, з якимось конкретним соціальним типом.

У своїй психіці ці елементи привносять структури найрізноманітніших культурних типів минулого; не пов’язані з будь-якою конкретною діяльністю та піддані впливу мінливого середовища, вони витають у повітрі без жодної опори. Вони не знаходять навколо себе постійного типу існування, не знаходять у житті кінцевої мети: життя здається їм довільною грою психічних випадковостей, певним creatio ex nihilo[3], покликаним до життя психікою.

Психіка[4] – творіння, народжене в муках під тиском розмаїтих потреб історії, – скидатися на вільного творця цієї історії. Довільність, випадковість існування, притаманна начебто сучасним представникам культури, сприймаються як відповідний тип людського життя. Те, що в мові таких елементів називається культурною творчістю, насправді є цілковитою протилежністю такого ставлення до життя, яке завжди і всюди культуру творило. Замість того, щоб підпорядковувати випадкову індивідуальну психіку під вимоги постійного типу життя – маємо справу з підпорядкуванням витворів історії суб’єктивним вимогам мінливих індивідів. Творити тут означає пристосовувати суть життя до вимог нашого індивідуального сприйняття, це означає перетворити життя та його працю на сон, що нас приємно заколисує, на принадну й цікаву казку.

Весь світ існує тільки для того, щоб його образ відбився в мильній бульбашці. Нам не до снаги змінити умови, в яких сьогодні виникає ідеологія, але не варто недооцінювати культурного значення рухів, які тут виникають, насправді остерігатися потрібно оманливих перспектив, дивитися тверезими очима на створену п’янку атмосферу. Постійні речі тут можуть виникнути лише випадково або під впливом надзвичайно сильної, героїчної волі. Мова про те, щоб забезпечити умови для виникнення волі, щоб позбутися принаймні психологічних, інтелектуальних перешкод, які заглушають майже кожен її елемент. Ідеться про те, щоб зрозуміти життєву важливість процесів, які галасливо привертають до себе увагу.

Одна справа – це створювати культуру, а зовсім інша розуміти й інтерпретувати те, що вже було створене.Кожен культурний світ зродився не з логічного аналізу попереднього, алез повністю нового мотиву, з заперечення того, чим жив попередній.Кожен на початку шляху був голим дикуном, кожна нова культура виникала відразу як заперечення попередньої, здавалася сама собі запереченням культури та цінностей. Творити нову культуру – означає творити новий тип життя. У боротьбі за існування та розвитку народиться те, що в завершеному вигляді становитиме логічну цілість, раціональний організм цінностей, котрий у момент свого створення здається запереченням усіх форм, в яких уявляють собі життя уми виховані на закінчених, давніх культурах.

Тому, оцінюючи культурну цінність цієї ідеї, цього напряму – ми вивчаємо не його інтелектуальну логіку, а життєву ефективність: ми гадаємо, до якої форми життя він належить і на чому ґрунтується, тобто розмірковуємо не про те, чи відповідає цей напрям нашим уподобанням, звичкам, забобонам, а чи зможе він самостійно утримуватися й розвиватися у світі, чи вистоїть проти світу.

Хіба це означає, що ми повинні зректися самих себе, що ми повинні зректися своєї душі заради так чи інакше зрозумілої доктрини? Зовсім ні. Це лише означає, що ми маємо боротися за збереження того, що цінуємо в собі. Це означає, що ми повинні працювати над збереженням того, що здається нам найціннішим. Ми бачили, що в такий же спосіб повставала кожна культура, кожна культура зродилася з такої трансформації суб’єктивних властивостей, які потім ставали моментами життєвої форми, закріпленої в історії.

Наша сучасна психіка є результатом сучасної європейської історії та її твором, вона може стати елементом культури лише тоді, коли виникне і дозріє тип життя, що панує над силами, грою яких створено сучасну європейську історію. Існує лише один спосіб порятунку культурних цінностей: це перетворити їх на органи правління у світі вільної праці.

Належати до світу сталого, бути його органічною частиною – таким завжди було визначення культури, культурної творчості. Наші індивідуальні риси стають культурою лише тоді, коли вони спираються на таку міцну основу. Тепер наше завдання особливо складне, оскільки світ культури, на який ми могли би спиратися, не існує. Ба більше, він навіть не зароджується. Він не тисне на нас іззовні, ми самі повинні його будувати і зміцнювати, зусиллям волі ми повинні закласти міцну основу, що не дозволить нам упасти.

Відповідальність перед історією – основна риса будь-якої діяльності, вагомої для культури. Найлютіший ворог сьогодення – це життя без історичного плану, м’який і безхребетний суб’єктивізм. Брак культурної та історичної волі, брак мужності й далеких історичних перспектив – ці властивості впадають в око сучасній європейській культурній психіці. З цього річища витікає найшляхетніша кров нашого часу.

Сучасна культура значною мірою – це система ілюзії та омани, що затьмарює істотні речі: спосіб утечі від історії. Невіра в історію й безпорадність – суть, що набуває багатоманітних форм. Однією з найнебезпечніших є оптимістична віра в невідхильне майбутнє: вона знищує найнеобхідніше – героїзм волі, і це тоді, коли вона стала для нас, людей, не зв’язаних жодною формою зобов’язання, єдиним підґрунтям. Наш фундамент і наше склепіння містяться в нас самих, їх не існує за межами нас.