Посестри. Часопис №114 / Тетяна П’янкова: Коли писала роман, найбільшим викликом було не збожеволіти від болю…

Роман «Вік червоних мурах» Тетяни П’янкової здобув премію Гоголя та визнаний найкращою книжкою Прикарпаття в 2022-му. Він присвячений Голодомору 1932–33 років на прикладі села Мачухи Полтавської області, тому читати його непросто. Сцени голодного людського відчаю і навіть канібалізму  вражають, а зовсім поруч, за високим парканом – пансіонат, де представники радянської номенклатури лікуються від ожиріння. Роман уже перекладений кількома мовами, авторка активно презентує його в Європі.

Олена Олійник: Пані Тетяно, в якому віці і від кого ви дізналися про Голодомор?

Тетяна П’янкова: Про Великий Голод в Україні я почула на уроках історії в школі. Складно згадати, скільки мені було на той час, можливо, 13–14 років.  Іще тоді прочитала чимало документальної літератури, а повернулася до цієї теми і занурилася в неї глибше у 2019-му.

Ол. Ол.: Коли і як виникла ідея роману?

Т. П.: Випадково, зрештою, як спадає на думку більшість ідей. У розмові з друзями зрозуміла, що на цю складну тему мало хто пише, тому вирішила це зробити. Спершу це були дуже непослідовні, хаотичні дії, пошук можливого формату. Та й сам задум був розпливчатим.

Ол. Ол.: Скільки часу минуло від задуму до видання роману?

Т. П.: Я готувалася кілька місяців: перечитувала, вивчала, шукала зачіпки, а в 2020 році взялася до роботи, і вже в процесі досліджувала архіви, слухала спогади. Від задуму до початку праці минуло майже пів року. Наступні два роки присвятила написанню, редагуванню і додруковій підготовці.

Ол. Ол.: Чому ви обрали саме Полтавщину, описану в книжці?

Т. П.: Випадково знайшла історію, яка стала для мене тригером, це була розповідь про село Мачухи Полтавської області. У ньому діяв совєцький пансіонат «Комсомолець», там лікували партійних номенклатурників від ожиріння та від серцевих недуг, пов’язаних із ожирінням. У той же час за парканом цього пансіонату помирали голодною смертю люди. Загалом від голоду в тих роках у Мачухах померло понад тисяча осіб – більша половина населення! Саме цей разючий контраст сильно зачепив мене і став ключовим у романі. У книжці немає жодної вигаданої історії.

Ол. Ол.: Що далося найважче при написанні твору?

Т. П.: Напевне, не збожеволіти від кількості болю, який довелося пропустити через свій мозок, через серце. Складно було налаштовуватися на своїх персонажів, говорити їхніми голосами, думати їхніми головами, коїти злочини їхніми руками. Фактично, виписувати біле й чорне із однаковою безпристрасністю та неупередженістю.

Ол. Ол.: Чи хтось відмовляв від написання книжки, адже це дуже тяжко психологічно. І хто найбільше цю ідею підтримував?

Т. П.: Ніхто, окрім сім’ї, не знав, над чим я працюю, тому й відмовляти мене не було кому. А навіть якби й було, то навряд чи вдалося. Найбільше підтримував чоловік – він також письменник і добре розуміє мене, завжди підтримує. Він мій перший бета-вичитувач.

Ол. Ол.: Який смисл вкладено в назву «Вік червоних мурах»?

Т. П.: Для мене совєцький терор – абсолютно червоний, заплямований кров’ю. А червоні мурахи – єдині істоти, які не зупиняються ні перед чим. Всеїдні, живучі, всюдисущі. Комахи, що живуть велетенськими колоніями. Тому десь на рівні асоціацій прийшла і назва. Якщо більш конкретно, то в моїй книжці є реальна історія про мурашник із червоними мурахами, яку я взяла зі спогадів тих, хто пережили Голодомор 1932– 33 років.

Ол. Ол.: На які мови сьогодні вже перекладений роман?

Т. П.: Роман наразі вийшов німецькою і польською мовами, перекладений на литовську, права на нього придбала також Чехія. Сподіваюся, будуть інші мови. Все для цього робимо з українським видавництвом «Наш Формат».

Ол. Ол.: Як його сприймають у Європі?

Т. П.: Дуже по-різному. І тут я б не стала узагальнювати, тому що сприйняття роману залежить не від країни, в якій про нього дізнаються, а від окремих людей, котрі мають свій спосіб мислення, власний набір знань і стереотипів. Переважно це сприйняття є емпативним щодо теми, щодо нашої історії, та схвальним щодо стилю художнього письма. Але, звісно, трапляються люди, які є заангажованими, досі бачать українців у москвоцентричному полі, мають політичний інтерес та розглядають Голодомор через цю призму.

Ол. Ол.: У якій країні, де ви презентувала книжку, вона викликала найбільший резонанс?

Т. П.: Складно сказати. Країн, де презентувався роман, не так уже й багато. Це Німеччина, Австрія, Італія, Сербія та Польща, і я б не виділяла зараз якусь окрему країну, скрізь були резонансні зустрічі та активні обговорення.

Ол. Ол: У вас двоє синів, молодшому ще й року не виповнилося. Як вдається бути молодою мамою і одночасно багато працювати та їздити з презентаціями по всій Європі?

Т. П.: Насправді мої виїзди є не такими вже й частими, і я намагаюся брати від них по максимуму. Коли я їду, дітьми опікується мій чоловік, Василь Кузан. Таким чином ми даємо одне одному можливість перезавантажитися енергетично.

Ол. Ол.: Ким бачите своїх синів у майбутньому?

Т. П.: Людьми, свідомими й шляхетними. Добре було б, якби їм передалося творче начало.

Ол Ол.: А що для вас стало вирішальним фактором у виборі професії?

Т. П.: Тут цікаво склалося, тому що за освітою я філологиня української мови й літератури, а моєю професією останні 19 років є маркетинг та реклама. Література – більше хобі, ніж професія. Зрештою, я завжди вважала і вважаю, що це хороший підхід, адже прожити з літератури дуже складно. А професія – це завжди щось, на що можна опертися.

Ол. Ол.: Що особисто для вас означає бути письменницею? Яким, на ваш погляд, має бути ідеальна письменниця?

Т. П.: Ніколи не думала про це, подумаймо разом. Для мене бути чи не бути – щоденний вибір. Якщо я працюю з текстом, то я є письменницею. А якщо не працюю, тоді не є. Тобто хочу сказати, що для мене дуже важливо мати ресурс та час писати, щоб вважати себе письменницею.

Ол. Ол.: Ваш чоловік теж письменник. Як живуть під одним дахом дві творчі особистості? Чи не виникають ревнощі з приводу – хто відоміший, у кого більше книжок?

Т. П.: Вдячна небу, що ніколи у нас із чоловіком не виникало ревнощів щодо сили таланту чи визнання. Ми – одне ціле в творчому тандемі, і це наша суперсила. Багато речей (книжок, текстів, подій, проектів) не відбулося б, якби ми не зробили їх разом.

Ол. Ол.: Пані Тетяно, ви ще й талановита поетка, ваша інтимна лірика дуже чуттєва і смілива. Ви завжди відчували внутрішню свободу, висловлюючи емоції, чи, можливо, вас виховували в межах суворих правил?

Т. П.: Моє виховання можна назвати навіть пуританським, ніколи не мала відвертих розмов із батьками, часто мене нікуди не відпускали з дому. Тому я багато читала і писала. Щодо сміливості, то треба розуміти одне: або ти пишеш так, як мислиш, і не ставиш собі табу, або краще не писати.

Ол. Ол.: А починали ви з поезії чи прози? Що вам ближче?

Т. П.: У душі я поетка, і з цим тяжко щось зробити, хоча кілька останніх років узагалі не пишу віршів, дуже сподіваюся, що це колись повернеться. Але я намагаюся своє поетичне начало використовувати при написанні художньої прози. І здається, цей компроміс мене влаштовує.

Ол. Ол.: Над чим працюєте зараз? Пригадую, ви хотіли взяти темою до наступного роману не менш болючу і страшну тему – насилля окупантів. Чи не передумали?

Т. П.: Ця книжка вже написана, але дуже повільно редагується. Адже війна триває –  і відкриває ще страшніші свої обличчя, дуже складно завершити текст у режимі незавершеної війни.

Ол. Ол.: Що для вас є найголовнішим у житті?

Т. П.: У житті найголовніше – жити. Все, що дається нам, дається, щоби пройти свій земний шлях повнокровно і з сенсом. Не факт, що довго, не факт, що щасливо, але точно – із сенсом. Вважаю, що суть життя – жити тут і зараз. Адже найбільша проблема людини, що вона озирається на минуле, дуже переймається майбутнім, і через те пропускає найкращий свій час – сьогодення.

Ол. Ол.: Якби була можливість обирати, де жити, яку би країну обрали?

Т. П.: Після України на другому місці була б Італія. Це доволі суб’єктивно, майже нелогічно, але така думка.

Ол. Ол.: У ваших поезіях струменить любов до Карпатської України. Вона справді прекрасна!

Т. П.: Для мене немає Карпатської чи якоїсь іншої України. Є одна єдина Україна. Ваша і моя земля, і земля мільйонів інших людей. Я безмежно її люблю, разом із усіма регіональними особливостями, діалектами, колоритами…

Ол. Ол.: Ваша найзаповітніша мрія?

Т. П.: Така, яку носять у серці всі україніці, в Україні та за кордоном, – Перемога над російськими окупантами.