Посестри. Часопис №112 / Ессад Бей
Той, про кого піде мова, народився 1905 року в Києві, став модним автором-біографом у Берліні, але справжню, посмертну літературну славу здобув собі романом «Алі і Ніно», написаним наприкінці життя…
Кілька років тому я отримав від свого знайомого Вільфреда Фурманна, професора Потсдамського університету, надзвичайно цікавий документ. Професор Фурманн, знаючи, що я збираю інформацію про видатних уродженців Києва, надіслав довідку, виписану поліцейською канцелярією в Берліні, що класик азербайджанської літератури Лев Нуссімбаум, він же Ессад Бей та Курбан Саїд, народився 1905 року в Києві. Хто ж він, Нуссімбаум Лев Абрамович?
Нещодавно Том Райс, американський журналіст, що довгий час працював кореспондентом газет «Нью-Йорк таймс» і «Волл-стріт», написав книгу про Лева Нуссімбаума «Орієнталіст», яка стала бестселером у багатьох країнах світу. У книзі описано життєвий шлях Лева Нуссімбаума – протягом 1920–1930 років він мешкав у Європі під ім’ям Ессад Бея. Найкращий його роман «Алі і Ніно» (виданий 1937 року під псевдонімом Курбан Саїд) став класикою сучасної азербайджанської літератури (хоча написаний, як й інші твори письменника, німецькою мовою). Твір перевели на 27 мов і видали загальним тиражем 11 мільйонів примірників.
Райс писав: Лева Нуссімбаума, після його смерті 1942 року, незабаром забули – через те, що він «постійно заново винаходив свою особистість. Він поступово віддалявся від реальності, занурюючи себе у світ вигадки. Однією з причин, чому він виявився забутим, є те, що його особу вкрали. Скажімо, одним із псевдонімів Лева був Курбан Саїд. Він почав його використовувати, бо попереднє ім’я – Ессад Бей – було заборонено в нацистській Німеччині, коли стало відомо, що Ессад Бей насправді єврей. Тоді Нуссімбауму знадобилося інше ім’я, і він придумав Курбан Саїда. Дуже небезпечно створювати собі багато псевдонімів, адже виникають сумніви щодо реального існування письменника, особливо якщо людина пішла з життя зовсім молодою. Популярність і репутація Нуссімбаума базувалися на брехні, масках і фантазіях».
Про дитячі роки Лева Нуссімбаума стало відомо не так давно. І тільки завдяки професору Вільфреду Фурманну, який надав згаданий архівний документ, а саме довідку з головного поліцейського управління Берліна від 25.04.1935 року, де зазначено, що Лев Нуссімбаум – уродженець Києва, ми тепер можемо напевно стверджувати, що він наш земляк. Цікавими також є матеріали, які виявив дослідник з Азербайджану пан А. Аялоглу. Це документи з київської синагоги, що стосуються Лева Нуссімбаума. Нині вони зберігаються в Державному архіві Києва[1].
Згідно з цими документами, батьками Лева були Абрам Лейбусович Нуссімбаум і Бася Давидівна Нуссімбаум. Як написав у листі професор Фурманн, на тлі цих документів інші припущення про місце народження та походження Нуссімбаума (Ессад Бея) є не чим іншим, як вигадкою.
Отже, Лев Нуссімбаум народився 1905 року в Києві в сім’ї купця другої гільдії та майбутнього бакинського нафтового магната Абрама Нуссімбаума. В однорічному віці Лева перевезли в Баку, де його батько зайнявся переробкою нафти та в 1908 році заснував фірму – Товариство «Бінагадінскій нафтопровід А. Нуссімбаум і Ко».
У берлінському журналі Die literarische Welt у статті «Історія мого життя» Ессад Бей писав: «Я народився під час першого страйку російських залізничників – посеред степу, що з’єднував Європу з Азією, коли моя мати поверталася з Цюріха, де був штаб російських революціонерів, у свій будинок у Баку. Того дня, коли російський цар пообіцяв росіянам Конституцію». Лев Нуссімбаум навчався в російськомовній гімназії, а німецьку мову опановував з дитинства під керівництвом няні з Прибалтики, російської німкені Аліси фон Шлютте. Пізніше вона супроводжувала батька й сина в еміграції та померла в монастирі, залишивши короткі мемуари про свого надзвичайного вихованця.
Мати Лева наклала на себе руки, коли хлопчикові було всього шість років. Цей епізод назавжди залишився для нього загадкою і травмою. Особливе місце в цій історії, судячи з усього, займав чоловік на прізвисько Коба, який займався «рекетом»: він був вхожий у будинок Нуссімбаумів і навіть певний час у них жив. Так чи інакше, майбутній Ессад Бей вважав Сталіна своїм особистим ворогом, який довів його матір до самогубства, а більшовизм – найбільшим злом у всій людській історії.
Але це сталося пізніше, а поки на маленького Лева величезне враження справили монументи Баку, стара арабська писемність і східні міфи. Усе це разом узяте, за його словами, зацікавило його ісламом. Через хвороби дитинство Лев провів здебільшого на самоті, будучи ізольованим від інших дітей, хоча мріяв про спілкування з ровесниками. Пізніше, пишучи біографію для Ессад Бея, Лев оголосив себе сином перського вельможі та російської аристократки. Мусульманський квартал, до якого хлопчика постійно тягнуло, і домашня бібліотека з її нечитаними ніким, крім Лева, казками «Тисячі та однієї ночі» зробили вирішальний вплив на майбутнього орієнталіста.
Наприкінці життя він згадував: «Я до цього дня не знаю, ні звідки взялося це почуття, ні як його пояснити. Можливо, воно також було успадковано від невідомого пращура? Але все моє дитинство я бачив уві сні арабські будови. Це було найсильнішим, найбільш формотворчим почуттям у моєму житті».
Але ось відбулася революція, світ розвалювався, і 1920 року сім’я Нуссімбаумів переїхала спочатку в Грузію, пізніше до Туреччини і Франції, а звідти 1921 року – у Берлін. Там Лев навчається в російській гімназії (разом із сестрами Володимира Набокова та Бориса Пастернака), проте не закінчує її, і записується – як грузин – в університет на факультет східних мов, де вивчає турецьку й арабську мови. І вже 1922 року в університетських документах уперше було офіційно зафіксовано нове ім’я майбутнього письменника – Ессад Бей Нуссімбаум.
Так юнак прощається зі своїм російсько-єврейським минулим й стає оттоманським «беєм», нехай і з нансенівським паспортом. З університету його, утім, виключають, виявивши відсутність закінченої середньої освіти. Однак Ессад Бей уже вступає на нову стезю – літератора, зумівши встановити плідну співпрацю з популярним берлінським журналом Die literarische Welt. Він придумує для себе антураж – одягає східні костюми, чалму. І починає багато писати.
У той час Берлін був важливим культурним і літературним центром, який приймав творчих людей з усього світу. Якщо літературні кафе й художні журнали вже під час Першої світової війни ставали привілейованими місцями для експресіоністської культури та, у більш широкому сенсі, для авангардного мистецтва, то за часів Веймарської республіки і до 1933 року ці кафе й журнали стають місцем поширення серед широкої публіки тематики, пов’язаної з літературою, мистецтвом і культурою.
Підтримуючи часто альтернативну точку зору щодо домінуючої культури, вони відкриваються для широкої публіки, намагаючись – як у випадку з Die literarische Welt – стати посередником між офіційною культурою та сучасною авангардною мистецькою субкультурою. Лев поступово вливається в цю нову богему, яка складається з художників та інтелектуалів. Усі вони, розмовляючи різними мовами та маючи різне культурне й релігійне походженням, зустрічаються в літературних кафе. І саме в таких кафе початківець-літератор починає виступати, а також маскуватися, читаючи свої перші вірші та поступово приймаючи свою мусульманську ідентичність, змінюючи своє ім’я та формуючи собі популярність як «орієнталіст».
Коли 1926 року Віллі Хаас, директор Die literarische Welt, зв’язався з Ессад Беєм, щоб запропонувати співпрацю з журналом, молодий літератор уже був відомий у таких кафе й мистецьких колах завдяки своїй культурній і мовній екстравагантності, одягу та маскам, знанням ісламського світу. Журнал Die literarische Welt заснували 1925 року як місце для культурної дискусії. Він характеризувався космополітизмом та інтернаціоналізмом і, найперше, співпрацею інтелектуалів, художників та письменників єврейського походження. Серед фігур, які оберталися навколо журналу, ми можемо згадати Вальтера Бенджаміна, який разом з Ессад Беєм є одним з найбільш плідних авторів, Йоганнеса Бехера та Ернста Толлера, Генріха Манна тощо.
Ессад Бей приходить до Die literarische Welt як експерт зі Сходу. Його статті в основному стосуються східної теми, відомих діячів політики, культурного, мистецького та інтелектуального життя Сходу. Статті Ессад Бея – це суміш репортажу, політичного коментаря, які з’єднують «справжній» Схід з образом Сходу «поетичного», а світ мандрівників – із богемою з берлінських кафе, які відвідує Ессад Бей.
Роль Ессад Бея та його внесок у Die literarische Welt, таким чином, набуває величезної культурної цінності для розуміння не тільки ролі тижневика в поширенні нових культурних і релігійних ідеалів в історичний період, що наближається до світової катастрофи. У своїх статтях Ессад Бей часто засуджує певну тенденцію до вестернізації чи європеїзації обличчя Сходу, що створює помилковий і змінений образ Сходу, який не відповідає реальності. Письменник показує, що Схід також постійно посилається на Європу, наслідуючи європейську модель у журналістиці, мистецтві, а також у політичних, культурних чи навіть релігійних традиціях.
Статті Ессад Бея, які він пише для Die literarische Welt, дають уявлення про мусульманський Схід, часто навмисно перебільшений і містифікований, де історична правда залишає достатньо місця для поезії. Знання Ессад Бея східної культури та ісламу корениться в його вродженій схильності до чудесного й фантастичного та до давньої казкової традиції, притаманній кавказькій культурі.
Фахівець зі східної літератури Карло Сакконе пише: «У ньому завжди відчувається основоположний елемент його особистості – розуміння того, що він перебуває на кордоні двох світів, двох епох, між двома всесвітами, між двома культурами, на кордоні, який проходить по його власній біографії, але, краще сказати, також по глибинах його душі».
Звичайно, Ессад Бей – інтелектуал, але також і містифікатор: усі його твори, від романів до публіцистичних статей, у кінцевому підсумку здаються міфопоетичною автобіографією. Релігійне навернення, прийняття німецької мови як головної мови вираження, численні зміни образу та пристрасть до східної культури – це різні аспекти одного пошуку – пошук Батьківщини та ідентичності.
Варто відзначити колосальний успіх першої книги Ессад Бея – «Кров і нафта Сходу» (1929). Зовсім ще юний автор став зіркою в пресі та у світських колах. Кожна нова його книга мала великий успіх у Веймарській республіці, ставала міжнародним бестселером. Уже тоді його книги були переведені на дванадцять європейських мов, а до тридцяти років Ессад Бей видав 16 книг белетристики, зокрема «Дванадцять секретів Кавказу» (1930), публіцистику та біографії – Сталіна (1931), Миколи II (1935), іранського шаха Реза Пехлеві (1936), кайзера Вільгельма (1937), Леніна (1937) тощо. Мова всіх його творів – німецька. Водночас колеги Ессад Бея завжди недолюблювали «єврейського вискочку», іноді виявляли до нього відкриту ворожнечу. Звичною справою стали звинувачення «в шаблонному показі почуттів справжніх мусульман».
Друзями Ессад Бея, як правило, були персонажі спільноти людей без батьківщини, на кшталт американця Джорджа Вірека. Той щиро вважав, що можна бути одночасно нацистом і філосемітом, підтримував дружні стосунки з Гітлером, Фрейдом та Ейнштейном і згодом був заарештований як нацистський агент. Вірек був незаконним нащадком німецького кайзера, і саме він переконав Лева написати біографію Вільгельма ІІ, яку той видав під своїм ім’ям.
Ессад Бей стає одним з культових персонажів Веймарської Німеччини. Він проводить багато часу в берлінських кафе з місцевою богемою, яка сприймала його як людину Сходу, презентує власні книги, виступає з лекціями в різних містах Європи. У ту химерну епоху Нуссімбаум міг опинитися (як сталося 1931 року) під обкладинкою одного з провідних американських журналів у компанії Леонарда Вулфа, Томаса Манна і… Йозефа Геббельса.
Будучи багатогранним і суперечливим, Ессад Бей репрезентує кордон і перехід не тільки між Сходом і Заходом, між Європою і Кавказом, між арабським і єврейським світами, він більш точно представляє перехід з учорашнього світу у світ сьогоднішній, перехід, який усе ж показує певний зв’язок з минулим. Багатокультурність уродженця Києва вражала. До українсько-російської та єврейської додалася ще азербайджанська, а пізніше й німецька культури. Сам Ессад Бей, «досконалий космополіт», обирає Берлін своєю батьківщиною, доходячи категоричного висновку: «Я німецький письменник».
І зрештою Ессад Бей приймає іслам. Чому він це зробив? Через внутрішні переконання чи заради маскування від народженого нацизму? Або для того, щоб бути визнаним в азіатських та арабських країнах і сприяти продажу своїх книг там, ховаючись за уявною ідентичністю? Останнє припущення здається найбільш вірогідним.
Немає жодної інформації про ісламський спосіб життя Ессад Бея та дотримання ним ісламських обрядів. Однак є й інші відомості. Так, наприклад, Доротея Андерс писала, що Ессад Бей завжди «підкреслював свою магометанську віру, проте я ніколи не бачила його в молитві, тобто у відправленні намазу».
У Берліні в 1932 році письменник одружився на дочці взуттєвого магната єврейського походження Еріці Левенталь, яка позиціонувала себе поетесою з Богемії. Молода дружина пропонує чоловікові зробити кар’єру в Америці. І в 1935 році разом з Ерікою та її батьками Ессад Бей їде в США, живе в Лос-Анджелесі та Нью-Йорку. Йому там не по собі, він впадає в депресію, мало пише, тож молоде подружжя повертається в Європу. Через два роки після весілля шлюб розпадається. Еріка залишає Лева. Вибухає скандал у пресі – поетеса публічно заявляє, що «мій оттоманський князь виявився київським євреєм».
Для Ессад Бея настають важкі часи, при владі в Німеччині – нацисти. Незважаючи на те, що він мусульманин і пише про Схід, німцям добре відомо його єврейське походження. У 1935 році Лева виключили зі Спілки німецьких письменників (без пояснення очевидних расистських причин) – це автоматично позбавляло його права публікуватися в Третьому Рейху. Письменник разом з батьком переїжджає до Австрії. До аншлюсу ця країна була притулком як для німців-антинацистів, так і для німецьких євреїв.
З приходом нацистів до влади можливість друкуватися в Німеччині для Ессад Бея майже автоматично припинилася. До 1937 року закрилися також і двері австрійських видавництв. Друзі-ісламісти й космополіти, барон Рольф фон Еренфельс та баронеса Ельфріда, деякий час допомагали Ессад Бею. Вони вступили в конспіративну змову з Терезою Кіршнер, яка «успадкувала» видавництво Таля – колишню єврейську власність. Намагаючись якось заробити на життя та обійти заборону на публікації, накладену німецьким урядом на євреїв, разом з іншими расовими законами, письменник оформив новий псевдонім Курбан Саїд на баронесу Ельфріду фон Еренфельс. Саме під цим псевдонімом були опубліковані два романи – усесвітньо відомий «Алі і Ніно» (1937) та «Дівчина із Золотого Рогу» (1938).
Після аншлюсу Австрії навесні 1938 року Нуссімбауму вдалося за допомогою американського письменника Езри Паунда через Швейцарію перебратися до Італії. Батько письменника – Абрам Нуссімбаум вибратися з Австрії не зумів і 1941 року загинув у концтаборі Треблінка. Син пережив його на рік…
Професор Фурманн пише: «Незадовго до військового маршу німецьких та італійських фашистів у напрямку на Кавказ та Індію ватажок італійських фашистів Муссоліні збирався залучити до пропагандистської кампанії Ессад Бея, який тоді мешкав в італійському містечку Позітано. Ессад Бей радо відгукнувся б на пропозицію дуче, бо його недавні спроби потрапити до нього на прийом не мали успіху (незважаючи на те, що він написав книгу про дуче й що Муссоліні приймав у себе інших представників європейських євреїв). Ессад Бей сподівався на службу в Муссоліні не через безвихідь свого становища, а через ідеологічні міркування та внутрішні переконання – він тричі бував у США і кожного разу повертався звідти до Німеччини та Італії з відчуттям неприйняття американської демократії…»
Італія також приваблювала письменника фігурою дуче: затятий антикомуніст, Ессад Бей вважав фашизм можливим щитом проти більшовицької загрози. Він сподівався написати панегіричну біографію Муссоліні. Проте дуче, слідом за Гітлером, прийняв расистську ідеологію та закони. Італійській поліції було відомо про єврейське походження Ессад Бея, тож його спроби потрапити на прийом до Муссоліні виявилися заблокованими.
Чоловік, який назвався Ессад Беєм і писав під псевдонімом Курбан Саїд, умирав у містечку Позітано в злиднях, під постійною загрозою висилки в якусь глушину як небажаний іноземець (неаполітанський край вважався стратегічною зоною) або, ще гірше, депортації в німецький концтабір як єврей. Помирав від гангрени обох ніг. Знайомий лікар час від часу привозив письменнику гашиш, щоб утамувати пекельний біль. Як й інші емігранти в схожій ситуації, Ессад Бей користувався допомогою знайомих медиків, періодично надаючи довідки про хворобу. Однак у його випадку захворювання було справжнім…
Письменник чекав звісток з Риму, де впливовий друг Езра Паунд заступався за нього перед Муссоліні. Замовлення на біографію дуче все не надходило. Не було й інших замовлень. Ніхто із сусідів, які з жалем ставилися до вченого-мусульманина, не знав його справжнього імені. Він же проводив над німецькими рукописами по п’ятнадцять годин на день.
Коли за Ессад Беєм нарешті прибула чорна машина (його наказали не заарештовувати, а привезти на роботу в римську студію радіомовлення), виявилось, що цей таємничий чоловік уже тиждень як похований під могильним каменем із тюрбаном. Письменник помер 1942 року. Йому було 36 років. У метриках місцевого муніципалітету після смерті Ессад Бея з’явився запис: «Американський громадянин арійської раси» – небувалий приклад посмертної містифікації.
На кладовищі Позітано над могилою Ессад Бея встановили традиційний мусульманський надгробок. У середовищі місцевих жителів склалася думка, що покійний був арабом. На білій мармуровій плиті арабською в’яззю виведено: «Мухаммед Ессад Бей», і зверху – тюрбан. Плиту поставили на прохання і за допомогою Езри Паунда. Як і личить правовірному мусульманину, Ессад Бея ховали ногами в напрямку Мекки. Через кілька років випадковий арабський турист помітив, що могила розташована неправильно – відхилення від східного напрямку становило приблизно 28 градусів. На кошти міста труну Ессад Бея викопали й перепоховали.
У 1953 році американський письменник Джон Стейнбек, що якраз писав статтю про модний курорт Позітано для журналу «Космополітен», присвятив цій пригоді два абзаци. Ессад Бея, він же Курбан Саїд, він же Лев Нуссімбаум, у статті назвали так, як його запам’ятали жителі містечка, – просто «мусульманином». Про те, що в могилі спочиває колега, чиє ім’я колись звучало на двох континентах, Стейнбек навіть не здогадувався.
Найвідоміший роман Лева Нуссімбаума «Алі і Ніно», написаний німецькою мовою, був перекладений на інші мови, а вперше побачив світ 1937 року у Відні під авторством Курбан Саїда.
Роман читають у всьому світі, інтерес до нього не минув і нині, його вважають одним із шедеврів світової літератури. Це роман про любов між мусульманином і християнкою. Його порівнюють з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Хоча, можливо, краще порівнювати з романом класика німецької літератури та філософа Готхольда Лессінга «Натан-мудрець». У творі Лессінга йдеться про універсальне братерство, яке відстоює багатий аристократ єврей Натан. Його називають «мудрецем» і євреї, і мусульмани, і християни. Як і «Алі і Ніно», роман Лессінга оповідає про кохання. Це любов між дівчиною (яку Натан узяв за дочку) та християнином, який витягнув її з вогню й урятував життя. Обидва романи закінчуються трагічно та сфокусовані на проблематиці кохання між людьми різних конфесій у важкі часи.
2005 року азербайджанський історик-дослідник Рафік Сафаров у Державному історичному архіві Азербайджанської Республіки знайшов унікальні документи про дитячі та шкільні роки Лева Нуссімбаума в Баку, про його сім’ю, а також документи про життя і комерційну діяльність на початку ХХ століття в Баку й Азербайджані його батька-нафтопромисловця. Сам письменник, сховавшись за псевдонімом Курбан Саїд, не називав Баку «рідним містом». Він писав так: «Батьківщина – це не будинок, у якому ти народився, і не звична ванна. Батьківщина міститься в нашій душі, вона – наша відповідальність».
Ессад Бей – письменник-космополіт, громадянин світу, але й людина без Батьківщини… Нині він вважається одним з найцікавіших європейських письменників першої половини ХХ століття.
