Посестри. Часопис №112 / Немиті вікна

«Як там?» «Та добре. Бомбили, але у нас всі цілі.

Я собі вклалась у ванній, а дідо – у коридорі.

Гупало сильно вночі. Я собі ковдрочки звідусіль

В ванну постягувала й була, мов королівна,

Та, що горошину мала й перинок гори.

 

Добре я спала! Чого ж би мені не спати?

Клала собі молитовника в узголів”ї,

Того від баби. Він мав мене захищати.

Й Ти собі спи. Може, б випила валер'яни?

Так, у Іваночків влучило. Дім згорів їм.

 

Ні, не піду туди. Що мені там, дитино?

В темені й холоді не молода вже в'янути.

Й сходити ж довго, як гупне – то вже й не встигну.

А так, хоч висплюсь. Я думала цими днями

Все про Великдень, дитино моя кохана,

 

Вимити б вікна до свята, бо де це видано

В бруді такому вітати Христа. Із нами

Буде Катруся на празник, ридала ридма,

То я закликала, вкупі спечемо пасок.

Але як з вікнами? Думаю, моя рідна

 

Може, не зараз, бо скотчем їх скрізь поклеїла,

Аби не луснули, воно не надто красно,

А все ж безпечніш. Помила би все, але,

Може, пожду ще, хай краще до перемоги,

Тоді вже ту стрічку липучу зніму нараз».