Посестри. Часопис №111 / Подвійна експозиція
Уперше російсько-українська війна підійшла до мене впритул у 2014 році. Підійшла зі спини, вночі, маскуючись і ховаючись, наче зловмисник. Підійшла, щоб украсти 30 років життя. Саме стільки я прожила у вільному українському Донецьку, перш ніж мені довелося його полишити. Чи схожа вона була на війну? Не знаю. Все, що я бачила тоді в моєму місті, більше нагадувало погану виставу: актори переграють, жарти пласкі, режисура посередня, але люди поруч чомусь сміються і аплодують. Звісно, не всі, але й любителів театральних штампів не бракувало.
Пригадую, якось увечері я йшла повз пам’ятник Шевченку і побачила, як працюють тележурналісти. «О, значить, ми ще комусь цікаві, про ситуацію в Донецьку дізнаються». Сьогодні це виглядає смішно, але тоді я телефонувала і на гарячу лінію Кабінету Міністрів, і в СБУ, і ще кудись у Києві… «Доброго дня, здається, нас окупують». «Дякуємо за ваше звернення». Аж тут – ціле телебачення. Я, звісно, подумала, що київське (пізніше я бачила в місті Андрія Кулікова), але почула піонерсько-дзвінке: «С вами била расія двадцать чєтирє». Усе, що відбувалося в місті, саме так і виглядало: що «с намі била расія двадцать чєтирє». Пластикова реальність, пропагандистський ролик.
Повірити в те, що це вже війна, що це її гончаки вже вибігли на полювання і нишпорять Донецьком, винюхуючи ознаки мирного життя, було важко. Місто, звісно, потроху наповнювалося людьми з російською говіркою, які не дуже добре орієнтувалися в просторі, пізніше – чоловіками зі зброєю або на позір беззбройними, проте в кольорі хакі й без розпізнавальних знаків, але план із організованого гніву трудящих провалювався: так звані проросійські протести взимку-навесні 2014-го року, як на місто-мільйонник, були нечисленні, а вогнища революції під Облрадою радше нагадували збіговисько маргіналів.
Я їздила на роботу повз Центральний Ринок, і щодня бачила ту саму картину. За зупинку до ринку, де завжди заходить багато людей і тролейбус заповнюється по вінця, сідало двоє провокаторів. Вона – вбрана у капелюх із запиленого театрального реквізиту, з вицвілою лисицею на плечі (байдуже, що надворі спека) і в спідниці, яких давно вже не носять, він – у тільняшці й із костуром. «О, тепер нам дадуть зброю, тепер ми будемо мочити придурків, настав час нашої влади». Зазвичай вони викрикували це в майже порожній тролейбус, де, крім мене, було хіба ще двоє пасажирів. Ця репетиція війни виглядала непереконливою, хоча репет війни вже був дуже близько.
Єдине, що в ті дні ставало дедалі відчутнішим, – присутність небезпеки і якась задуха. Так раптом помічаєш запах сміття у відрі, яке ще вчора не давало про себе чути. Аж тут сморід починає заповнювати все: твої легені, твій дім, твою вулицю, усе твоє місто.
Але особливо нестерпною ставала тиша. Тиша, якої у великому місті годі сподіватися. Я жила в центрі Донецька. Адміністративні будівлі, університет, гуртожитки, галасливі студенти, машини, трамвайні колії – все це щодня наповнювало моє життя музикою буденності. Настільки звичною, що лише з окупацією та початком війни стало зрозуміло, наскільки її не вистачає.
«Тихо, як на цвинтарі», – так тоді думалося. Адже місто справді перетворювалося на кладовище людей, яких поховали живцем. Особливо це впадало в око у травні, коли довкола буяла зелень і квітнули ружі, а люди зникали (і хто знає, скільки з них зникло назавжди). Щойно западали сутінки, вулиці порожніли так, ніби з Донецька раптом виїхали всі його мешканці. А якщо випадало натрапити на перехожого, страх гнав його подалі від тебе, адже хтозна, що там у тебе на думці.
Усі мої ранки в ті дні починалися однаково. Я прокидалася на світанку, бігла до вікна й чекала на перший трамвай. Але не для того, щоб кудись поїхати: я чекала на трамвай як явище, трамвай як ознаку життя. А ще – чекала на першого пішохода. Часом це забирало годину, півтори, дві. І коли цей перехожий, урешті, з’являвся, це означало, що можна зістрибнути з підвіконня й випити кави. У місті є люди, його ще не всі залишили.
Мене часто питають, як я ухвалила рішення виїхати з Донецька. Насправді такого «рішення» не було. Не знаю, як це пояснити, але моїм головним почуттям у 2014-му був не страх, а нудота. А ще – цілковите нерозуміння думок і емоцій людей, які не бачили в російській окупації нічого лихого. Як жити поруч із такими людьми, чого від них сподіватися?
Під час однієї з проросійських маніфестацій, що перетворилася на спробу захопити адмінібудівлю навпроти мого будинку, сусід згори показував керуючим цієї акції, що поганенько маскувалася під народне волевиявлення, які позиції на багатоповерхівці поруч краще зайняти, щоби вбивати людей, якщо ті чинитимуть опір. Знайомий натякав, що може здати мене «новій владі», адже я викладала у соцмережах фотографії з українських мітингів у Донецьку і писала пости солідарності з Майданом. Та й узагалі, він непогано знав мене і мої погляди. Але тоді це здавалося поганим жартом, чимось неможливим, нереальним. Пізніше я знайшла у мережі відео, на якому він здавав співробітників установи, в якій колись працював. У 2023-му я дізналася, що він став солдатом російської армії.
Найбільше мене непокоїло те, як жити під окупацією і не стати поганою людиною. Адже зрозуміло, що режим виживання завжди вимагає компромісів. Передовсім із власною совістю. А йти на них не хотілося. З історії ми добре знаємо, що шлях від особистих компромісів, на які всі ми йдемо протягом життя, до мовчазної співучасті у воєнних злочинах – довжиною в один крок. Зробити його легко, а от назад, у стан певного миру із самою собою, можна й не повернутися.
Отже, думки про необхідність виїжджати почали обступати мене, як вода – потопельника. Але я радше затулялася від них рукою, як закриваються від променів сонця, якщо воно б’є в очі занадто різко. Все ж таки важко усвідомити, що тобі треба зібрати у валізку все своє життя і тікати з ним світ за очі. Так само наростало й почуття небезпеки.
Сьогодні я не можу сказати, коли рідний Донецьк (місто, в якому я вчилася бути вільною людиною) став нагадувати пастку. Можливо, коли Донецький аеропорт зупинив свою роботу. Можливо, коли на сайті «Укрзалізниці» почали з’являтися оголошення, що рух потягів буде змінений та обмежений. Можливо, коли люди зі зброєю стали настільки звичною частиною щоденного ландшафту, що цю російську телевізійну картинку на вулицях мого міста хотілося негайно вимкнути.
Однак рішення, те саме важливе рішення, коли бодай здається, що чиниш правильно, ніяк не приходило. Тому з початку травня й до кінця червня 2014-го я щонайменше п’ятнадцять разів купувала й здавала залізничні квитки на Київ. Я безліч разів тягнула сірники й папірці з назвою міста, до якого можна поїхати. Київ, Харків, Львів, Дніпро, Вінниця, Одеса. В жодному з них на мене ніхто не чекав. У жодному з них розраховувати на підтримку чи допомогу не було підстав. Поїхати чи залишитися. Поїхати чи залишитися?
Але як кинути дім? Усі ці книжки, сімейні фотографії, музичні інструменти, кімнатні рослини? Як взяти на себе відповідальність відмовитися від того, що так важко наживалося твоєю родиною? Усіма її біженцями, вимушеними переселенцями, воїнами, остарбайтерами? Невже їм усім замало Голокосту та Голодомору? Чому знову вони? Чому знову ми?
Однак 27 червня 2014 року я вийшла з дому, в якому прожила 30 років, щоб, мабуть, ніколи вже туди не повернутися. Після всього, що росія зробила з Донецьком, починаючи з 2022-го, я не впевнена, що мій дім уціліє. Торба літніх речей, ноутбук, фотоапарат – ось і все, що я взяла з собою.
На вокзалі квитки були лише на Харків. Однак потяг затримувався на кілька годин. Кожні 15 хвилин тишу переривало оголошення: «Шановні пасажири, з метою вашої безпеки просимо не полишати будівлю вокзалу. У разі загострення ситуації – притискайтеся до стіни або лягайте на підлогу». На Привокзальній площі в той час було неспокійно. Крики, постріли, метушня… Час тягнувся, як жувальна гумка. Але потяг врешті прибув – я виїхала.
У 2022-му всі думки та рішення були про інше. Я чекала на велику війну ще з серпня 2021-го, однак, безумовно, не уявляла, що події розгортатимуться настільки масштабно, швидко й невідворотно. У січні 2022-го я поговорила з близькими про те, що хочу залишитися, а закордонним друзям, які вмовляли виїхати до них бодай на якийсь час, сказала, що не почуватимуся добре, якщо виїду, полишити країну у такий час – все одно, що полишити хвору матір.
Наприкінці січня я дізналася, що мене відібрали на письменницьку резиденцію у селі Витачів Київської області, тож 1 лютого я взяла з собою трохи речей і поїхала на Київщину «шукати натхнення». Але складалося з цим не дуже. Простір напинався, немовби вітрила перед бурею, а повітря дзвеніло загрозою, наче церковні дзвони, що б’ють на сполох. Обмін політичними заявами, ноти про наміри, думки експертів, передчуття, віщі сни, новини, новини, новини й знов новини – усе це не давало зосередитися.
23 лютого я побачила в телеграм-каналах поодинокі повідомлення, що закриваються аеропорти в Харкові та Дніпрі. Просто в прямому ефірі на сайті flightradar24 я слідкувала за тим, як літак, що прямував із якогось єгипетського курорту до Харкова, розвертається і летить на Київ. Здавалося б, тут би і зрозуміти, що це закривають повітряний простір, що – все, почалося. Однак журналістська звичка перевіряти інформацію не дала мені цього зробити. До другої ночі я щохвилини оновлювала головні українські ЗМІ, однак підтвердження так і не дочекалася і лягла спати.
А 24 лютого прокинулася десь о пів на четверту від звуку, який і досі не знаю, як описати. Це було щось між шелестінням і людськими голосами. Але ніяких людей поблизу мене не було й бути не могло, адже будинок, де я перебувала на резиденції, розташований за селом. Після того, як припинили літати цивільні літаки, тут було аж занадто тихо. Тож я знов задрімала, а вже за 40 хвилин прокинулась від ракетних обстрілів.
Зрозуміло, що кинулася читати новини і фейсбук. Бомбили всю Україну, моя стрічка у фейсбуці перетворилася на один суцільний крик. Я зателефонувала мамі в Київ і сказала, що почалася війна. «Знай, що я дуже тебе люблю», – прошепотіла вона у відповідь.
Виїжджаючи у Витачів, ми домовилися з організаторами, що, в разі чого, вони допоможуть мені повернутися в Київ. Однак буквально за кілька годин з’ясувалося, що це навряд чи можливо. Маршрутки припинили ходити вже у перший день, таксі відмовлялися їхати навіть за великі гроші. У моєї родини ніколи не було машини, тому я навіть не уявляла, що тоді відбувалося на дорогах. Що робити – було не дуже зрозуміло. Я писала на фейсбуці пости з проханням забрати мене з Витачева, якщо хтось їхатиме повз, однак у загальній розгубленості вони залишалися непоміченими.
Що в ті дні відбувалося довкола мене? Весь час літала наша і ворожа військова авіація, настільки низко і швидко, що іноді я відчувала себе першими глядачами кінематографа, які боялися потяга, що рухався. Час від часу було чути, як збили щось поблизу. Інколи було видно дим. А десь далі, ближче до Києва, гуркотіли вибухи.
25 лютого я вирішила піти в село – подивитися, що там відбувається. Наблизившись до будинків, я побачила, що великого собаки на ланцюгу, який завжди страшенно гарчав і стрибав над парканом, немає. Перші кілька кілометрів до найближчого магазину я йшла в цілковитій тиші. Село вдавало з себе мерця, набрало в рота води, принишкло, зачаїлося. І лише коли щось збите у повітрі впало на поле просто за лінією будинків, кілька селян поважно вийшли подивитися, що ж це, в біса, коїться. Однак усенародного віче так і не відбулося. Я купила води, печива й хліба та повернулася.
Наступного дня зміни стали виразнішими. Село наповнилося людьми на автівках, які приїхали перечікувати війну. На дорозі знов з’явилися коти та собаки. Однак полиці в найближчому магазині виглядали так, ніби тут щойно побувала сарана. Тоді я покрокувала далі, ближче до в’їзду у Витачів. І з’ясувалося, що один із магазинів (у селі їх було три) вже зачинили, єдиний на село термінал не працює, а чи будуть найближчим часом возити хліб, ніхто не знає.
Я почала будувати піші маршрути до Києва. Друзі відразу сказали, що для жінки це не надто безпечно. До того ж, у один із днів обстріляли Очаківську трасу, і люди боялися їхати навіть автівками. Однак задум виглядав малореалістичним і без цього. Комендантська година була з п’ятої вечора до сьомої ранку. Скільки забере дорога, я не дуже уявляла. До того ж виходило так, що якщо взяти з собою їжу, теплі речі і ноутбук, то рухатимешся повільно, а якщо нічого не брати – ймовірність замерзнути набагато вища, та й черевики мені завжди натирали ноги. А тут ще й пришла новина, що Київ зачиняють на три дні, – стало зрозуміло, що треба вибратися в бік бодай маленького міста. Адже в селі мене не знали, власники будинку теж там не жили, і я не була впевнена, чи не приймуть мене за шпіонку, якщо я раптом попрошу про допомогу. Як пояснити людям, хто я така і що таке «письменницька резиденція», в умовах загального страху, паніки, розгубленості та недовіри, я не знала.
Після чергового допису на фейсбуці до мені озвалася подруга. Друзі друзів їхали повз Витачів до Українки й підібрали мене дорогою, а там мене прихистив місцевий священник. Уже на місці з’ясувалося, що я купила квиток із Українки до Івано-Франківська, але ця Українка була в іншій області. Тоді я купила інший квиток, до Миронівки.
Я приїхала до родини священника ввечері, а вночі ми пішли до першого в моєму житті бомбосховища. У нас був вибір: спустися у підвал будинку, але священник жив у панельці, і цей варіант не видавався добрим, або ж іти містом значно далі, сподіваючись, що все буде добре. Ми обрали друге. І поки йшли, просто в нас над головами весь час працювала авіація, а попереду, пульсуючи, мерехтіла заграва – це обстрілювали Київ. А десь поруч у темряві сновигали люди, і ніхто з нас не знав, свої вони чи чужі.
Наступного дня я мала їхати далі, вглиб країни. Десь о четвертій вечора ми почули постріли – це вбили когось із провокаторів. А на п’яту ми з отцем Олександром прийшли на залізничну станцію, адже йому треба було встигнути додому до комендантської. Він благословив мене і пішов. Я ж залишилася чекати потяг. Однак мій потяг скасували. Про це мені сказав начальник станції, який вступив до лав місцевої тероборони, яка саме в цей час ловила інших провокаторів (місцеві називали їх ДРГ, але військові кажуть, що ДРГ у той час в Українці не було), які бігали між залізничними коліями. Але мені дозволили зачекати на електричку з Києва, якщо вона прийде.
«Якщо електричка не приїде, які ваші дії? Зараз комендантська година, ви не маєте права перебувати на вулиці» – за ті три чи п’ять годин, що наша електричка запізнювалася, це запитання я чула, здається, безліч разів. Однак вона, врешті-решт, прибула. Саме тоді, коли від холоду я вже не відчувала ні рук, ні ніг, ні власного серця.
На станції я прибилася до людей, які також рухалися на захід країни. Це заспокоювало. Моя мама часто повторює: «У будь-якій ситуації йди до людей, Господь завжди діє через них». Спочатку ми приїхали до Миронівки, потім, уже іншою електричкою, до Цвіткового. В моїх супутників була паперова мапа, і вони впевнено будували маршрути. Але дорогою я прочитала в інтернеті, що станцію Цвіткове закрили ще в грудні минулого року. Це означало, що потяги через неї не їдуть.
У Цвітковому нас зустріла місцева тероборона. «Донецька прописка?! Куди їдете?» – «Куди доїду». Однак наша невеличка група їх не дуже зацікавила, адже поруч із нами їхали люди без паспортів. Пізніше з’ясувалося, що це наші, українські безхатченки, але коли я побачила, як виглядає допит тероборони і міліції, то зрозуміла, що у ворога немає шансів. Тероборонівці працювали філігранно, бо були дуже злі й мотивовані. «Наші жінки плачуть удома, наші діти ховаються по льохах, ми знаємо, навіщо ми тут».
Ці ж хлопці дозволили нам залишитися в будівлі вокзалу до ранку. Опалення там не було, але бодай не на вулиці. А ще до світанку вони розбудили нас і довго вели огородами чи то на запасні, чи то на товарні колії, через які міг пройти евакуаційний потяг.
«Якщо потяг не прийде, які ваші дії? Ви не маєте права залишатися на вулиці під час комендантської години, а нам треба працювати». Запитання повторювалися, плану дій у нас не було, але потяг урешті з’явився у полі зору. Я досі не впевнена в тому, що він мав там зупинятися, – здається, чоловік із тероборони зупинив його, просто перегородивши колії і розмахуючи автоматом. Потяг стояв заледве хвилину, тож ми мали сідати швидко. Але раптом, під ваготою речей, я почала падати вниз. Не знаю, з чого сьогодні складався б мій досвід, якби не вибралася одразу. Але тут, як кошеня, мене за ремінець наплічника втягла у потяг чиясь чоловіча рука. Все добре, рухаємося далі.
Від холоду й утоми я просто сіла на лавку й провалилася в сон. А коли прокинулася, з’ясувалося, що потяг їде на Львів. Дорогою ми розглядали станції, з яких познімали розпізнавальні знаки, а ще – величезну колону танків (українських танків!), відігрівалися й ділилися найближчими планами. Я збиралася перший час пожити у друзів, а мої жінки з міста Українка – їхати працювати за кордон, адже роботу вони втратили вже в перші дні повномасштабного вторгнення.
Коли я думаю про всю цю історію, то дивуюся лише одному: в березні 2022 року я збиралася переїхати до Львова на рік-півтора. Просто відчути це місто і його культурний ландшафт. Моє бажання збулося, але насправді воно ніколи не здійсниться. Адже Львова, у який я збиралася їхати, більше не існує. Як і не існує більше того Києва, з якого я виїхала 1 лютого 2022 року.
січень 2023 року, Львів
